Психоаналіз і доказова медицина

Радянська влада не любила психоаналіз. З однієї-єдиної причини: у період свого розквіту, ставши ідеологічним вченням, він пояснював все суще в людському світі. А на це тоді вже твердо претендував марксизм-ленінізм-сталінізм. Живучи одночасно на одній планеті, ці дві доктрини не могли мирно співіснувати.

Сьогодні ситуація інша: психоаналіз повільно розчиняється в більш молодих і більш аргументованих вченнях, практично повністю залишивши поле доказової медицини. Стрімке вторгнення різних шкіл і версій психоаналізу в інтелектуальний простір пострадянських держав відомий англійський психіатр прокоментував так: «Десятиліттями намагаючись пояснити незрозуміле, психоаналіз втратив Захід, схильний до точних, перевірених версій того, що відбувається. Його експансія на Схід, до колишнього Радянського Союзу, є його устремління до смерті, описане колись самим Фрейдом. Там, на Сході, він і помре остаточно. Там буде його цвинтар».

Мій юний друг, професор філософії Вадим Менжулін написав блискучу, розумну книжку «Юнг без чарів. Від апології до критики». Акуратно, ніжно і переконливо він сформулював те, що рідко промовляють вголос в Україні. Але давно говорять і пишуть на Заході, на батьківщині психоаналізу. Наприклад, Серж Московічі, автор фундаментальної праці про соціологію психоаналізу у Франції, ще кілька десятиліть тому зауважив: першими доктрину психоаналізу прийняли літературні та мистецькі кола Європи, і лише значно пізніше звернулися до неї, і зовсім інакше, психіатри.

Сучасник Московічі, знаменитий філософ Лешек Колаковський вказав на інший бік цієї доктрини: «Завзятість Фрейда у вишукуванні моністичних схем, які могли б однаково правильно пояснити всі суперечливі моделі людської поведінки, видно у всіх фазах його доктрини... Я невтомно наголошую на тій особливості фрейдизму, яка здається мені особливо небезпечною й такою, що особливо вихолощує вивчення культури — безумовно загарбницький дух цієї системи, її таємний філософський тоталітаризм, який бажає поглинути в одній схемі всю культуру і всі її елементи».

Існує й така думка про практику психоаналізу: в сучасному світі інститут психоаналізу виконує функцію секуляризованого інституту сповіді. Погодьтеся, тонке і точне спостереження.

Тим не менш, щодо психоаналізу далеко не всі західні інтелектуали проявили захоплення і схвалення твердої ходи психоаналізу в світі. Так, і Володимир Набоков, і Томас Манн вельми іронічно оцінили моду на психоаналіз, його переможний хід літературними салонами Європи.

У медичній практиці кінця XX століття і сьогодні вогонь психоаналітичних тлумачень майже згас. Знаменитий французький психіатр Кирило Куперник, який був вищим авторитетом у психіатрії Європи, під час лекції, прочитаної в Києві, повідомив про значне згасання інтересу до психоаналізу у молодих французьких психіатрів. «Молодь вимагає доказовості», — сказав він.

Сьогодні в медичній практиці повсюдно використовуються так звані доказові методики лікування. Іншими словами, методики з доведеною ефективністю. У тому числі і психотерапевтичні методики. Ані гіпноз, ані психоаналіз (у всіх його численних формах) до переліку доказових методик не входять. Як і безліч інших психотерапевтичних практик. А отже, не покриваються ні бюджетним, ні страховим фінансуванням. Як і гомеопатія, наприклад.

Чи правильно це? Не мені судити. Сучасний цивілізований світ є меркантильним. Він не хоче витрачати гроші платника податків на те, що не є доведеним... Водночас зовсім не забороняє охочим лікуватися у лікарів і психологів, які працюють за межами доказової медицини. Але — тільки за свої, особисті гроші. Так само, як і у фахівців з хіропрактики, лікування травами і містичних «цілющих» обрядів.

Обдумуємо, розглядаємо, пишемо протоколи лікування. Всілякі протоколи, які зобов'язують лікаря працювати в рамках доказової медицини. Сподіваюся, в цих протоколах не буде ані гіпнотерапії, ані психоаналізу. Втім, ми особлива країна.