Втрачені надії і завзятість — через п’ять років після Майдану

Через п'ять років після Майдану ми провели презентацію книжки, заснованої на усних історіях, інтерв'ю з людьми, які обстоювали на Майдані вільну, демократичну і некорумповану Україну. Презентація відбулася в Будинку профспілок на Майдані. В останні дні протестів у цьому історичному місці вирувала пожежа, а нещодавно тут облаштувався інформаційно-виставковий центр Музею Майдану.

З великих панорамних вікон будівлі відкривається вид на повсякденне життя киян: повз проносяться потоки машин, юрби людей повертаються додому з роботи або рушають у бари та ресторани. Складається враження, що ніякої війни на сході країни немає і що більшість городян, скоріш за все, не замислюється про те, що там тривають військові дії, в яких гинуть українські солдати.

На презентації зібралося чимало народу, в тому числі й багато майданівців. Світлі обличчя чесних і волелюбних людей, які ризикували життями в ім'я ідеалу; дехто з них продовжує робити це на східному фронті.

Один молодий чоловік висловив своє розчарування тим, що відбувається за стінами будівлі, в суспільстві, що закриває на війну очі. Наприкінці минулого року він приїхав з фронту, але незабаром знову збирається туди повернутися: у звичайному житті місця йому немає, з гіркотою зізнається він.

Але здебільшого вечір наповнений радістю, спогадами про той час, коли все бачилося можливим, коли країна проявила міць і рішучість і, здавалося, була нарешті готова звільнитися від задушливих корупційних мереж.

Майдан справді був унікальним явищем, напевно, найбільш дивовижною і хвилюючою політичною подією в моєму житті. Я бачив, як молоді люди, позбувшись паралізуючого радянського страху, брали власне майбутнє у свої руки, демонструючи при цьому неймовірну силу волі і солідарність. Люди з усіх верств суспільства, з усіх кінців країни, що говорили українською та російською. Тоді це було неважливо: всі були рівні, всі вони були українцями, які боролися за спільну справу.

Томос для Порошенка

Однак останні п'ять років мене не залишає відчуття гіркого розчарування. Корупція за участю правлячого класу процвітає майже так само буйно, як і до подій на Майдані. Президент вміє говорити високі слова, проте його обіцянки дистанціюватися від свого шоколадного бізнесу розсіялися як дим, і його кондитерські можна знайти на кожній вулиці, часто в найпрестижніших місцях.

Ми критикуємо Трампа за його нездатність відокремити політику від бізнесу, але в Україні відбувається абсолютно те ж саме. Крім того, від'єднання української православної церкви від російської відверто використовується президентом у політичних цілях. На численних рекламних щитах президент зображений з томосом про автокефалію (грамотою про незалежність), проголошуючи: «Томос для України», але, по суті, маючи на увазі: «Томос для Порошенка».

Стільки зусиль на відділення церкви і держави? Чим тоді Україна відрізняється від Росії, насмілюся я запитати, де держава і церква управляються (колишніми?) офіцерами КДБ?

Мовне питання принципово суперечить духу Майдану

Не менше розчарування викликає у мене і позиція деяких реформаторів, переважно вихідців з української діаспори в Північній Америці. Вони не тільки вважають, що можна просто скопіювати американську модель (для початку так само безуспішно випробувавши грузинську модель Саакашвілі), але й забувають, що половина населення країни говорить російською і що, власне, більшість солдатів, які воюють на фронті проти російських загарбників, є російськомовними.

Це безглузде прирівнювання російської мови до російського агресора призводить до абсурдних ситуацій, коли, наприклад, сайт Міністерства охорони здоров'я України доступний тільки українською та англійською мовами, а не російською. Це принижує значну частину українського населення і, до речі, принципово суперечить духу Майдану. Відколи англійська є офіційною мовою України?

Пострадянські реалії

Подобається вам це чи ні, але Україна — пострадянська республіка з певними реаліями, які доводиться брати до уваги. Радянська система була в корені деструктивною, і, щоб усунути руйнівні наслідки на всіх рівнях і у свідомості людей, знадобиться кілька поколінь. Тривалість цього процесу зцілення не може бути скорочено штучними або радикальними засобами — на зрощення кісток після перелому теж потрібно багато часу.

Україна має поступово знайти свій власний шлях, однак верховенство закону і забезпечення його дотримання є однією з неодмінних передумов для розбудови будь-якої демократичної держави. Верховенство закону, що поширюється на всіх, в тому числі й на реформаторів, готових зробити для себе виняток.

Гальмування реформ

Я витратив тридцять років на те, щоб допомогти реформувати систему охорони психічного здоров'я в Україні. Тридцять років, які супроводжували успіхи й невдачі, завищені та зруйновані надії, нові і втрачені друзі. За ці тридцять років багато чого змінилося: повільно, крок за кроком, радянська психіатрія почала перетворюватися на сучасну службу охорони психічного здоров'я, що ставить на чільне місце клієнта та орієнтується на його здібності, а не на інвалідність. У деяких регіонах прогрес був більш відчутним, як, наприклад, — ви будете здивовані — в Донецькій області.

Однак коли почалася війна з Росією, багато значних досягнень було втрачено. За останні ж два роки ми стали свідками несподіваного і доволі сумного повороту до гіршого, пов'язаного з тим, що міністерство порушує один з найфундаментальніших принципів будь-якого процесу реформ, а саме — принцип включення. Я кажу не лише про «інклюзію» в західному розумінні цього слова, коли до процесу реформ залучаються клієнти та їхні родичі, — явище, наразі геть відсутнє в Україні. Я також маю на увазі включення психіатрів, які відіграють першорядну роль у психіатрії і без яких неможлива жодна реформа.

Протягом останніх двох років їх систематично ігнорували, вважали корумпованими й архаїчними елементами системи і розглядали як перешкоду на шляху реформ. Результатом такого підходу став хаос, на усунення якого підуть роки, а також зіпсовані стосунки і підірвана довіра, відновити яку буде ще складніше.

Тому я з сумом згадую Майдан, пов'язані з ним надії, які ми втратили, і можливості, які ми упустили. Втім, цей смуток сусідить з рішучістю. Протягом багатьох років я бачив, як приходили і йшли міністри, більшість з яких не цікавилися психічним здоров'ям, що часто було навіть на краще. Реформи тривали повільно і безшумно, і поступово найгірші аспекти радянської психіатрії зникли.

Я сподіваюся, що ми зможемо повернутися до ситуації, коли не будуть ставитися радикальні і нездійсненні вимоги і розроблятися явно нездійсненні плани; і не будуть нехтувати тими, хто виконує свою важку роботу в несприятливих умовах, за сміховинно низьку зарплату, тими, хто заслуговує на наше безмірне захоплення за те, що вони не здаються і не пускають все на самоплив, намагаючись привнести хоч дещицю гуманізму в життя своїх пацієнтів. Ось чому я захоплююся саме цими людьми, а не тими, хто кидає на вітер порожні слова.