Газова угода — це добре чи погано? або За що сидить Тимошенко

Судовий позов фізичної особи до Кабміну та Фонду держмайна України з вимогою скасувати газові угоди, підписані в січні 2009 року в Москві, можна віднести до жанру провокації. Тим більше, що цей позов подала фізична особа — директор однієї з юридичних компаній. Утім, ця провокація може відіграти (за певних умов) роль індикатора — події, яка нарешті змусить політичних гравців публічно виявити своє ставлення не лише до постаті Юлії Тимошенко та факту її ув’язнення, а й передусім до угоди, підписаної за її урядування.

Нині у ставленні до цього документа очевидне лукавство.

Попри те, що московську угоду експерти називають однією з найбільш збиткових в історії України, однозначно й зрозуміло про своє ставлення до неї не заявила жодна політична сила, представлена нині в українському парламенті, — ні з одного, ні з іншого боку барикад.

Незважаючи на те, що Єврокомісія розслідує діяльність «Газпрому» на ринках Болгарії, Чехії, Естонії, Угорщини, Латвії, Литви, Польщі та Словаччини стосовно можливих зловживань, у випадку з Україною більш ніж відверте завищення цін російським монополістом і досі залишається навіть непрокоментованим.

Влада

Влада, посадивши Тимошенко нібито саме за цю угоду, не зробила нічого, аби її скасувати. Ба більше, харківськими угодами комерційній московській газовій було надано іншого, вищого статусу — міждержавної.

Щоправда, прем’єр-міністр Микола Азаров під час зустрічі із заступником держсекретаря США заявив, що газові контракти не містять юридичних зачіпок для їх опротестування в суді. «Договір абсолютно безправний для України», — сказав Азаров. Чинний прем’єр нарікає, що вже три роки Україна платить кабальну ціну за газовими контрактами та майже безплатно прокачує російський газ до ЄС. Але не наголошує, що останні три роки при владі в країні — команда, до якої належить він сам.

Виправдовуючись, Костянтин Грищенко, який у 2009-му був послом у Росії, розказує: «Звідки взялися харківські угоди? Це прямий результат тих домовленостей, які під тиском глави уряду підписали ті, хто не мав змоги навіть відмовитися... Конкретно в „Газпромі“ вночі, коли була закладена формула, вона в принципі була зроблена під тиском конкретно Тимошенко. Це не сьогоднішній уряд домовлявся про ту формулу, яка призводить до колосальної ціни на газ. Це її персональна відповідальність».

«Росія, підписавши харківські угоди, підтвердила закладену в „договорі Тимошенко—Путіна“ ціну на газ, забезпечила собі гарантований збут енергоносіїв», — коментували експерти подальший розвиток подій.

Зважаючи на критику угод 2009 року з боку нині чинної влади та конкретні підрахунки збитків від їх реалізації, факт підписання харківських угод викликав нерозуміння закордонних експертів. «Але чому Янукович ратифікував основні принципи угод-2009 у квітні 2010 року в харківських угодах? Принципи, проти яких він виступав під час своєї виборчої кампанії, він потім схвалив», — дивувався представник програми з енергетики та національної безпеки Центру стратегічних і міжнародних досліджень у Вашингтоні Едвард Чоу. Він вважає, що «в результаті квітневих харківських, а не московських угод 2009 року Україна має одну з найвищих цін на газ у Європі».

Якщо припустити, що нині влада справді шукає можливості, як розірвати цей контракт, слід очікувати, що вона спробує знайти будь-які шпарини, аби позбавити Україну цих кабальних умов. Тож спробує застосувати й варіант, запропонований на початку березня ц. р. директором юридичної компанії Lions Litigate Станіславом Батуриним. Формально він подав до суду на Кабмін і Фонд держмайна позов із вимогою визнати недійсними контракти від 19 січня 2009 року. А оскільки ці угоди укладено не між Україною та Росією, а між «Газпромом» і «Нафтогазом» як самостійними господарюючими суб’єктами, юрист пропонує такий шлях: зобов’язати уряд скликати позачергові загальні збори акціонерів НАК «Нафтогаз України» та включити до порядку денного питання про розірвання контрактів на поставку газу та про обсяги і умови транзиту природного газу через територію України з 2009-го по 2019 рік. Експерт зазначає, що господарські рішення щодо «Нафтогазу» насправді ухвалює Кабмін, але акціонери, які володіють в статутному капіталі компанії часткою щонайменше 10 %, мають право ініціювати розгляд таких питань на зборах. І якщо збори приймуть таке рішення, НАК може звернутися до Стокгольмського арбітражу щодо розірвання контрактів.

Опозиція

Офіційне ставлення до суті московської угоди залишається білою плямою в позиції опозиції.

Сліди таких оцінок можна відшукати хіба що в довиборний період, коли опозиція ще не об’єдналася під прапором «Батьківщини», і серед антивладних партій точилася боротьба за майку лідера. «Дискримінаційним» назвали контракт у вересні 2011 року у «Фронті змін». «Підписанням харківських угод влада чи то через нерозуміння, чи то навмисне не тільки легітимізувала газовий контракт 2009 року, а й перевела його з комерційного контракту в міждержавний. Тому що цей контракт тепер фактично ратифікований двома парламентами — Державною думою Росії та Верховною Радою України», — цитує Арсенія Яценюка сайт партії.

«Батьківщина» зі зрозумілих причин завжди зберігала мовчанку. Кличко не грішив висловленням оцінок з приводу економічних матерій. Від нього, як від «Свободи», а, втім, і від «Фронту змін», таких оцінок не чути й зараз. Зрозуміло: нині це — одна опозиційна команда.

Варто нагадати, що під час останньої виборчої кампанії жодна з «канонічних» опозиційних сил не вносила питання про скасування московських газових угод до своєї виборчої програми. Про необхідність їх скасування на рівні програми говорив лише Віктор Ющенко. Він наводив мільярдні суми збитків та акцентував увагу на порушеннях, якими супроводжувалося це підписання. За словами третього президента, воно відбулося без рішення Кабінету міністрів, тобто з грубим порушенням процедури. Хоч як дивно, Тимошенко від цих аргументів Ющенка захищали не соратники по опозиції, а... Віктор Медведчук. Загалом цей політик, відомий як своїми кумівськими стосунками з чинним главою Кремля, так і проросійськими симпатіями, досить активно висловлюється в пресі на захист Юлії Тимошенко. Цікаво також, що саме ставлення до московських угод остаточно розвалило помаранчеву команду. Причому громадська думка переважно була на боці Тимошенко, тоді як Ющенко виглядав людиною, котра критикує ці угоди винятково з особистісної неприязні до прем’єра.

Якщо московські угоди у виборчий період не заважали нікому з нинішніх опозиціонерів, то скасування харківських угод у своїй програмі, хоч як дивно, пропонувала лише «Свобода». Партія регіонів, до речі, у програмі робила ставку не на перегляд міжнародних угод, а на розвиток альтернативних джерел енергопостачання. «Батьківщина», УДАР (як і КПУ) цих питань узагалі уникали.

До певної міри таке ставлення до економічних домовленостей пояснюється геополітичними симпатіями, зафіксованими у тих же виборчих програмах. Так, у питанні вибору між Європою і Росією практично одностайні Партія регіонів, «Батьківщина» та УДАР: усі вони задекларували прагнення одночасно інтегруватися в Європу та розвивати тісні відносини з Росією.

Про те, що опозиція дала «обітницю мовчання», свідчить той факт, що з її боку не було жодних коментарів і після заяви «Газпрому» 26 січня ц. р. про те, що Україна повинна сплатити 7 млрд дол. за недобір газу.

Європа

А от дружній до Росії Віктор Янукович, поставши наприкінці січня ц. р. перед вимогою з боку Росії сплатити 7 млрд дол. штрафу за недобір газу, намагався апелювати до європейських структур. «Ми неодноразово надсилали листи з цих питань Європейському Енергетичному співтовариству. Жодного разу ми не отримали жодної відповіді», — зазначив Янукович. У Єврокомісії заявили, що не коментують нової газової суперечки між Києвом і Москвою.

Не менш дружній до Росії Микола Азаров також зауважив, що ЄС не допоміг Україні домогтися прогресу в переговорах з Росією щодо зниження ціни на газ і сприяв будівництву газопроводів в обхід України — «Північного потоку» і «Південного потоку».

А от Європейське eнергетичне співтовариство листом на ім’я Віктора Януковича спростовує поширену українським керівництвом інформацію про те, що було запрошене до вирішення двосторонньої суперечки з «Газпромом» щодо 7 млрд дол., виставлених як штрафні санкції за недобір газу. Аналогічно, кажуть в ЄС, Україна не просила підтримки щодо споруджуваного «Газпромом» в обхід країни «Південного потоку». Утім, навіть у разі звернення офіційного Києва та формального залучення до процесу врегулювання спору українською владою Європейське eнергетичне співтовариство не вельми конкретно обіцяє лише «допомогти Україні у вирішенні проблем настільки, наскільки це можливо». І посилається на те, що «обмежене в наданні допомоги», оскільки «не є інституцією з повноваженнями прийняття рішень і виконавчою владою, навіть ще менше — для договірних відносин між стороною договору і третьою країною».

Хоч би якою була формальна причина мовчання з боку ЄС, там опинилися в досить дискомфортній ситуації. Адже «засудити дії Росії» = «визнати, що Тимошенко підписала невигідну угоду», тобто що підстави для рішення суду проти неї були. А це суперечить тезі, обраній як ключова по обидва боки океану, про «політичне переслідування лідера опозиції». І в її просуванні цивілізований світ зайшов так далеко, що задній хід давати вже навряд чи наважиться без якихось надповажних причин.

Так, ще торік в International Herald Tribune міністри закордонних справ Швеції, Великої Британії, Чехії, Польщі та Німеччини опублікували статтю про Україну, в якій нагадали про політично мотивоване переслідування лідерів опозиції, що є «несумісним із європейським вибором України». Також торік тодішня держсекретар США Гіларі Клінтон і верховний представник ЄС у питаннях загальної та зовнішньої політики Кетрін Ештон заявили, що відносини ЄС і США з Україною рухатимуться уперед «тільки після того, як в країні буде покладено край вибірковому переслідуванню». «Ми вважаємо, що її (Тимошенко. — Ракурс) переслідування та ув’язнення є яскравим прикладом вибіркового правосуддя», — сказав посол США Теффт, відзначивши, що це та позиція, яку підтримують президент США, Держдеп і Конгрес.

Посол ЄС в Україні Ян Томбінські зауважив, що підписання угоди про асоціацію було «призупинено через питання, пов’язані з вибірковим правосуддям, зокрема у справах Тимошенко та Луценка».

Таким чином, саме опозиція, доносячи думку про винятково політичний характер переслідування Тимошенко, перекрила можливості для підтримки України у газовому питанні Європою та США, залишивши країну сам-на-сам з Росією.

Можна припустити: щоб почався зворотній процес, саме опозиція має чітко висловити свою точку зору з приводу газових контрактів.

Говоримо — «газові угоди», розуміємо — «Тимошенко»

Мотивація публічного ставлення до газових угод зрозуміла: «газові угоди» = «Тимошенко».

Інформаційна тиша щодо згаданого позову, якщо вона триватиме й надалі, не змінить статус-кво: опозиція продовжить відмовчуватися про газову угоду; влада продовжить нарікати на її економічні наслідки, але залишить усе в силі — з перспективою до 2019 року; Європа та США не втручатимуться, щоб не кидати тінь на Тимошенко. Ну, а Україна зазнаватиме грандіозних економічних збитків.

І лише в разі, якщо комусь із діючих політичних гравців захочеться порушити нинішню хистку і лукаву рівновагу в цьому питанні, позов може бути використано як чинник, що змусить обидві сторони до оцінок і дій.

Для Банкової порушення мовчанки може бути вигідно, щоб змусити визначитися опозицію — або вона має стати на бік державних інтересів, або залишитися на боці Тимошенко. До речі, цікаво, що досі ЗМІ не прагнули з’ясувати: схвалює опозиція те, що підписала Тимошенко, чи ні.

Для опозиції порушення мовчанки може бути вигідним, бо це змусить Банкову діяти: або вона починає процес розірвання угоди, або дружить з Росією і далі, оплачуючи цю дружбу з державного гаманця. Адже справді дивною є ситуація, коли «вона — сидить, а її угода — працює». Винісши безпрецедентний для України вирок державному високопосадовцю за підписання збиткової для держави угоди, Банкова, може, й не одразу усвідомила, що сказала «а». Причому очікуване «б» в цій ситуації — це дії самої Банкової щодо московської угоди. Оскільки в разі відсутності таких дій через кілька років нинішні очільники ризикують стати жертвами власноруч створеного прецеденту — бути покараними за бездіяльність, яка завдала економічних збитків державі. І такий процес може розпочати саме опозиція. Але для цього їй потрібно пожертвувати Тимошенко.

Якщо припустити, що опозиція, нарешті, згадає, що зобов’язана опікуватися не лише результатами виборів, а й державними інтересами, і пропонуватиме варіанти, в який спосіб розірвати цю угоду, то ситуація може отримати несподіваний розвиток. Адже для Партії регіонів і комуністів актуальне інше рівняння: «газові угоди» = «інтереси Росії». Тож якщо опозиція з якихось причин виступить з ініціативою скасування угод, уже влада опиниться в ситуації цугцвангу. Не маючи змоги піти на їх розірвання з геополітичних міркувань, їй доведеться доводити українському суспільству, чому це зробити неможливо.

Отож владі сам факт існування газового позову може бути вигідний (принаймні безпечний) рівно доти, доки вона буде впевнена, що опозиція не засудить газових угод і не вимагатиме їх скасування.

Найвірогідніше, опозиція таки ніколи їх не засудить. Адже власний політичний інтерес — тримати ув’язнену Тимошенко в ролі прапора задля підтримки рейтингу, вірогідно, візьме гору над державним — зняти з українських громадян багатомільярдний тягар збитків.

І допоки газові угоди лишатимуться предметом політичних торгів і не перейдуть до розряду справ загальнодержавних, причому для всіх політичних сил, шансів розв’язати «московський газовий вузол» не буде. Захід нам теж не допоможе. Адже Європа та США, фактично, повторюють риторику опозиції. Змінити її означало б відмовитися від «захисту демократичних цінностей», які, за усталеною легендою, уособлює ув’язнена Тимошенко.

Тож розмови про угоди — це лише розмінна монета у грі обох політичних команд, участі в якій аж ніяк не бере решта громадян країни.