Життя в листах без відповіді

Час збирати каміння. Яке сам усе життя й розкидав. Країні 27 років, а мені незабаром 73. Якось так вийшло, що багато чого збереглося. Багато текстів, зокрема листи. Частину з них було опубліковано, багато — більшість — зберігаються в університетському архіві у Бремені. Там, у стабільній Німеччині, їм лежати надійніше.

Перший мій досвід в епістолярному жанрі — телеграма радянському письменникові, міфотворцю Натану Рибаку. В день його ювілею я надіслав йому додому такий текст, пам'ятаю його і сьогодні: «Вітаю з днем народження, бажаю подальших успіхів виловлювання риби в каламутній водичці». Так, дражнився. Розуміючи, що рукописний текст, що зберігався в поштовому відділенні, доступний всіляким органам для визначення особистості жартівника.

Далі, в 1970 році на чергових виборах від постійного відчуття нудоти зайшов у кабінку на дільниці, де написав на виборчому бюлетені такий текст: «Не згоден із системою виборів у СРСР». Надто вже мене нудило. Розумів: буде проведено почеркознавчу експертизу і т. д. і т. п.

А потім була зона. Не раз і не десять писав через спецчастини, тобто легально, протестні листи Брежнєву. З оголошенням чергового голодування протесту і без нього. Про свавілля табірної адміністрації, про атмосферу червоного терору, що тривала в країні, про відмову від радянського громадянства тощо. Не я один таке писав. Хоча й були ми впевнені: далі місцевого відділу КДБ наші протести не підуть. Тому наші листи переписували на ксиви й передавали на волю. Так вони і збереглися, в Самвидаві і Тамвидаві.

Зрідка протестні листи я надсилав главі КДБ Андропову. Здебільшого — про протиправну діяльність його організації. Пізніше, на засланні — про бажання виїхати з СРСР. Про це мріяли всі ми, радянські політичні в'язні. Відповідей, ясна річ, не було.

Повернувшись до Києва десять років по тому, довго домагався прописки, а потім — роботи. Будь-якої роботи. Зрештою знайшов місце слюсаря на невеличкому заводі на Подолі. Пізніше написав листа Андропову, тоді — керівникові держави. Вимагав одного — випустити з СРСР. Куди завгодно. Відповіді не було. Але викликали в Міністерство охорони здоров'я України та працевлаштували лікарем. Педіатром. У психіатричній системі для мене місця не було.

Потім, в несподіваний і тривожний період гласності та перебудови надіслав листа Горбачову. З єдиним проханням — не дозволити переляканим чекістам знищити рукописи великого європейського поета Василя Стуса, вилучені в нього під час обшуків у таборі. І він, Горбачов, не відповів.

Першому президентові України не писав. Двічі надсилав листи Кучмі, просив звернути увагу на необхідність реформування системи охорони здоров'я країни. І, зокрема, психіатричної служби. Відповідей не було. З аналогічним листом звернувся до Горбуліна, тоді — секретаря РНБО. Оскільки архаїчна, високовитратна система охорони здоров'я загрожувала безпеці нашої країни. І тут відповіді не було.

Ющенкові не писав. Спочатку спілкувався телефоном, він зателефонував мені на другий чи третій день свого президентства. Потім я через Олександра Зінченка передав дуже серйозний документ — результат трирічного соціолого-психіатричного дослідження населення України, виконаного нами, Асоціацією психіатрів України, Київським міжнародним інститутом соціології та Університетом Стоні-Брук у штаті Нью-Йорк. Результати цього дослідження зацікавили численні наукові журнали Європи та Північної Америки. Але — не оточення Ющенка. Зараз бачу: постався вони тоді з увагою до цього документа, могли б запобігти гірким подіям з нашими солдатами, які гинуть щодня... Тоді ж я показав цей документ екс-міністру соціальної політики Папієву, який, побіжно переглянувши текст, вигукнув: «Та це ж пряме керівництво до дії!». На жаль, не судилося.

Януковичу не писав. Оскільки мав можливість спілкуватися з ним безпосередньо як член його Громадської ради. Друзі та близькі благали мене не йти до цієї ради. Але я хотів використати свою присутність там для лобіювання реформи нашої системи охорони здоров'я. Двічі або тричі відкрито дискутував з Януковичем. Потім зрозумів: все марно. І перестав відвідувати збори ради.

Три чи чотири рази звертався з відкритими листами до нині живого-здорового Порошенка. Тема та сама — охорона здоров'я. І сьогодні на вулицях Києва мене зупиняють незнайомі люди, запитують: він вам відповів?

І ось останнє, від відчаю, чи що. Відкритий лист директору Центрального розвідувального управління США Джині Хаспел. Розумію, і вона не відповість.

Не просив ні в кого зі своїх адресатів ані грошей, ані посади. Ось така в мене епістолярна біографія. Від Брежнєва з Андроповим до директора ЦРУ. І все про одне — про українську систему охорони здоров'я. Хтось із тих, хто таємно мені співчуває, сказав: «Досі донкіхотствує, як у молодості».

Дивна, гірка доля: в молодості отримати десятирічний строк покарання за бажання видалити скверну з радянської психіатрії, а в старості боротися з навіженою громадянкою США у кріслі міністра. Яка вперто руйнує те, що за роки незалежності нам разом із західними партнерами вдалося модернізувати.