Клоуни Енергетичної митниці: провальний фінал справ про штрафи Коболєву

Через димову завісу заяв про нібито зниження цін на газ, за якою можновладці недолуго намагаються приховати їх підвищення, майже непоміченим пройшов повз уваги публіки фінал однієї газово-митної історії, яка свого часу наробила чимало галасу.

Йдеться про судові рішення, котрими були помножені на нуль дві постанови Енергетичної митниці Державної фіскальної служби про накладення штрафів на загальну суму 8,362 млрд грн на голову правління НАК «Нафтогаз України» Андрія Коболєва. Персона останнього, звичайно, викликає мало симпатій у широких верств населення, але ця історія яскраво свідчить про те, що клоуни задовго до Зеленського прийшли не лише в українську політику, а й в органи виконавчої влади, в тому числі й ті з них, які зазвичай вважалися серйозними установами.

«Нафтогаз» не став платити за газ для ДНР/ЛНР

Ця історія почалась у жовтні-листопаді 2015 року, тобто в період, коли Україна востаннє купувала в Росії газ. Зокрема, в жовтні, наприклад, в нашу країну зайшли 2 млрд куб. м, у листопаді — 388 млн. Отримавши товар, «Нафтогаз», як того й вимагають нормативні акти, подав до митного посту «Київ-Енергетичний» Енергетичної митниці ДФС дві декларації про кількість товару. Це були так звані періодичні декларації, які базувалися на даних, одержаних від оператора газотранспортної системи України, яким тоді було і до сьогодні залишається акціонерне товариство «Укртрансгаз», 100% акцій якого належать «Нафтогазу». А за деякий час він як імпортер мав подати ще додаткові декларації, котрі базувалися вже не на довідках «Укртрансгазу», а на більш серйозних з погляду митного права документах, один з яких — рахунок-фактура, а інший — акт прийому-передачі товару, складений продавцем-відправником і покупцем-одержувачем. І от у цьому питанні сталася невеличка халепа.

Річ у тім, що «Газпром» передавав свій газ через десяток місць на кордоні, в кожному з яких облік товару здійснювала газовимірювальна станція. Але дві з них — «Прохорівка» і «Платове» — перебували на території, що контролювалася російськими окупаційними військами. На них не було підпорядкованого «Укртрансгазу» персоналу, через що належний облік на них не вівся, а товар, який через них пройшов, у загальному обсязі імпортованого газу не враховувався, й тому, звісно, українською стороною не оплачувався.

До того це питання якось вирішувалося партнерами і на широкий загал не виносилося, але цього разу найшла коса на камінь: «Газпром» відмовився підписувати акт, в якому були зазначені лише ті обсяги імпортованого газу, що йшли на контрольовану українською владою територію, а «Нафтогаз» відмовився підписувати той варіант акту прийому-передачі, в якому зазначався весь газ, який ішов на всю територію України, в тому числі й окуповану. Сторони кілька разів надсилали одна одній документи для підпису, але щоразу безрезультатно, бо кожний твердо стояв на своєму.

Фантастичній премії Коболєва передував ще більш фантастичний штраф

За таких умов «Нафтогаз» ніяк не міг надати Енергетичній митниці додаткові декларації, котрі базувались би на належним чином оформлених рахунках-фактурах і актах прийому-передачі. Він неодноразово надсилав митникам додаткові декларації, що базувалися на довідках «Укртрансгазу», але фіскали щоразу їх завертали.

Це питання було відкладене на далеку полицю, де лежало два роки і їсти не просило, але потім начальника Енергетичної митниці Ігоря Піковського раптом вкусила якась муха і за цим фактом було відкрито дві справи, які одразу ж почали набирати оберти. В результаті 27 лютого 2018 року ним було винесено дві постанови. В одній із них йшлося про те, що голова правління «Нафтогазу» Андрій Коболєв не подав додаткову митну декларацію на 2 млрд куб. м імпортованого газу і не сплатив за них податок на додану вартість за ставкою 20% у розмірі 2,342 млрд грн. Таким чином він буцімто вчинив порушення, передбачене ст. 485 Митного кодексу України, за що на нього накладене стягнення у вигляді штрафу розміром 300% несплаченої суми митних платежів, а саме 7,027 млрд грн.

Друга постанова була аналогічного змісту, тільки замість жовтня 2015-го у ній ішлося про листопад, обсяг імпортованого газу становив 388 млн куб. м, сума несплаченого податку — 454 млн грн, а розмір накладеного штрафу — 1,362 млрд грн. Таким чином, на переконання Піковського, загалом треба було сплатити 8 млрд 389 млн грн штрафу.

Отримавши таку ахінею, Коболєв, звичайно ж, оскаржив її в судовому порядку. Справи розглядав Подільський районний суд Києва — це пояснюється тим, що позивач був притягнутий до відповідальності як фізична особа, тож його позов у порядку адміністративного судочинства мав розглядати місцевий суд загальної юрисдикції за місцем розташування відповідача, а Енергетична митниця якраз розміщена в будинку по вулиці Світлицького, 28-а, на території Подільського району Києва.

Затіяна фіскалами справа була завідомо програшною

Перший позов ще 23 липня 2018 року задовольнив суддя Володимир Гребенюк, і 20 березня його рішення було залишено без змін постановою Шостого (Київського) апеляційного адміністративного суду. З другим вийшло набагато довше — його було задоволено зовсім нещодавно, рішенням судді Світлани Захарчук від 5 квітня 2019 року. В обох справах мотивація вердиктів приблизно однакова, тож зупинимось на головних її моментах.

Насамперед слід зазначити ту обставину, що від самого початку затіяні Енергетичною митницею справи були приречені на нульовий підсумковий результат, оскільки в період з 1 вересня 2014 року по 31 грудня 2016 року «Нафтогаз» було звільнено від сплати ПДВ на імпортований газ. Таким чином, якщо Коболєв і напартачив би щось там із митними деклараціями, то це ніяк не змогло би мати наслідком те, що до державного бюджету України не надійшло 2,796 млрд грн за імпорт 2,388 млрд куб. м газу. Вже лише через суди зобов’язані були скасувати постанови Піковського, що вони, власне, й зробили.

Другий момент полягав у тому, що Коболєв був притягнутий до відповідальності не як посадова, а як фізична особа. Накладати на нього стягнення саме в такому розмірі, як 300% несплаченої суми митних платежів, можна було б лише в тому разі, якби він був власником імпортованого товару. Але власником газу був не він, а «Нафтогаз», тож гроші мали би стягуватися саме з нього. Коболєв же, якби й був у чомусь винуватий, то мав за це відповідати як посадова особа юридичної особи — порушника митних правил, а в цьому разі обсяг відповідальності має дещо інші параметри.

Третій момент стосувався доказової бази, якою оперувала Енергетична митниця. Коли наприкінці 2015-го «Нафтогаз» писав у своїх деклараціях, що ним у жовтні-листопаді було імпортовано 2,388 млрд куб. м природного газу, фіскали забракували ці документи, бо дані, що містилися в них, мовляв, не ґрунтувалися на документах, які були складені належним чином. Але ця обставина чомусь не завадила їм через два роки використати ці ж самі дані для того, щоби порахувати суму несплачених «Нафтогазом» податків і вирахувати розмір штрафу для Коболєва. Така непослідовна поведінка митників, на думку суддів, свідчила про порушення принципу належного урядування.

Ну й останнє, про що варто зазначити, — це строки. Відповідно до ст. 467 Митного кодексу України, адміністративне стягнення за порушення митних правил може бути накладено не пізніше як за шість місяців з дня вчинення правопорушення, а у разі розгляду органами доходів і зборів справ про триваючі порушення митних правил — не пізніше як за шість місяців з дня виявлення цих правопорушень. В цьому ж разі інтервал становив понад два роки. У відповідь на цей закид митники намагалися заперечувати очевидне й переконувати, що дізналися про цю імпортну операцію зовсім нещодавно, але така спроба вдати з себе дурників позитивного результату не досягла.

Таким чином, виходячи із суто юридичної точки зору, можна впевнено стверджувати, що для митників ця справа була завідомо програшною. Однак для чогось їм конче необхідно було хоч ненадовго, але замазати брудом Коболєва, та це вже питання політичне.