Штазі, КДБ і ФСБ. Коли минуле продовжує нас переслідувати — Роберт ван Ворен

Останніми днями я жертвував своїм сном заради перегляду німецького серіалу «Вайссензее. Берлінська історія» про життя в заповненій агентами Штазі Східній Німеччині в 1980-х роках. Серіал цей аж ніяк не новий, 2010 року, але якимось чином він до сьогодні вислизав від моєї уваги. Чимось він нагадав мені відому кінострічку «Життя інших», що оповідає про те, як Штазі руйнує життя східнонімецького драматурга і його подруги, відомої актриси.

Персонажі «Вайссензее» також стають жертвами підступних методів Штазі, єдиної спецслужби у Східній Європі, організованій, можливо, навіть краще, ніж радянський КДБ. На момент падіння Берлінського муру в 1989 році населення країни становило 16 млн осіб, за якими шпигували 91 тис. штатних агентів Штазі і 174 тис. так званих неформальних агентів — людей, які добровільно, а часто-густо і не добровільно, збирали інформацію про своїх співгромадян.

Як діяла таємна поліція Штазі

Як діяла таємна поліція Штазі, я дізнався в деталях, коли у 2009‒2010 роках під час написання своєї книжки «Холодна війна в психіатрії» досліджував архіви Штазі в Берліні. Я вивчив безліч особистих справ, зокрема і справу жінки, яка проникла у правозахисну організацію, що я свого часу нею керував, і доносила в КДБ на моїх російських друзів, багатьох з яких на підставі цих доносів було засуджено до багаторічного тюремного ув'язнення. Вона працювала гінекологом у великій міністерській установі НДР.

Я прочитав, як цю жінку завербували, використовуючи таємну любовну інтригу, а потім змусили доносити на всіх пацієнтів, у яких було виявлено венеричні захворювання (а значить, вони могли мати любовні стосунки на стороні). Жертвами її шпигунства були десятки людей, що, безсумнівно, призвело до настільки ж численних сімейних криз і зруйнованих стосунків. Від прочитаного мене постійно нудило, тому час від часу я переривав роботу і виходив на вулицю, щоб оговтатися.

Розвідка Штазі і проблема люстрації

Серіал «Вайссензее» сколихнув всі ці спогади і почуття, а також навів на певні роздуми. Після написання своєї книжки я глибоко досліджував цю тему і розмовляв з багатьма людьми, які зраджували і були зраджені. Все це змусило мене замислитися над проблемою люстрації: яку інформацію з етичного погляду, кому і на яких умовах можна оприлюднити, а яку ні.

Мій близький український друг, який відсидів десять років у таборах і засланні, ні за що не хотів бачити своє досьє, оскільки не бажає знати, хто його зрадив. Однак сьогодні, коли архіви КДБ в Україні відкриті, з подробицями його справи може ознайомитися будь-хто. Чим і скористалися журналісти, які без дозволу прочитали його справу, отримавши інформацію, яку мій друг не хотів би розкривати.

Після того як попередній міністр охорони здоров'я України конфіскувала архів спеціалізованої психіатричної лікарні в Дніпропетровську (в Дніпрі), де сотні політв'язнів піддавалися тортурам нейролептиками, вона розмістила в соціальних мережах фотографії документів з досьє відомої жертви каральної психіатрії Леоніда Плюща, тим самим не тільки порушивши медичну етику (оскільки це були медичні файли, а не файли КДБ), а й діючи без дозволу родичів Плюща. Вдова Леоніда Плюща одразу ж пригрозила подати на неї до суду за таку обурливу поведінку.

Хто і чому погоджувався працювати на Штазі

Після розпаду НДР група психоаналітиків з Франкфурта провела цікаве дослідження про те, хто і чому погоджувався працювати на Штазі. Під час дослідження з'ясувалося, що багато хто взагалі не усвідомлював, що шпигує (вважаючи, що епізодичні розмови в кафе мають цілком невинний характер). Крім того, звіти про ці розмови зазвичай писали не вони, а штатні співробітники Штазі, з якими вони зустрічалися. Ці співробітники були атрибутом планової економіки й мусили складати строго певну кількість звітів, щоб виконати норму і мати можливість зробити кар'єру.

Іншими словами, неформальні агенти ніколи не бачили ці звіти і не знали їхнього змісту (а часом і взагалі гадки не мали про їх існування), однак після падіння Берлінського муру саме ці звіти були приводом для заборони займатися своєю професією, часто на все життя. Як і у випадку з жертвами Штазі, вони втрачали роботу, сім'ю і майбутнє, і багато хто з них кінчав життя самогубством. Гінеколог, яка шпигувала за моєю організацією, теж, ймовірно, наклала на себе руки. Вона розуміла, що їй загрожує викриття і що в неї немає майбутнього.

Один із персонажів моєї книжки, колишній агент Штазі, теж втратив право на роботу за професією, і вісім наступних років його життя минули у глибокій депресії з постійними думками про самогубство. Однак у його досьє я прочитав про те, що він відмовлявся шпигувати за людьми, відкрито заявляючи своєму начальству, що це «брудна і неприйнятна робота», внаслідок чого протягом двох років сам був під наглядом Штазі. Він виявився надзвичайно «етичним» агентом, і співробітники Штазі втратили до нього довіру: незадовго до падіння Берлінського муру вони планували заборонити йому поїздки за кордон.

Історія повторюється

Актуальність і важливість цих історій полягає в тому, що вони повторюються просто зараз, на наших очах. Російський наступник КДБ, ФСБ, розвернувся на всю широчінь і є на сьогодні набагато більшою організацією, ніж свого часу КДБ в Радянському Союзі. Методи шпигунства і допиту, ретельно розроблені в академіях ФСБ, де агенти фактично пишуть дисертації й отримують вчені ступені за цю огидну роботу, стали набагато більш витонченими. Але одне залишається незмінним: людей ловлять на гачок, шантажують і примушують шпигувати за своїм оточенням, і таким чином щодня руйнуються життя безлічі людей.

Архіви Штазі загалом пережили возз'єднання Німеччини і є відкритими для дослідників як важливий і страшний пам'ятник тоталітарного минулого. Питання в тому, чи відкриються коли-небудь архіви ФСБ, що збираються в цей самий момент. Якщо в далекому майбутньому таке і трапиться, то, я сподіваюся, це відбуватиметься з максимальною обережністю і розумінням того, що в усіх причетних (на якій би стороні вони не були) було своє соціальне оточення — дружини, чоловіки, діти, які можуть постраждати до такої міри, що нормальне життя стане неможливим.