Державне фінансування партій: партійні гроші з кишень громадян

«А ви знаєте, що не просто проголосували за партію, а ще й своїм голосуванням влили їй гроші зі своєї ж кишені?!» — це страшне запитання звучить сьогодні з соцмереж і ЗМІ, й очманілі від вітру змін «пересічні виборці», які нічого не тямлять у державному фінансуванні партій, чманіють іще більше: «Як?!.. Які ще гроші?» — «Мільйони! — глумливо відповідають їм все ті ж самі розгінні банери з соцмереж. — Десятки й сотні мільйонів ваших грошиків! Навіть Шарій десяток мільйончиків на свою партію отримає!»

Для тих, хто запитує, чому це раптом бюджетні гроші мають відстібатися якимось там політичним партіям, відповімо: по-перше, не «раптом», по-друге... Втім, про все по черзі.

Державне фінансування партій: ключ до бюджету — 2%

Пересічний українець полюбляє рахувати чужі фінанси, але цього разу йдеться про державне фінансування партій, тобто з бюджету, а значить, це наші гроші, тому рахувати їх не соромно.

Але спочатку — звідки взялося державне фінансування партій?

8 жовтня 2015 року Верховна Рада ухвалила закон «Про запобігання та протидію політичній корупції», в якому вперше передбачено державне фінансування партій з 2017 року. Згідно з ним, партія може фінансуватися з двох джерел: на внески на підтримку політсили і на кошти з держбюджету.

На внесках ми зупинимося пізніше. Зараз нас цікавлять бюджетні гроші. Їх отримують не всі. Цитата: «Право партій на бюджетне фінансування передбачається в разі, якщо... вони набрали щонайменше 2% голосів виборців». Але ця норма починає діяти після нинішніх виборів, а до того гроші отримували тільки партії, які подолали на виборах до Ради 5-відсотковий бар'єр. До кінця минулого року шість партій отримали від держави 1 млрд 123 млн грн.

Приємні бонуси державного фінансування партій

До державного фінансування партій входить і відшкодування витрат, «пов'язаних з фінансуванням їхньої передвиборної агітації під час чергових і позачергових виборів народних депутатів України», але сьогодні ця норма стосується політсил, що подолали 5-відсотковий бар'єр.

В законі передбачено ще один бонус — так звана гендерна квота, яка становить 1/3. Тобто якщо в партії дві третини чоловіків і третина жінок (або навпаки), то за це має бути виділено 10% суми, передбаченої в бюджеті на державне фінансування партій. Якщо таких партій кілька, то «гендерні» 10% діляться між ними порівну. Але до цьогорічних виборів отримати їх вдалося лише «Самопомочі», решта політсил виявилися надто маскулінними.

Скільки коштує бюлетень

Тепер власне про бюджет і про те, як вираховується сума на державне фінансування партій. Спочатку в закон закладалася така норма — 2% від мінімальної заробітної плати за кожен відданий за партію голос.

Але в бюджеті на 2019 рік на державне фінансування партій було виділено 565,7 млн грн, що виявилося явно менше за вищевказану норму. Тому закон трохи підкоригували, і тепер «гроші партії» з наших кишень вилучають за формулою «2% від прожиткового мінімуму для працездатного громадянина», а це вже майже втричі менша сума. Прожитковий мінімум наразі становить 1936 грн. Вираховуємо 2% від нього — виходить 38 грн 72 коп. з носа — точніше, з виборця.

Двадцять три мільйони робочих годин

Навіть якщо округлити до 40 грн, все одно гроші начебто невеликі. Але коли йдеться про мільйони, у «простого народу» перехоплює подих. Що ж, займімося порівняльними підрахунками. Маємо суму майже 566 млн грн на державне фінансування партій. Багато це чи мало? Це понад 135 тис. місячних зарплат. Або понад 23 млн робочих годин. Або 300 з гаком прожиткових мінімумів для дітей до шести років. Жах!

Але якщо відкрити інші показники, то зазначена сума в порівнянні здасться не такою вже страшною. Наприклад, цих грошей вистачить на будівництво п'яти-шести шкіл або півтора десятка дитячих садків. У масштабах країни це крапля в морі, а загалом на освіту в бюджет закладено 127 млрд грн — це 250 партійних бюджетів. На пенсії передбачено 167,5 млрд грн. Навіть на житлові субсидії, такі любі серцю обивателя, в бюджеті прописано 20 млрд грн, тобто в 40 разів більше за суму, що піде на державне фінансування партій.

Цю суму можна порівняти хіба що з тими, які виділяються на оновлення матеріально-технічної бази вищих навчальних закладів (472,8 млн грн) або на природоохоронні заходи на об'єктах комунальної власності (579,7 млн грн). Або хоч на фінансування органів та установ системи правосуддя (476,2 млн грн). Багато на ці гроші нафінансуєш і наоновлюєш?

Але досить порівняльної арифметики.

Ідеології немає

Ми не вираховуватимемо точну суму, яку отримає кожна з політичних сил в рамках державного фінансування партій за результатами парламентських виборів. Скажемо лише, що, за даними ЗМІ, «Слузі народу» має бути виплачено майже 234 млн грн, «Опозиційній платформі «За життя» — майже 71 млн грн, «Батьківщині» — трохи більш як 44 млн грн, «Європейській солідарності» — майже 44 млн грн, «Голосу» — приблизно 31,5 млн грн. Останні дві партії додатково заробили по 28 млн грн за дотримання гендерних квот. Гройсман і Шарій, Смешко і Вілкул, Тягнибок і Ляшко, які пролетіли на виборах, теж отримають свої гроші — від 11 до 20 млн грн.

Проблема в тому, що, на жаль, у наших партій, в переважній більшості, немає ідеології. Тобто вони, звісно, можуть оголошувати себе правими та лівими, лібералами і консерваторами, але це все, як правило, порожні словеса. Найяскравіший приклад — переможець виборів, партія «Слуга народу», яку винесла наверх хвиля надій «простого народу», зокрема, на великі, жирні і дармові соціальні пільги. Ось тільки це ніяк не в'яжеться з ідеологією лібертаріанства, про яку лідери партії заявляли раніше.

За Вову, за Петю, за Юлю...

Друга величезна проблема нашої країни — в тому, що пересічному виборцеві на ідеологію начхати. Він не забиває собі голову якимись розумними речами, а голосує просто — за Вову, за Петю, за Юлю. Ці троє — кити української політики, тому можуть собі дозволити розкіш не вставляти свої прізвища в назви політичних партій. А ось розумні гравці другого-третього ешелонів таким ходом, дивись, і піднабрали собі голосів ще на півмільйона.

Наприклад, приходить «пересічний виборець» на виборчу дільницю, бачить якусь «Українську стратегію» або «Силу і честь», чухає потилицю і ставить галочку «за Юлю». А назвалися б вони просто — «партія Гройсмана», «партія Смешка» — і всім було б ясно. У цьому сенсі розумно вчинив народний вилоносець Олег Валерійович, позначивши партію імені себе. Але він, між іншим, міг би і не старатися: радикали — і так вже старий поважний бренд у вітчизняному політикумі.

До чого це? А до того, що у «простого народу» складається враження, що «гроші партії» йдуть безпосередньо в кишеню лідера. І, між іншим, часто воно так і є, і тоді дійсно душа болить за те, що якийсь пан Шарій отримає 11 млн грн. Вийнятих, між іншим, з наших кишень.

P. S. За деякими даними, дев'ять з десяти українців категорично не підтримують ідею фінансування політичних сил з державного бюджету. Але насправді це правильна норма закону. Чому державне фінансування партій — благо, і як українські політсили крутять своїми фінансами, поговоримо трохи пізніше.