Демонстративне політичне переслідування — як обвинувачення працює на захист

Автор: Віталій ТІТИЧ

Насправді насильницькі злочини, вчинені під час Революції гідності стосовно учасників протестних акцій, є доволі нескладними для розслідування. Тільки суспільно-політична ситуація, що склалася в нашій країні, спричинила те, що четвертий рік поспіль ми досі говоримо про це. І коли все ж таки вдається вийти на замовників, особливо на середню ланку, чи не єдиним інструментом їх захисту є наявність ознак політичного переслідування. Практично всі такі провадження захист починає з політичних переслідувань, про кого б не йшлося — чи то виконавця, який вбив людину, чи то організатора. На жаль, це небезпідставно. Ба більше, складається враження, що на захист у такому разі працює обвинувачення — не стільки в контексті осіб, які представляють це обвинувачення, скільки в контексті керівництва Генеральної прокуратури.

На посту генерального прокурора у нас опинилася особа, яка... не те щоб далека від кримінального провадження, вона, так би мовити, наблизилася до нього дуже близько. Будучи політичною фігурою, пан Луценко привніс вельми неприємну річ — оцей політичний елемент, який зараз домінує саме з його подачі. З найперших днів, коли він ще зустрічався з нами, адвокатами потерпілих, під час тих подій, буквально очі в очі говорив про те, що не слід казати вголос, адже ці речі буде використано стороною захисту як ознаки політичного переслідування. Але вже другий рік поспіль, із справи в справу, він створює шоу — знищуючи, дискредитуючи як саме розслідування, незалежно від рівня його проведення, так і майбутнє обвинувачення і наперед той вирок, який буде винесено судом. Адже Луценко говорить і робить як по писаному — так, як вказує Європейський суд з прав людини… встановлюючи політичну мотивацію.

Найогиднішим у цьому випадку є те, що сам Юрій Луценко є однією з трьох осіб, щодо якої Європейський суд з прав людини за заявою адвокатів встановив ознаки політичного переслідування і, відповідно, — порушення ст. 18 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод («Межі застосування обмежень прав. Обмеження, дозволені згідно з цією Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, не застосовуються для інших цілей ніж ті, для яких вони встановлені»).

Це унікальна ситуація. Адже Європейський суд жодного разу — з того, що я аналізував, а це понад 200 справ, у яких заявник стверджував про наявність ознак політичного переслідування, — не встановив цих ознак. Бо існує дуже високий стандарт доказування порушення ст. 18, ба більше, своєю практикою ЄСПЛ поклав тягар доказування на сторону заявника. Станом на сьогодні є лише три справи, в яких суд встановив ознаки політичного переслідування: справа Юрія Луценка, «Чеботарь проти Молдови» і «Гусинський проти Росії».

Є певний перелік ознак для того ж самого Європейського суду, який своєю практикою встановив стандарт доказування ст. 18 Конвенції, ознаки політичного переслідування.

Щодо справи самого Луценка. Нагадаю, що ЄСПЛ констатував ознаки політичного переслідування відносно Луценка, хоча перед цим відмовив в аналогічних заявах Ходорковському і компанії ЮКОС. Водночас варто зауважити, що насправді Луценка не було «виправдано Європейським судом», як у нас часто помилково стверджують, зокрема громадські активісти. ЄСПЛ побачив, що в процедурі затримання Луценка були ознаки порушення ст. 5 («Право на свободу та особисту недоторканність») і ст. 18 Конвенції. Тому в цьому разі питання виключно в порушенні права особи на перебування на волі, яке пов'язане з іншими цілями, ніж ті, що записані в кримінальному провадженні.

Насправді, як би ми не любили Європейський суд, він є політичним органом, далеким від тих ідеалів, за якими створювався.

ЄСПЛ побачив, що в обґрунтуванні тримання під вартою прокуратури було написано, що, перебуваючи на волі, Луценко дає інтерв'ю і готує думку громадськості, протиставляє її думці прокуратури та обвинувачення. В цьому можна переконатися, переглянувши текст справи.

Це настільки тупо, що просто важко коментувати. На мою думку, інакше, ніж підставою, це не назвеш. Це дно, найнижче дно, якого можна було досягти. 2013 рік, дуже важлива справа. Політичного опонента можна було б знайти в прокуратурі, наприклад, того ж самого Донського, який би правильно все сформулював, — і Луценко сів би надовго, зараз в нас не було би проблеми з таким генеральним прокурором. У цьому випадку я як кримінальний адвокат бачу «улики поведения» — чудовий непрямий доказ, яким встановлюються такі суб'єктивні ознаки, як мета, умисел особи. Тут за всіх ознак реального кримінального злочину закладати аргументацію про те, що особа, перебуваючи на волі, матиме можливість спілкуватися зі ЗМІ, це все одно, що взяти й плюнути в бік ЄСПЛ або щось зробити проти вітру. І така сама реакція була у Європейського суду, який встановив наявність порушення ст. 18.

Чому я так докладно зупинився на цьому питанні? Я дуже «люблю» Луценка з огляду на те, що він робить проти інтересів моїх клієнтів, а саме потерпілих під час подій на Майдані. Але річ не в тім. На мою суб'єктивну думку, Генеральна прокуратура вустами генпрокурора, його заступників, зокрема, Анжели Стрижевської, робить все можливе для того, щоб Європейський суд з прав людини виніс такі самі рішення щодо осіб, які скоїли злочини проти учасників Революції гідності. Зокрема, щодо особи, яка виступає організатором цього злочину, — громадянина Януковича.

Ці речі Луценко робить регулярно і прямо, як написано в тих самих рішеннях Європейського суду з прав людини, — іде по них, як по шпаргалках. «Я сказав, що Янукович до такого числа сидітиме», «Я створив суд»... Я те, я се. Тобто всі ті речі, які прямо вказують на ознаки політичної мотивації. Стверджувати, що це пов'язано з відсутністю юридичної освіти, неможливо. Тому я вбачаю існування певних домовленостей щодо того, як вивести ці справи саме в політичну площину.

З виступу на заході «Резонансні кримінальні провадження» Legal High School.