Новини
Ракурс
Фото: lomarog / pixabay.com

З ким жити дитині: батько проти бабусі

Сімейні спори — особлива категорія справ. А якщо в них замішані діти, то конфлікти вимагають від тих, в чиїй владі їх розв'язати, не лише найвищого професіоналізму, а й душевної тонкості й людяності. У подібних справах будь-яка помилка судді, представника виконавчої влади, правоохоронця може зламати долю дитини. Ми неодноразово писали про судові спори, в яких необхідно було вирішити, з ким із рідних житимуть діти в разі розпаду сім'ї. Нагадаю, у нашій країні підліток з 14 років сам обирає, з ким йому залишитися, з 10 до 14 років думку дитини враховують при розв'язанні цього питання. А якщо йдеться про малюка? «З матір'ю», — зазвичай вирішують суди, трапляється, не даючи собі праці глибоко вивчити обставини справи. Але якщо матері немає і люту війну за дітей ведуть батько і бабуся? А якщо мати просто становить небезпеку для дитини?

Loading...

Кожна ситуація унікальна. Але є справи, які можна вважати свого роду «модельними», і вчитися на них — яких помилок не можна припускатися. На практикумі «Особливості розгляду деяких категорій справ, що виникають із сімейних правовідносин» секретар Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду Марина Червинська, розповідаючи про практику розгляду справ, що стосуються визначення місця проживання малолітніх дітей, згадала дві справи, які порівняно нещодавно пройшли через Європейський суд з прав людини. Ці справи і стали «модельними» — в них добре видно прорахунки і помилки вітчизняних судових і правоохоронних органів.

Але перш ніж дати слово судді, я просто зобов'язана детально викласти фабули цих справ: адже за сухими словами «Такий-то проти України» стоять напружені, драматичні, а місцями і страшні події.

 

Рішення у першій з цих справ винесено ЄСПЛ три роки тому, але історія, яка привела позивача в Страсбург, почалася задовго до цього.

Отже, все відбувалося в обласному центрі на півночі України. Немолодий і, на жаль, не дуже здоровий чоловік (пересувався він на милицях), науковий співробітник одного з НДІ, де він пропрацював майже все життя, досить пізно, у 48 років став батьком. Дитина, дівчинка, народилася у 2002 році. А три роки по тому дружина, забравши дитину, переїхала до своєї матері: вона важко і невиліковно захворіла, а чоловік, який насилу пересувався, часто залишався ночувати на роботі й не міг як слід доглядати за хворою дружиною і маленькою дитиною.

Півроку по тому адвокат дружини звернувся до суду з позовом до чоловіка про стягнення аліментів. Хоча розлучення і не було оформлено, в позові було сказано, що пара не живе як подружжя і чоловік не бере участі у вихованні дитини. Той, у свою чергу, заявляв, що це неправда: і гроші він дає, і дівчинка у нього жила час від часу, а позов вигадала мати дружини. Дружина ж, яка була вимушена на той час приймати препарати опію, вже, мовляв, погано розуміла, що відбувається навколо неї, ось і підписала документи.

Позов про стягнення аліментів суд задовольнив. А рівно за місяць дружина померла. Поховавши дочку, бабуся забрала внучку і... поїхала з міста, не повідомивши, куди.

Батько, зрозуміло, почав розшукувати дитину, засипаючи заявами міліцію, прокуратуру, органи опіки та навіть громадські організації. Дівчинку він знайшов доволі швидко — бабуся поїхала з нею в село, неподалік від обласного центру. Але внучку вона віддавати відмовилася.

Далі починається якась маячня: спільне горе замість того, щоби примирити й об'єднати тещу і зятя, зробило їх заклятими ворогами. А в центрі цієї війни опинилася маленька осиротіла дитина.

Знайшовши дівчинку, батько подав заяву про порушення кримінальної справи про викрадення дочки. Йому відмовили. Бабуся в цей час звернулася до райради з проханням призначити її опікункою дівчинки, оскільки батько її — інвалід, і допомоги від нього годі й чекати. У райраді прохання задовольнили. Батько дізнався про це рішення кілька місяців по тому з листа районної ради та одразу звернувся до суду з позовом про повернення дочки (це був лютий 2007 року), потім ще за півроку подав новий позов. Батько звинувачував бабусю в тому, що через її недогляд дівчинка впала і зламала ногу, бабуся у зустрічному позові писала, що батько телефонував їй і матюкав на чому світ стоїть. Органи опіки та піклування сказали, що встали на бік бабусі, тому що батько дійсно пересувався на милицях, а у бабусі в будинку були хороші умови для дитини. Батько захотів змінити позовну заяву, включивши туди вимоги про скасування опіки. Суд відмовив у задоволенні позовів і батька, і бабусі. Першому — тому що його повідомили про встановлення опіки до того, як він звернувся до суду, і оскільки він не опротестував це рішення, бабуся залишалася законним опікуном. Другий — тому що її претензії до зятя були взагалі безпідставними.

Батько подав апеляційну скаргу, суд її відхилив. Аргументи ті ж самі: бабуся була законною опікункою, та до того ж батько платив аліменти. Тато, бажаючи відібрати доньку у бабусі, дійшов до Верховного суду України, який у вересні 2008 року відмовив у відкритті провадження за скаргою, встановивши, що викладені в ній вимоги — не підстава зробити висновки про незаконність і неправильність рішень нижчих судових інстанцій.

Але за півроку до цього батько знову-таки звернувся до районного суду, вимагаючи скасувати рішення про опіку. Суд відмовив йому, посилаючись на Сімейний кодекс і Правила опіки та піклування: мовляв, позивач не надав доказів того, що дочці буде краще жити з ним, або того, що життя з бабусею для дівчинки гірше. А органи опіки та піклування, у свою чергу, претензій до бабусі не мають. Три роки вона живе з нею, а тато жодного разу не приходив до неї додому або хоча б у дитячий садок, він лише сплачував аліменти.

Скульптура «Бабуся з дитиною» в м. Блекберн, Велика Британія. Фото: geograph.org.uk

Далі пішло-поїхало: апеляційна скарга батька — відмова — касаційна скарга — відмова. Ситуація, як на мене, виглядала дикою: рідний батько, образно кажучи, головою об стіну б'ється за право виховувати власну дочку, але все, абсолютно все марно.

І у 2009 році батько звертається до Європейського суду з прав людини, цього разу — зі скаргою на те, що в його справі суди та органи опіки порушили деякі положення Конвенції ООН про права дитини (міжнародний правовий акт, ухвалений в 1989 році й ратифікований Україною в 1991-му).

Минуло ще шість років. Страсбурзький суд визнав правоту батька дівчинки. Той вимагав від України відшкодувати йому моральну шкоду — 30 тис. євро. ЄСПЛ обрізав цю суму вдвічі, та плюс зобов'язав державу розплатитися з адвокатом — виплатити йому 4000 євро гонорару.

Формально батько виграв, але, на мою думку, в цій справі програли всі: і бабуся, яка фактично позбавила внучку батька, і батько, затягнутий у судові чвари настільки, що навіть не заглядав у дитсадок, а потім у школу до дочки, якщо вже зла бабуся не пускала його на поріг свого будинку. Але найбільше постраждала дитина. Втім, зараз це вже 16-річна дівчина, і не потрібні їй ніякі опікуни...

А тепер «робота над помилками» від судді Касаційного цивільного суду в складі Верховного суду Марини Червинської:

— Заявник після смерті дружини намагався отримати доступ до своєї дочки, опікуном якої була бабуся по матері. Опікунка переїхала, всі звернення заявника до різних органів влади були безуспішними. Очевидно, що йому перешкоджали у спілкуванні з дівчинкою. З огляду на відповіді органів влади і рішення судів, це питання — доступу батька до дитини — не вивчено як слід. Жодної спроби перевірити реальну можливість батька спілкуватися з дочкою зроблено не було. Зрозуміло, ЄСПЛ не міг погодитися з висновками українських судів. Органи влади були зобов'язані зробити спробу врегулювати питання доступу заявника до дитини і допомогти йому домогтися реального здійснення батьківських прав.

Марина Червинська. Фото: прес-служба ВС

Оцінка загальної пропорційності будь-яких вжитих заходів, які можуть призвести до розриву сімейних зв'язків, вимагає від судів ретельного аналізу цілої низки факторів, і залежно від обставин конкретної справи вони можуть відрізнятися. Однак необхідно пам'ятати, що основні інтереси дитини — це найважливіше. Під час їх визначення в кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві обставини. Перша — в інтересах дитини зберегти родинні зв'язки (крім випадків, коли сім'я явно неблагополучна). Друга — забезпечити дитині безпечне, спокійне і стійке оточення.

Для цього недостатньо встановити, що дитину можна помістити в найкраще середовище для виховання. Не може також бути виправданою міра, що розриває родинні зв'язки, одним тільки посиланням на ненадійний стан батьків. (В цьому разі — на те, що батько був інвалідом. — Ред.) Проблему може бути вирішено за допомогою менш радикальних засобів, таких, як цільова матеріальна і соціальна підтримка.

Страсбурзький суд не міг погодитися з національним судовим рішенням ще й тому, що заявника не залучили до прийняття рішення щодо опіки. Помилкове рішення районної ради можна було б виправити в суді, в якому заявник брав участь і міг наводити й обстоювати свої аргументи.

Попри те, що перебування дитини з бабусею може бути виправданим, зокрема, з огляду на те, що дівчинка доволі довго жила з нею і практично не спілкувалася з батьком, можливість возз'єднання батька з дочкою не розглянули, і жодної спроби посприяти такому возз'єднанню зроблено не було. Інтересам заявника, що стосуються турботи про дочку і взяття повної відповідальності за її виховання, як і інтересам дитини — збереження зв'язку з батьком — не було приділено практично жодної уваги.

P. S. Ця історія довга і сумна, але є в ній один плюс — дівчинка, за яку боролися батько з бабусею, була, принаймні, в безпеці. На відміну від іншої дитини, яка опинилася в центрі другої «сімейної» справи з України, яка пройшла через Страсбурзький суд. Тож далі буде.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter


Загрузка...