Новини
Ракурс
Коронавірус і карантин в Україні. Фото: Pixabay

Коронавірус і карантин: влада в короні

Сенс існування публічної влади полягає у впорядкуванні суспільної життєдіяльності в умовах зовнішніх та внутрішніх викликів. Таке впорядкування забезпечує стабільність та розвиток суспільства у повсякденному житті, але особливо його значення зростає у надзвичайних умовах, як-от теперішнє поширення коронавірусу в Україні.

Коронавірус у світі — страхітлива невідомість

Ймовірно, кожному з нас неодноразово доводилося ставати жертвою ГРВІ. Ця абревіатура лікарями здебільшого не розшифровувалася, тож хворий так і не дізнавався достеменно про свою недугу — грип, парагрип, аденовірус, риновірус, ротавірус, коронавірус тощо. Не говорячи про те, що внаслідок мутації вірусів постійно з’являються нові різновиди відомих хвороб.

Можна говорити про низку чинників, які жахають людство новим різновидом коронавірусу — SARS-CoV-2. Більша тривалість інкубаційного періоду — близько двох тижнів, тоді як ознаки грипу виявляються вже на третій день. Значна латентність — за оцінками китайських лікарів, 80% інфікованих або хворіють у легкій формі, або взагалі не виявляють симптомів захворювання. Тож театрально-концертні дійства з вимірюванням температури в різні способи не мають помітного сенсу — людина може бути вже інфікованою, але хвороба ще не виявилася, а навіть якщо й виявилася, то без відомих симптомів. При цьому людина не перестає бути носієм інфекції, хоч менш небезпечна за хворого, який безперестанно кашляє або чхає. Утім, значна питома вага асимптоматичних носіїв ускладнює своєчасне виявлення і інших небезпечних хвороб — холери, туберкульозу, СНІДу.

Високим є рівень смертності від нового вірусу, хоч наявна інформація є вельми суперечливою. Дані на сайті вітчизняного МОЗ «в різних країнах становить 4‒9%» скоріше наганяють жаху та відповідають вітчизняній статистиці. Бо, за даними китайського Центру з контролю та профілактики захворювань, як критичний оцінювався стан 5% хворих. Оприлюднені ВООЗ загальносвітові дані летальності в середньому показують 4,5%. Істотні розбіжності у даних по окремих країнах можуть пояснюватися передусім тим, що значна частина інфікованих залишається невиявленою. Певним орієнтиром є рівень летальності в межах 1% у Республіці Корея, де шляхом тотального тестування вдалося відстежити практично усіх інфікованих.

Стрімким є поширення вірусу. Станом на 1 лютого, за звітами ВООЗ, коронавірусна інфекція вразила близько 12 тис. осіб, за місяць виявлених хворих стало вже 87 тис., щоденне збільшення уражених вірусом за останній тиждень — в межах 10‒15%, тобто кількість хворих стрімко наближається до мільйона. Для 6 млрд жителів планети — наче й дрібничка. Утім, цифри цифрами, а штабеля трун у крематоріях, перетворений на морг льодовий палац у Мадриді та інші подібні новини з різних куточків світу таки справляють враження.

Та найбільше жахає невідомість. Нез’ясованими залишаються походження нової хвороби і ефективні засоби протидії. Варіюються з наближенням до фантастичних оцінки механізму ураження окремих груп населення. Ніхто не може напевно сказати, чого очікувати від вірусу. Тож навіть оптимістичні повідомлення з Китаю, де вдалося приборкати епідемію, не дуже переконують. Особливо на тлі тотального розпаду учора ще начебто єдиного світу. Неначе із землі постають залізні завіси та прикордонні мури. Діє загальний принцип: «Кожен сам за себе, тільки Бог — за усіх». А як інакше сприймати інформацію про вивезення до найбагатшої країни світу з Італії, яка потерпає від інфекції, аж 600 тис. тестів на коронавірус, або перехоплення Чехією гуманітарного вантажу для тієї ж Італії?

Коронавірус і карантин в Україні. Фото: Pixabay

Правові підвалини: придатні чи підгнилі?

З огляду на те, що високі слова про європейський вибір раптом виявилися нічого не вартою абстракцією у самій Європі (хто що може сказати навіть не про активність ЄС та його структур, а бодай про імітацію такої активності?), актуалізується питання інституційної спроможності Української держави в контексті нового виклику. Вже термінове ухвалення низки законів та підзаконних актів «під» новітню епідемію коронавірусу опосередковано засвідчує вразливість наявної нормативно-правової основи для протидії цьому виклику. Та може, парламент і уряд перестрахувались?

Безпосередньо відносини у сфері протидії епідеміям регулює кілька законів України. Передусім — «Основи законодавства України про охорону здоров'я» від 19 листопада 1992 року. У ньому зазначено: «Щодо окремих особливо небезпечних інфекційних захворювань можуть здійснюватися обов'язкові <...> карантинні заходи в порядку, встановленому законами України» (ч. 2 ст. 30). У ч. 3 цієї ж статті визначено, що у разі загрози виникнення або поширення епідемічних захворювань президентом України «відповідно до законів України та рекомендацій органів охорони здоров'я можуть запроваджуватися особливі умови і режими праці, навчання, пересування і перевезення на всій території України або в окремих її місцевостях». Проблема у тому, що за п. 31 ч. 1 ст. 106 Конституції України повноваження президента України вичерпно визначаються Основним Законом, а там це повноваження відсутнє.

Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 року зараз здебільшого не згадується. Бо у ньому регулюється передусім функціювання того, чого немає — Державної санітарно-епідеміологічної служби. Утім, за ст. 30 закону в разі виникнення чи загрози виникнення або поширення особливо небезпечних і небезпечних інфекційних хвороб «органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування за поданням відповідних головних державних санітарних лікарів у межах своїх повноважень можуть запроваджувати у встановленому законом порядку на відповідних територіях чи об'єктах особливі умови та режими праці, навчання, пересування і перевезення, спрямовані на запобігання та ліквідацію цих захворювань та уражень».

Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 6 квітня 2000 року дає цілком придатне для сьогодення визначення особливо небезпечних інфекційних хвороб — «характеризуються важкими та (або) стійкими розладами здоров'я у значної кількості хворих, високим рівнем смертності, швидким поширенням цих хвороб серед населення». Складніше з визначенням епідемії — «масове поширення інфекційної хвороби серед населення відповідної території за короткий проміжок часу».

Але у випадку коронавірусу про масовість поширення саме в Україні поки що не йдеться. Особливо на тлі того, що у січні цього року від грипу та пневмонії щоденно помирало 20 осіб. Чверть століття в Україні офіційно визнається епідемія туберкульозу, від якого зараз щоденно помирає щонайменше 10 хворих. А поняття «загроза епідемії» та «пандемія» у законі відсутні. Організацію та проведення протиепідемічних заходів законом покладено «на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи Державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров'я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян» (ст. 11). Передбачено ужиток заходів щодо «осіб, хворих на інфекційні хвороби, контактних осіб та бактеріоносіїв» (ст. 22), причому останнім терміном позначається будь-який носій інфекційної хвороби.

Саме тут визначаються суб’єкт і порядок встановлення карантину в Україні (ст. 29). Зокрема, у ч. 4 цієї статті вказано: «У рішенні про встановлення карантину зазначаються обставини, що призвели до цього, визначаються межі території карантину, затверджуються необхідні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи, їх виконавці та терміни проведення, встановлюються тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов'язки, що покладаються на них. Карантин встановлюється на період, необхідний для ліквідації епідемії чи спалаху особливо небезпечної інфекційної хвороби. На цей період можуть змінюватися режими роботи підприємств, установ, організацій, вноситися інші необхідні зміни щодо умов їх виробничої та іншої діяльності».

І вже тут виникає дуже важливе запитання: чи є законні підстави встановлення карантину у випадку загрози епідемії як превентивного заходу? А покладання організації та контролю за дотриманням встановленого на території карантину правового режиму, своєчасним і повним проведенням профілактичних і протиепідемічних заходів виключно «на місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування» (ч. 6 ст. 29) може породити запитання щодо правомірності встановлення карантину на всій території держави.

Коронавірус і карантин в Україні. Фото: Pixabay

Визначення у Кодексі цивільного захисту України надзвичайної ситуації — «обстановка на окремій території чи суб’єкті господарювання на ній або водному об’єкті, яка характеризується порушенням нормальних умов життєдіяльності населення, спричинена катастрофою, аварією, пожежею, стихійним лихом, епідемією, епізоотією, епіфітотією, застосуванням засобів ураження або іншою небезпечною подією, що призвела (може призвести) до виникнення загрози життю або здоров’ю населення, великої кількості загиблих і постраждалих, завдання значних матеріальних збитків, а також до неможливості проживання населення на такій території чи об’єкті, провадження на ній господарської діяльності» — є відносно придатним, бо, знову ж таки, йдеться про епідемію, а не загрозу епідемії. І «окрема територія» не зовсім відповідає території всієї держави.

Цілком відповідні новим реаліям визначення «заражений район» та «інфекційна хвороба, що має міжнародне значення» (інфекційна хвороба, яка має значний вплив на здоров'я населення та може швидко поширюватися), посилання на рекомендації ВООЗ та Міжнародні медико-санітарні правила викладено у підзаконному акті — Правилах санітарної охорони території України, затверджених урядом 22 серпня 2011 року. Однак Правила регламентують передусім протидію проникненню небезпечних хвороб на національну територію. Щоправда, за ними у випадку виявлення фактів захворювання на інфекційні хвороби, що мають міжнародне значення, або виникнення загрози зараження такими хворобами та їх поширення місцеві органи виконавчої влади за поданням відповідних головних державних санітарних лікарів можуть запроваджувати у межах своїх повноважень на відповідних територіях або об'єктах особливі умови та режим праці, навчання, пересування та перевезення з метою запобігання зараженню, поширенню і ліквідації зазначених хвороб» (п. 68). Однак практично всю роботу по виконанню цих Правил покладено на головних санітарних лікарів та Державну санітарно-епідеміологічну службу.

Коронавірус в Україні: умовна готовність чи безумовна неготовність?

Головною проблемою в організації протидії пандемії коронавірусу стали все ж не стільки прогалини у правовій регламентації відповідних відносин, скільки відсутність структур, які б могли відповідні заходи здійснити.

У процесі «оптимізації» системи центральних органів виконавчої влади урядом Арсенія Яценюка постановою №442 від 10 вересня 2014 року було утворено Державну службу України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів, «реорганізувавши шляхом перетворення Державну ветеринарну та фітосанітарну службу і приєднавши до Служби, що утворюється, Державну інспекцію з питань захисту прав споживачів і Державну санітарно-епідеміологічну службу та поклавши на Службу, що утворюється, функції з реалізації державної політики, які виконували органи, що припиняються». Відтак головні санітарні лікарі і санітарно-епідеміологічна служба пішли в небуття, перетворивши на фікцію положення згаданих законів.

Щоправда, 14 липня 2016 року Вищим адміністративним судом України залишено без задоволення касаційну скаргу уряду на постанову Київського апеляційного адміністративного суду України від 8 лютого 2016 року, якою визнано протиправним та скасовано положення зазначеної постанови в частині реорганізації Державної санітарно-епідеміологічної служби України. Однак уряд вже Володимира Гройсмана постановою від 29 березня 2017 року №348 остаточно ліквідував Державну санітарно-епідеміологічну службу України.

Потрібно зважати на те, що при створенні нової об’єднаної структури в ній гору взяли ветеринарні лікарі, тож фахівців санітарно-епідеміологічного нагляду дуже швидко витіснили з неї. В усякому разі — перспективних фахівців. Адже об’єднувалися структури, які при зовнішній подібності завдань завжди були надто віддаленими. Не будемо забувати, що санепідемстанції їхніми статутами визначалися як заклади охорони здоров’я. Натомість об’єднана Служба, діяльність якої в момент створення спрямовувалась та координувалась безпосередньо Кабінетом міністрів України, дуже швидко «пішла по руках», міняючи своїх шефів, але ніколи не спрямовувалась через міністра охорони здоров’я. Запобігати епідеміям стало нікому.

Не менший розгардіяш спричинила й медична реформа. Відокремивши терапевтів, під модняцькою назвою сімейних лікарів, реформатори внесли розбрат в середовище лікарів, що позначилося на пацієнтах. Відповідальність за здоров’я і життя людей було розмито. Утім, не менш істотних втрат наданню спеціалізованої медичної допомоги завдало скорочення медперсоналу та фінансування. Тож не те що лікування, вже виявлення хворих стало неабиякою проблемою. А про стан лікувальних закладів годі й казати.

Стан керованості галуззю відображає ситуація із запитами журналістів після повідомлень про наступ нової хвороби. Закони України «Про доступ до публічної інформації» та «Про захист населення від інфекційних хвороб» встановили обов’язок надавати інформацію про стан здоров’я населення та здійснювані протиепідемічні заходи. Однак МОЗ України відмовилося повідомити про смертність від пневмонії у сезон 2018‒2019 і 2019‒2020 років. Представники прес-служби стверджували, що міністерство не уповноважене мати усі статистичні дані, оскільки цим займається Центр медичної статистики, де також інформація не знайшлася. Але як міністерство може здійснювати державне управління, якщо воно не обізнане зі станом справ? З огляду на те, що основним смертельно небезпечним ускладненням коронавірусної інфекції є саме пневмонія, відсутність відповідної статистики породжує неабиякі сумніви щодо перебігу епідемії в Україні.

Коронавірус і карантин в Україні. Фото: Pixabay

Хапай торби — вокзал відходить!

Запровадження урядом карантину в Україні відбувалося вельми суперечливо постановою №211 від 11 березня, якою встановлювалися обмеження на відвідування закладів освіти та проведення масових заходів, у яких бере участь понад 200 осіб. Формальна підстава — ст. 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб». Та за п’ять днів постанову було викладено у новій редакції. Відтепер заборонялося проведення всіх масових заходів, у яких бере участь понад 10 осіб, робота суб’єктів господарювання, яка передбачає приймання відвідувачів (окрім роздрібної торгівлі продуктами харчування, пальним, засобами гігієни, лікарськими засобами та виробами медичного призначення, засобами зв’язку, провадження банківської та страхової діяльності); регулярні та нерегулярні перевезення пасажирів автомобільним транспортом у приміському, міжміському внутрішньообласному і міжобласному сполученні; перевезення понад 10 пасажирів одночасно в одному транспортному засобі у міському транспорті; перевезення пасажирів метрополітенами; перевезення пасажирів залізничним транспортом. 23 березня уряд заборонив прийняття та відправлення повітряних суден, що виконують пасажирські перевезення. З 28 березня перекрито кордони для регулярного автомобільного та залізничного сполучення. Та 25 березня постановою №239 уряд змінив попередні рішення: карантин подовжено і доповнено запровадженням режиму надзвичайної ситуації до 24 квітня. Щоправда, відтепер з’ясувалося, що в міському транспорті можна використовувати вже до 50% посадкових місць.

У контексті запровадження карантину слід розглядати зміст Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)», яким парламент фактично «підпер» відповідну діяльність уряду. Зокрема, встановлено адміністративну та кримінальну відповідальність за порушення карантину. Визначені санкції інакше, аніж драконівськими, важко назвати. Бо, наприклад, йдеться про накладення штрафу на громадян від однієї до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів за «порушення правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбачених Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», іншими актами законодавства, а також рішень органів місцевого самоврядування з питань боротьби з інфекційними хворобами».

Тим самим санкціоноване тотальне адміністративне свавілля, бо вичерпного визначення цих правил і норм немає. До того ж адміністративна відповідальність практично не розмежована з кримінальною, бо ст. 325 КК передбачила кримінальну відповідальність за «порушення правил та норм, встановлених з метою запобігання епідемічним та іншим інфекційним хворобам, а також масовим неінфекційним захворюванням (отруєнням) і боротьби з ними, якщо такі дії спричинили або завідомо могли спричинити поширення цих захворювань» безвідносно визначення того, про які правила і норми йдеться та про суб’єктів їх встановлення. Якщо ж виходити з назви статті «Порушення санітарних правил і норм щодо запобігання інфекційним хворобам та масовим отруєнням», то навпаки, йдеться про ніщо, бо санітарні правила та норми уповноважений встановлювати винятково головний санітарний лікар України.

Натомість полегшенням становища суб’єктів, яким завдано чималенької (чи просто величезної) шкоди тотальним карантином, парламент не надто опікувався. Чого варті новели, які передбачають, що у разі встановлення Кабінетом міністрів карантину строк перебування у відпустці без збереження заробітної плати на період карантину не включається у загальний 15-денний строк (ч. 3 ст. 26 Закону України «Про відпустки» та ч. 4 ст. 84 КЗпП України). Це ж погано прихований заклик гнати працівників у неоплачувані відпустки. Наочний приклад, як можновладці розуміють ч. 2 ст. 3 Конституції України: «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави». Певне пом’якшення окремих вимог до здійснення обов’язкових дій фізичними та юридичними особами на строк карантину навряд чи компенсує наявні втрати і потребує більш детальної розмови.

Небезпечна безпорадність влади у боротьбі з коронавірусом в Україні

Впадає у вічі невтомне прагнення владних інституцій встановлювати все нові й нові вимоги до громадян і цілковита неспроможність вчиняти необхідні дії. Приміром, поліція з гучномовців вимагає перебування людей на вулицях в масках, натомість ані ВООЗ, ані МОЗ таких вимог до здорових людей не висувають. Утім, припустимо, що маски дійсно необхідні. Столичний мер обіцяв ще 10 (!) днів тому, що маски негайно з’являться в аптеках міста, але у більшості аптек їх як не було, так і немає. Між тим торговельні заклади вже не дозволяють покупцям заходити без масок. Звісно, спостерігається широка самодіяльність щодо кустарного їх виготовлення. У соціальних мережах поширюються інструкції, як їх пошити навіть зі спідньої білизни. Але за кордоном подекуди цілі партії цілком фабричних масок визнаються непридатними для запобігання інфекції. То яке завдання стоїть перед владою — зупинити коронавірус чи продемонструвати власну активність, одягнувши намордники на кожного?

Коронавірус і карантин в Україні. Фото: Pixabay

Не менш суперечливого змісту є заклики сидіти вдома. Якщо офіційна влада цілком свідомо стверджує про обмеженість ресурсів для лікування хвороби і навіть недоцільність їх витрачання на людей похилого віку, то невже тривале обмеження активності пересуванням від холодильника до дивана підвищить здатність організму до протидії інфекції? Який фізіотерапевт зробив таке відкриття? Бо краща вентиляція легенів потребує якраз руху. Не кажучи про те, що обмеження рухової активності сприяє погіршенню здатності опиратися й іншим хворобам — від інфарктів та інсультів помирає людей значно більше, аніж від вірусу, навіть якщо він з короною. Тож окремі заклики представників влади сприймаються як наказ почекати, доки будуть підготовлені у необхідних масштабах покійницькі.

А що ж роблять представники влади? Карантином паралізоване нормальне життя країни. Але при цьому до України у березні заїхали, за даними прикордонників, понад 200 тис. співвітчизників. Десятки тисяч — останніми днями з охоплених епідемією країн Європи. А як же застосовуються Правила санітарної охорони території України, не кажучи про новітні вимоги? Засоби масової інформації переповнені прикладами відвертого недбальства. У той самий час, як поліція разом з муніципальною вартою у столиці невтомно контролювали, чи не провозять транспортні засоби більш як 10 пасажирів, мешканці міст-супутників не могли дістатися робочих місць, а пенсіонери — своїх приміських садових ділянок, десятки тисяч потенційних розповсюджувачів хвороби практично безконтрольно пересувались територією України.

При цьому спостерігається справжній компетенційний розгардіяш. Чинне законодавство України передбачає ужиття відповідних заходів за поданням головних санітарних лікарів. Між тим вже навіть Мінрозгром долучився до надання рекомендацій щодо коронавірусу мешканцям багатоквартирних будинків. Потрібно, щоб працівники цього міністерства провели публічний майстер-клас щодо підіймання на 16-й поверх без допомоги ліфта, але так, щоб не торкатися здебільшого не дуже чистих перил. Бо кнопки ліфту, виявляється, можуть спричинити зараження, а перила — звісно, ні.

Та головне — практично не йдеться про виявлення та ізоляцію хворих. У померлих від нової зарази її наявність здебільшого встановлюється посмертно. Якби не йшлося про здоров’я і життя, то смішно виглядали б повідомлення про понад 400 інфікованих при проведенні усього 2 тис. тестів. А якщо провести 24 тис., як у кілька разів меншій Білорусі, то скільки б в Україні було хворих? Точніше, у скільки разів більше? Виявляється, домогтися проведення тесту — непроста справа, як це переконливо довела на власному прикладі народний депутат Ганна Скороход. То кого, як і від чого захищає українська влада?

Розшукується цап-відбувайло

Відверто провальна діяльність посадовців, уповноважених на здійснення завдань та функцій держави, в царині реальної протидії коронавірусній інфекції неминуче стимулює пошук винних. Прикладом невтомності на цій стежині є висунення звинувачень проти екс-прем’єра.

Є сприятливе тло. Індивідуальних захисних засобів в Україні немає, а тут повідомлення то про масований продаж масок до Китаю, то респіраторів до Іспанії. А хто винен? І тут дуже вчасно наспіли оприлюднені листи секретаря Ради національної безпеки і оборони Олексія Данилова до тодішнього прем’єра Олексія Гончарука про нагальну необхідність обмеження експорту та реекспорту продукції, що прямо чи опосередковано може бути використана при реалізації протиепідемічних, профілактичних та лікувальних заходів на території України з метою недопущення поширення випадків захворювання на коронавірус. Вже й внесено до ЄРДР відомості про можливе вчинення кримінального правопорушення за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 367 КК України.

Коронавірус і карантин в Україні. Фото: Pixabay

Одначе це для невтаємниченого у бюрократичні тонкощі пересічного мешканця. Насправді ж хто такий за посадою секретар РНБОУ? Керівник апарату відповідного державного органу. За ч. 2 ст. 7 відповідного закону: «Секретар Ради національної безпеки і оборони України забезпечує організацію роботи і виконання рішень Ради національної безпеки і оборони України». Вичерпно викладені у ст. 13 цього закону повноваження секретаря не передбачають надання вказівок голові уряду (який, до речі, неодмінно входить до складу Ради), тим більше обов’язкових до виконання вказівок. Секретар РНБОУ у відносинах з органами виконавчої влади може тільки представляти позицію Ради за уповноваженням її глави — президента України.

З іншого боку, за чинним законодавством України прем’єр є винятково керівником колегіального органу — уряду. Він не уповноважений приймати будь-які загальнообов’язкові акти. Постанови та розпорядження уряду приймаються колегіально, встановлено порядок внесення їх проектів. І можна не сумніватися, що до кожного листа Данилова є відповідна резолюція Гончарука. Бо таким є бюрократичний порядок. А те, що проекти рішень не підготовлені і не внесені, то це скоріше питання відповідальних керівників профільних центральних органів виконавчої влади. До речі, і тих, хто залишився на посадах, попри зміну уряду.

Так що з гучних заяв, заснованих скоріше на загальному невдоволенні екс-прем’єром, аніж на фактичних обставинах, вийде звичайнісінький пшик. Більше з тим, може виникнути цікаве запитання і до самого Данилова: якщо порушене у листах питання було настільки важливе, то чому ж він не доклав зусиль, щоб по ньому прийняти рішення РНБОУ? Бо в такому разі уряд був би зобов’язаний неодмінно вживати заходів, та ще й у визначені терміни.

Приклад симптоматичний. Як і постійні нагадування міністра охорони здоров’я про те, що не він розвалював вітчизняну медицину. Ймовірно, невдовзі виникне потреба пошуку винних і серед тих, хто сьогодні посідає високі посади. Особливо з урахуванням можливих втрат.

Ціна страху

На запроваджений карантин в Україні варто подивитися з двох боків. З одного, можна стверджувати, що завчасність цього заходу дала змогу передбачливо уникнути величезних втрат та зберегти людські життя. Але це у тому випадку, якщо час було витрачено на певні превентивні дії, а не параліч країни при цілковитій бездіяльності щодо поширення вірусу. Бо можливий і інший підхід: введення карантину за умов, коли це не вимагалося реальними обставинами і не передбачалося законодавством (про це йшлося вище), сприяло величезним втратам ще до того, як виникла нагальна потреба запроваджувати карантинні обмеження. Простіше кажучи, державу знесилили ще до того, як знадобилася мобілізація її зусиль. І тут посилання на закордонну практику тотального карантину не допоможуть.

Поки що доводиться констатувати значні економічні втрати, які держава переважно не збирається компенсувати, поклавши їх на фізичних та юридичних осіб. Не менш суттєвими є втрати соціальні. Бо такої наруги над нормальним перебігом життя за роки незалежності України не було. Повторюся: не настільки вітчизняна реальність бездоганна в епідеміологічному плані, щоб волати про страшну небезпеку саме коронавірусу. А за економічними та соціальними втратами неминуче прийдуть і втрати політичні. І є питання, чи буде втрачати тільки панівне політичне угруповання, чи від невігластва та егоїзму політиків постраждає сама державність.

Звертає на себе увагу та обставина, що сьогодні полум’я епідемії охопило найбагатшу країну світу, яка за кількістю інфікованих обігнала усі інші. Однак Дональд Трамп публічно стверджує, що тотального карантину економічно США дозволити собі не можуть. А Україна, виявляється, може?



Варто наголосити, що поряд є приклад значно гнучкішого реагування на небезпеку у сусідній Білорусі. Але відмова від запровадження тотального карантину ніяк не може сприйматися як безвідповідальність влади. З 23 січня (більш як за місяць до виявлення першого інфікованого) проводиться не температурний скринінг, а тестування, у тому числі усіх приїжджих. Тестів проведено в рази більше, аніж в Україні, це при тому, що за чисельністю населення Білорусь в кілька разів менша. Ретельно відстежуються контакти інфікованих. Тож поки що жодної смерті (хоч двоє в тяжкому стані), кожен третій інфікований вже одужав. Білорусь відверто хизується своєю готовністю і до несприятливих сценаріїв: за заявою міністра охорони здоров’я сусідів, якщо в США на 100 тис. мешканців припадає 12,9 апаратів штучної вентиляції легенів, в Італії — 8,8, то в Білорусі — 25, а з урахуванням усього наркозно-дихального обладнання — 38. На цьому тлі українська влада виглядає далеко не найкращим чином.

Вже сьогодні висловлюються припущення, що карантинні заходи можуть відображати прагнення половити рибку в каламутній воді. Бо, як відомо, економічне становище України не блискуче. Дев’ять місяців поспіль падає промислове виробництво. Плани щодо надходжень не виконуються, причому з дедалі більшим відставанням. А цього року потрібно віддати (або реструктурувати) 17 млрд дол. Якщо такі припущення будуть здобувати все більше підтверджень, то на українське суспільство чекають суттєві струси. Все колись закінчується. І карантин, і гроші, і терпіння.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter