Справа Стокгольмських премій: як екс-омбудсмен втерла носа главі «Нафтогазу України» Андрію Коболєву

20 травня 2019 року Верховний суд поставив остаточну крапку у справі за позовом Громадської організації «Український інститут з прав людини» до НАК «Нафтогаз України», за підсумками розгляду якої відповідача зобов’язано оприлюднити інформацію про те, які саме його співробітники і в якій сумі одержали премії з нагоди ухвалення Стокгольмським арбітражем сприятливих для України рішень. Взагалі-то з численних повідомлень засобів масової інформації люди й так знали, скільки мільйонів доларів дісталося очільникові «Нафтогазу» Андрію Коболєву, скільки — комерційному директору Юрію Вітренку, і куди вони їх поділи. Але тут справа принципу: одна річ — крадькома злита продажними клерками інформація (без жодних гарантій її правдивості), й зовсім інша — офіційне оприлюднення.

«Нафтогаз України» — уже акціонерне товариство приватного типу

В цій історії насамперед треба з’ясувати, чи зобов’язані керівні працівники «Нафтогазу України» публічно декларувати свої доходи. Відповісти на це запитання можна і «так», і «ні» — кожен з варіантів виявиться правильним. Раніше вони були зобов’язані це робити, й нині будь-хто може дізнатися, що, наприклад, Коболєв у 2014 році заробив 769 тис. грн, у 2015-му — 6,1 млн грн, у 2016-му — 19,3 млн грн. Але потім нафтогазівці відмовилися декларувати свої доходи, посилаючись на те, що їхня компанія відноситься до юридичних осіб не публічного, а приватного права, тож, мовляв, звітувати зобов’язані лише податковим органам.

Мусимо визнати, що в цьому питанні вони мають рацію. У зв’язку з цим варто зазначити, що якось непоміченим пройшло ухвалення постанови Кабінету міністрів №226 від 6 березня 2019 року про зміну організаційної форми «Нафтогазу України», який відтоді став акціонерним товариством не публічного, а приватного типу. Що ж стосується його стовідсоткових дочірніх утворень «Укртрансгаз» і «Укргазвидобування», то вони цю форму змінили ще минулого року.

Проте для нашого випадку залишилась хороша зачіпка у вигляді постанови КМУ №1067 від 9 листопада 2016 року, якою затверджено порядок оприлюднення інформації про діяльність господарських товариств, у статутному капіталі яких понад 50% акцій належать державі. Вони, зокрема, зобов’язані у своєму щорічному офіційному звіті подавати інформацію про виплату винагороди керівним особам. Саме завдяки цьому нормативно-правовому акту ми знаємо, що Коболєв протягом 2017 року заробив 47 млн грн. А от щодо премій, у чинному законодавстві нічого не сказано, тож тим більше цікаво буде дізнатися, як це питання вирішилося в судовому порядку.

Стисло нагадаємо про події, що спричинили цей спір. 19 січня 2009 року між головами правління «Газпрому» й «Нафтогазу України» Олексієм Міллером і Олегом Дубиною було укладено два договори терміном дії до 31 грудня 2019 року. Їхні тексти були засекречені, тож про те, що в них було написано, можна судити лише з засобів масової інформації, які ретранслюють суперечливі коментарі поінформованих осіб.

Втім, більшість із них сходиться на тому, що перший з контрактів стосувався продажу газу, і «Нафтогаз України» за його умовами зобов’язувався щорічно придбавати у «Газпрому» не менш як 52 млрд кубометрів природного газу. Другий був пов’язаний із транзитом, і «Газпром» брав на себе зобов’язання щороку прокачувати через Україну не менш як 110 млрд кубометрів. За порушення цих зобов’язань винна сторона мала компенсувати потерпілій недоотриману вигоду, тож ці умови більш відомі серед широкого загалу як принципи «бери або плати» чи «транспортуй або плати».

Тим не менш, протягом усього часу дії вказаних контрактів жодна зі сторін у повній мірі цих вимог не дотримувалася, але поки в Україні при владі перебувало лояльне Кремлю керівництво, в обох столицях на ці порушення дивилися крізь пальці. Коли ж почалася війна, обидві вони пішли судитися до Арбітражного інституту Торгової палати Стокгольму, як це й було обумовлено згаданими договорами.

«Газпром», наприклад, вимагав компенсацію в сумі 47 млрд дол., але за рішенням арбітрів від 22 грудня 2017 року одержав лише 2 млрд дол. В іншому позові, який стосувався транзиту, апетити «Нафтогазу України» були дещо меншими — він вимагав від «Газпрому» 30 млрд дол., проте арбітри своїм рішенням від 28 лютого 2018 року ухвалили стягнути з відповідача 4,56 млрд дол. Таким чином, загальний рахунок виявився 2,56 млрд дол. на користь української сторони.

І ось у травні того ж року наглядова рада НАК «Нафтогаз України», очолювана громадянкою Великої Британії Клер Споттісвуд, ухвалила з нагоди лютневої перемоги у Стокгольмі видати 41 співробітнику компанії премію, загальний розмір якої дорівнював 1% виграної суми, тобто 46 млн дол.

Поразка Сергія Власенка

Повідомлення про це з’явилося на офіційному сайті «Нафтогазу України» 30 травня, але інформація була злита й стала відома деяким журналістам ще до того. Власне, офіційне повідомлення тому-то й з'явилося, щоб акули пера, які про це дізналися, не випередили керівництво компанії. Тож репортерам після цього оприлюднення лишалося хіба що уточнити, що Коболєв отримав на руки 7,9 млн дол., які він одразу ж перевів на рахунок своєї мами, яка проживає у Сполучених Штатах Америки, а Вітренкові дісталося тільки 6 млн грн, які той переслав дружині в Ліхтенштейн.

Проте громадськість хотіла почути від керівництва «Нафтогазу України» офіційне визнання, кому скільки дісталося. Так, у червні 2018 року народний депутат Сергій Власенко звернувся до Коболєва з депутатським запитом відповідного змісту, який було проігноровано, після чого відділ контролю апарату Верховної Ради склав протокол про вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 188-19 КУпАП «Невиконання законних вимог народного депутата України».

За підсумками його розгляду Шевченківський районний суд Києва постановою від 14 вересня 2018 року наклав на Андрія Коболєва стягнення у вигляді штрафу в сумі 1700 грн. Проте Апеляційний суд Києва вирішив, що керівник «Нафтогазу України» не був зобов’язаний звітувати перед народним депутатом про розміри премій своїх співробітників, і постановою від 29 жовтня 2018 року скасував постанову місцевого суду, а провадження у справі закрив за відсутністю події адміністративного правопорушення.

Висновок суду щодо керівника «Нафтогазу України» хоча й спірний, але вже остаточний

Те, що не вдалося Сергію Власенку, вдалося Українському інституту з прав людини — громадській організації, заснованій Валерією Лутковською після того, як вона залишила посаду уповноваженого Верховної Ради з прав людини. 4 липня 2018 року ця ГО звернулася до «Нафтогазу України» із запитом на публічну інформацію, в якому просила повідомити прізвища, імена, по батькові та посади всіх співробітників і членів правління компанії, які отримали премії у зв'язку з перемогою у Стокгольмському арбітражі, а також інформацію про розмір виплаченої премії кожному співробітнику та копії підтверджуючих документів.

Адресат цілком прогнозовано відмовив, написавши в листі від 16 липня 2018 року, що оскільки така інформація містить персональні дані фізичних осіб, вона є конфіденційною, тобто не підлягає оприлюдненню без згоди особи, якої вона стосується. Отримавши такого відкоша, Інститут звернувся з позовом до Окружного адміністративного суду Києва, в якому просив, по-перше, визнати відмову «Нафтогазу України» протиправною, по-друге, зобов’язати його надати запитувану інформацію. Рішенням від 22 січня 2019 року цей позов було задоволено повністю, а постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 8 травня його було залишено без змін.

Найцікавішим у цій історії, звичайно, є доказова база. Так, з ч. 5 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» витікає, що не зважаючи на конфіденційність, не може бути обмежено доступ до інформації про розпорядження бюджетними коштами, так само, як і до прізвищ, імен, по батькові фізичних осіб та найменувань юридичних осіб, які отримали ці кошти. Начебто беззаперечний аргумент, але у випадку із Сергієм Власенком «Нафтогаз України» легко спростував його тим фактом, що виплата премій здійснювалася не з бюджетних коштів держави, а з власних коштів «Нафтогазу», і Апеляційний суд Києва з цим погодився.

У випадку ж з Інститутом Лутковської Окружний адміністративний суд Києва згадав норму згаданого вище закону про те, що не може бути обмежений публічний доступ до конфіденційної інформації, якщо вона становить суспільний інтерес. А для того, щоб обґрунтувати свою позицію, послався на призабуту вже постанову КМУ «Про утворення Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» №747 від 25 травня 1998 року. В ній, зокрема, є цікаве речення про те, що голова правління НАК, його заступники й члени правління за умовами медичного та побутового обслуговування прирівнюються, відповідно, до міністра, заступників міністра та членів колегії міністерства, а керівники структурних підрозділів компанії — до відповідних категорій працівників міністерства.

З цього суд зробив висновок, що відомості про заробітну плату, премії, матеріальну допомогу, будь-які інші виплати керівництву ПАТ «НАК «Нафтогаз України» є інформацією, що становить суспільний інтерес, а відтак підлягає оприлюдненню.

Висновок, відверто кажучи, спірний. Посудіть самі: якщо медичне й побутове обслуговування здійснюється за кошти державного бюджету, то оприлюдненню має підлягати лише сума витрат на нього, а от щодо премій, зароблених за власні кошти «Нафтогазу України», — то вже комерційна таємниця. Однак місцевий суд вирішив, що має бути так, як він вважає за потрібне, і в цьому його підтримав апеляційний суд. У «Нафтогазу» ще лишалася надія переглянути справу в касаційній інстанції, але тамтешні судді вирішили, що їм не варто гаяти час на цю мороку.

Нагадаємо, що згідно зі ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності. А відповідно до ст. 12 того ж кодексу справами незначної складності вважаються справи щодо оскарження бездіяльності розпорядника інформації щодо розгляду запиту на інформацію. Виходячи з цього Верховний суд ухвалою від 20 травня постановив відмовити у відкритті провадження за касаційною скаргою «Нафтогазу України».