Поділ майна подружжя в цивільному шлюбі: справа про арабського шейха

Коли мова заходить про цивільний шлюб, багатьох більше цікавить не поділ майна подружжя, а морально-психологічна цінність штампа в паспорті — чи є він показником по-справжньому серйозного ставлення до свого обранця, чи може він утримати подружжя разом, якщо любов охолола... Коротко кажучи, різна дурниця з глянцевих журналів. До речі, «цивільний шлюб» — недолуге визначення, хоча й таке, що прижилося: будь-який союз, не освячений церквою, по суті є цивільним, а той, про який ідеться, правильніше називати «фактичними шлюбними відносинами».

Коли у 2004 році в Україні було ухвалено новий Сімейний кодекс, часто доводилося чути про те, що, мовляв, цивільний шлюб прирівняний до зареєстрованого. Насправді все трохи складніше. А вже справа, про яку піде мова, взагалі ставить з ніг на голову всі стереотипні уявлення: адже до суду в пошуках справедливості звернулася не нещасна покинута жінка, а... заможний іноземець, який вирішив, що кинули якраз його.

Поділ майна подружжя і пісня східного гостя

Ну, шейх — не шейх, а просто заможний громадянин однієї близькосхідної нафтової країни три роки тому приїхав в Україну, у веселе приморське місто. Влітку він познайомився з місцевою жінкою і нібито покохав її. У всякому разі, через кілька тижнів після знайомства пара оселилася разом в одному номері модного готелю на березі моря, потім перебралася в інший готель, повернулася в перший...

Загалом два місяці вони прожили в готелях, і в цей час східний гість дав своїй дамі трохи більш як 100 тис. дол. — на купівлю квартири: не все ж по номерах поневірятися. Що вона і зробила, заплативши повністю пай у житловий кооператив. І оформила квартиру на себе. А потім, мабуть, любов скінчилася, і багатий іноземець залишився без дами і квартири. Тут і почалася історія з поділом майна «подружжя».

Він звернувся до суду, вимагаючи визнати, що їхні нетривалі стосунки... були шлюбом. А отже, куплений у житловому кооперативі пай слід розглядати як спільно нажите майно.

Щоб довести це, східний гість надав суду документи і свідків. Виписки з книг реєстрації готелів свідчили: так, пара ділила один номер. Покоївка одного з готелів підтвердила: жили разом і «поводилися як чоловік і дружина». Був допитаний у суді і перекладач з арабської, який перебував поряд з багатим іноземцем весь час, що той провів в Україні. (Цікаво, а якою мовою спілкувалася пара між собою? Не ділили ж вони номер з перекладачем?) І перекладач сказав, що його підопічний зі своєю обраницею разом обідали і вечеряли, разом витрачали гроші — тобто «поводилися як чоловік і дружина».

У справі про поділ майна «подружжя» суди першої та апеляційної інстанції в результаті визнали, що двомісячне співмешкання в готелях було нічим іншим, як шлюбом, а значить, квартира — це майно, нажите у шлюбі, і його слід ділити по справедливості.

А чи був шлюб?

«Дружина» (яку, до речі, в суді не допитували) залишилася незадоволена цими рішеннями про поділ майна подружжя та подала касаційну скаргу до Верховного суду. Скаржилася вона і на те, що в суді її точку зору так і не вислухали, але головним чином — на те, що двомісячне проживання в дорогих готелях і вечері в ресторанах — це ніякий не «загальний побут, права та обов'язки». А у ст. 3 Сімейного кодексу сказано, що сім'я складається з осіб, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.

І три місяці тому Верховний суд частково погодився зі скаржницею. Щодо шлюбу, то ВС вважає доведеним факт того, що пара перебувала у фактичних шлюбних відносинах, і факт цей встановлений на підставі довідок з готелів і показань свідків.

Однак суди першої та апеляційної інстанцій не навели доказів того, що пара мала спільний бюджет, вела спільне господарство, була пов'язана обов'язками та спільним побутом. А загального відпочинку недостатньо для визнання факту шлюбу, й оскільки касаційна інстанція не займається встановленням нових обставин, то вирішити справу про поділ майна подружжя по суті не може. Таким чином, попередні рішення скасували і справу відправили на новий розгляд до суду першої інстанції.

Неприємні сюрпризи у справі про поділ майна подружжя

Справа про арабського шейха — вельми курйозна, але сам факт того, що двомісячне співмешкання в готелі суд може визнати шлюбним союзом, заслуговує на серйозне ставлення. Офіційно не оформлені або оформлені невчасно стосунки можуть принести куди більш неприємні сюрпризи.

Учасниця справи про поділ майна подружжя, яка пройшла через Верховний суд у квітні, постраждала саме через стару плутанину у шлюбних стосунках. Новий Сімейний кодекс, нагадаємо, було ухвалено у 2004 році, а її історія почалася наприкінці 90-х, коли ці правила не діяли.

Чоловік, з яким вона познайомилася, фактично пішов з сім'ї, але офіційно не розлучився. Перші три роки, коли пара жила разом, чоловік будував будинок. (Пізніше дружина приводила свідків, які підтверджували, що вона теж працювала на будівництві — фарбувала підлоги, клеїла шпалери.) Побудувавши будинок, чоловік оформив право власності на себе, і тільки потім розлучився й уклав новий шлюб. Так пара прожила два десятки років, і чоловік помер. А будинок... перейшов до першої дружини і дітей від першого шлюбу.

Обділена жінка взялася оскаржувати це в суді, вимагаючи віддати їй хоча б половину будинку. Суд першої інстанції погодився з нею, а ось апеляційна та касаційна інстанція — ні. Зокрема й тому, що для поділу майна подружжя або успадкування майна, нажитого в не зареєстрованому шлюбі, потрібно доводити ступінь матеріальної і трудової участі у придбанні цього майна.

Звичайно, з цієї точки зору шлюб все-таки краще реєструвати, і робити це вчасно. У разі чого — розлучення, смерті одного з подружжя — іншому не доведеться доводити, що він має право на майно. Але сьогодні багато хто нехтує цими умовностями. Часто буває так, що один партнер мнеться і зволікає з офіційним оформленням стосунків, а інший, боячись його втратити, погоджується мимоволі з таким станом речей.

Поділ майна подружжя в цивільному шлюбі

То що ж таке «цивільний шлюб»? Як при поділі майна подружжя довести, що ваш союз був саме шлюбом? І як застрахуватися від майнових втрат?

Поняття «цивільний шлюб» чинне законодавство не містить, та й не дивно — адже під «цивільним» зазвичай мають на увазі союз людей, які ігнорують державні норми про реєстрацію шлюбу. Детальніше пояснила наш експерт, керуючий партнер адвокатського об'єднання «Івашкова, Купченко і партнери» Надія Івашкова:

— Такі союзи можуть існувати роками, а то й десятками років. Люди спільно придбають майно, часто офіційно оформлюючи його тільки на одного з них.

Під час поділу майна подружжя правовий статус нажитого таким «цивільним» подружжям майна регулюється ст. 74 Сімейного кодексу України, в якій ідеться про те, що якщо чоловік і дружина проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними під час спільного проживання, належить їм на праві спільної власності, якщо інше не передбачено письмовим договором між ними. На таке майно поширюються вимоги про спільне майно подружжя, тобто майно, отримане у спадок, або в дар, або придбане за кошти, що належать одному з подружжя (наприклад, зароблені до вступу у відносини), буде особистою власністю одного з фактичного подружжя.

Природно, держава використовує цю норму не лише для захисту інтересів того з подружжя, хто виявився уразливим через відсутність офіційної реєстрації шлюбу, але й для захисту власних інтересів. Нерідко можна прочитати новину, наприклад, від Національного антикорупційного бюро, що попри офіційне розлучення фігуранта справи слідством було зафіксовано спільне проживання підозрюваного у справі зі своєю «колишньою» дружиною, і тому правоохоронці накладають або прагнуть накласти і арешт на майно, оформлене на дружину.

Щодо висвітленої у статті одеської справи, то вона не стільки про інститут шлюбу (або фактичні шлюбні відносини), скільки про важливість вибору позивачем способу захисту порушеного права.

Фактаж цієї справи хоч і екзотичний, але досить простий: позивач і відповідачка мешкали разом близько двох місяців у різних готелях Одеси, позивач переказав на рахунок відповідачки 105 тис. дол. Рівно цю суму, але вже у гривнях за комерційним курсом, відповідачка витратила на придбання квартири в елітному районі Одеси, після чого вони ще місяць зустрічалися і, за твердженням позивача, відповідачка зникла зі зв'язку, а пізніше він з'ясував, що квартиру вона оформила на себе. Позивач також подав підтвердження джерела походження цих коштів, тобто довів, що вони є його особистою власністю.

Позицію відповідачки зрозуміти складніше, оскільки до суду першої інстанції вона не приходила, заперечень не надавала, і суд був змушений ухвалити заочне рішення. З ухвал апеляційної інстанції зрозуміло, що відповідачка заперечує курс долара до гривні, застосований судом. Мовляв, якщо зазначені 105 тис. дол. перевести у гривні не за комерційним курсом, а за курсом Нацбанку, то вийде трохи менше, ніж треба для купівлі квартири. При цьому жодних доказів, що квартиру було придбано за власні кошти відповідачки (мається на увазі за інші кошти, а не отримані нею від позивача), відповідачем надано не було.

Касаційна інстанція вбиває геть ідею про те, що на ці правовідносини поширюється ст. 74 Сімейного кодексу. І річ навіть не в тім, що позивачем не доведено, що ці люди в період спільного проживання вели спільний бюджет. Суди нижчих інстанцій не перевірили, чи не перебував хтось зі сторін у момент спільного проживання в іншому шлюбі, що дуже ймовірно, бо позивач, громадянин ОАЕ і дуже забезпечена людина, за законами своєї рідної держави має право мати до чотирьох дружин.

Вийшла ситуація, коли у справі про поділ майна подружжя Верховний суд, не спростувавши і навіть не поставивши під сумнів висновок про те, що відповідачка купила квартиру на гроші, переказані їй позивачем, водночас відмовив позивачеві у визнанні права власності на цю квартиру. На мою думку, і виходячи з даних, отриманих у відкритих джерелах, в цьому випадку позивач просто обрав неправильний спосіб захисту порушеного права.

Ризикну припустити, що такий спосіб захисту представники позивача обрали з низки об'єктивних і суб'єктивних факторів. Насамперед, саме так, судячи з усього, цю ситуацію бачив сам позивач, який розглядав стосунки з відповідачкою як свого роду договір, за яким він виконав свої зобов'язання, а вона — ні. По-друге, відповідно до ст. 208 Цивільного кодексу України переказ відповідачці 105 тис. дол. може здійснюватися на підставі тільки письмового договору. Недотримання простої письмової форми договору позбавляє сторони права посилатися на показання свідків, а ось факт спільного проживання однією сім'єю якраз показаннями свідків підтверджувати можна.

Але навіть за відсутності показань свідків як джерела доказів у позивача достатньо доказів письмових: це банківська виписка про переказ 105 тис. дол. відповідачці і документи про походження цих коштів у позивача. Відповідачка не змогла б довести, що ці кошти отримані нею в дар (тобто просто передані їй у власність без жодних додаткових умов), оскільки відповідно до ст. 719 Цивільного кодексу договір дарування валютних цінностей на таку велику суму підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню. Таким чином, більш перспективним для позивача мені видається такий спосіб захисту його права: стягнення з відповідачки 105 тис. дол. як безпідставно отриманих, а на квартиру можна було накласти арешт для забезпечення позову.

Друга справа, на жаль, є досить типовою. І хоча практика в цих справах неоднорідна, і за трохи інших фактичних обставин (своєчасно оформлене розлучення з першою дружиною, наприклад) вдається відстояти права і «цивільної» дружини, такі справи про поділ майна подружжя завжди є тривалими й болісними для позивача.

У суді треба довести не лише факт спільного проживання, а й ведення спільного господарства, розподілу прав і обов'язків у родині, внесок кожного у придбання або будівництво нерухомості та інші обставини, які досить складно доводити, коли одного з пари вже немає в живих. Відсутність «штампа в паспорті» майже завжди має під собою причини психологічного характеру, тому пораду «укладайте шлюб офіційно» давати не буду, хоча й дуже хочеться. Але є й інші способи захистити своїх близьких на випадок непередбачених і сумних ситуацій — наприклад, оформлення заповіту.