Рік без Мирослава Поповича у країні безпам’ятства

Мирослав Попович. Знаю, мені дуже пощастило в моєму дивному житті. Я зустрів людей, знайомством з якими слід пишатися. І не тільки в тюрмі. Мирослав Володимирович Попович був для мене саме таким. Не раз і не два він розповідав мені потаємне, те, що свідомо не хотів говорити журналістам. Цілий рік — без нього. Мудрого.

Країна безпам'ятства. Це ми, Україна. Крикливі покидьки, призначені нами вершителями наших доль, заповнили телеекрани. Де раніше зрідка з нами говорили вони, мудрі. Гузар, Попович... У будь-якій країні їх не багато — яскравих, чесних, щирих. Сьогодні страшно вмикати телевізор.

Він, Мирослав Володимирович, починав нашу незалежність. Не Кравчук — саме він, Попович. А потім зважився увійти до парламенту. Щиро, розуміючи потребу стримувати гарячі голови. Але ми його туди не впустили. Нам до душі припав інший, нахабний, брехливий. Був тоді у нього й інший конкурент. Колишній політв'язень. З тих, кому ми і в таборі не подавали руку. І цей обійшов Поповича.

Тому ми так живемо. Звикли вводити у владу найгірших. Брехливих балакунів, які насилу приховують свою низинну душу і тягу до крадіжок. Живемо без Поповича. І без Гузара. Сьогодні в Україні інші моральні авторитети. Такі схожі на нас, зрозумілі нам, а тому нам близькі.

Не знаю, як вам, а мені важко, самотньо жити без Мирослава Володимировича.