Новини
Ракурс
Лікар-психіатр Ірина Пінчук. Фото з особистого архіву

Лікар-психіатр Ірина Пінчук: У будь-якому суспільстві завжди буде один відсоток хворих на шизофренію

Історія психіатрії та лікування психічних захворювань мала різні періоди. Про особливості нинішнього часу, а також про відмінності в менталітеті Західної і Східної України, про проблему алкоголізму ми говорили у другій частині інтерв'ю з лікарем-психіатром Іриною Пінчук.

У першій частині інтерв'ю, яку можна прочитати за покликанням, Ірина Пінчук розповіла про те, чи можна запобігти психічним захворюванням, в тому числі старечій деменції.

Про медичну реформу

— Ірино Яківно, за моїми спостереженнями, вже не перший місяць мало не щодня на вулицях Києва можна побачити людей з явними ознаками психічних захворювань. Які можуть бути в цьому контексті чергові наслідки останньої медичної реформи?

— Я дуже болісно сприймаю маніпуляції, пов'язані з нинішньою реформою, коли кажуть: ось, повипускали хворих... З одного боку, не можна, неправильно так казати, тому що тим самим ми ще більше посилюємо проблему. З іншого — певною мірою в цьому є правда. Річ у тім, що не можна просто «випустити» цих людей, їх потрібно «підхопити» тут, в житті поза стінами спеціальних закладів. Інакше без належного психосоціального супроводу вони страждатимуть, можуть загинути, завдати шкоди і оточуючим, і собі.

Лікар-психіатр Ірина Пінчук. Фото з особистого архіву

Історія психіатрії та психічних захворювань

— Як знайти золоту середину, визначаючи людину, яка може безпечно для себе і оточення перебувати поза стінами лікувального закладу, і того, чиє перебування там пов'язане з ризиком?

— Історія психіатрії та психічних розладів переживала різні часи. Колись людей з особливостями поведінки, що відрізнялися, наприклад, психомоторним збудженням, дивних, оголошували відьмами і спалювали на вогнищах. Набагато пізніше психіатричних хворих саджали на ланцюг, у темниці.

У 50-ті роки почався глобальний процес ізоляції людей з психічними захворюваннями. В СРСР він досяг значного розмаху. Величезну кількість грошей було витрачено на зведення психіатричних лікарень. Я знаю практично всі лікарні України такого типу, не один день провела в кожній з них. Є чимало класних, продуманих типових лікарень, в одній з таких ми з вами, до речі, зараз і сидимо. За часів СРСР була витрачена величезна сума коштів на передові на той час проекти таких закладів, в яких все продумано, є спеціальні переходи, окремі зали, їдальні, батареї, заховані в стіни. Водночас це була ідеологія ізоляції. Вона виходила з того, що людей з психічними розладами треба поміщати в хороші, якісні умови, але — окремо.

Коли створили ці умови, побудували лікарні, їх треба було заповнювати. Система того часу була налаштована на те, що якщо є лікарня на 1500 місць, значить, вона має бути заповнена, там не може перебувати сьогодні 600, а завтра 300 пацієнтів. І почали заповнювати. Приблизно так само діяли раніше і в європейських країнах. Але на той момент, коли радянська психіатрія була оснащена прекрасними сучасними лікарнями, на Заході вже був переглянутий цей підхід тотальної ізоляції.

Взагалі прагнення тотальної ізоляції хворих з будь-якими психічними захворюваннями — це наслідок великого історичного періоду з властивою йому ідеологією, а також рівня медикаментозної допомоги. Раніше ліки таким хворим давали кілька разів на день, а побічні ефекти — судоми, тремор, сухість у роті, слабкість, сонливість, людина могла втрачати рівновагу, падати — потребували обов'язкового цілодобового медичного спостереження. Потім на зміну ін'єкційним антидепресантам з'явилися антидепресанти в таблетованій формі. Сьогодні в багатьох випадках достатньо прийняти одну таблетку на день, при цьому ефективність така ж сама, а важких побічних явищ немає, тож немає потреби у спостереженні і присутності медичного персоналу протягом доби.

— Давно почали з'являтися такі препарати?

— Ще в 70-ті роки минулого століття. Тоді в європейських країнах почали йти до того, щоб зменшувати кількість ізольованих людей. Якраз у той час, коли в нас побудували безліч лікарень.

Чому суспільство не готове

— Все ж люди з психічними захворюваннями лякають своєю непередбачуваністю, і важко заперечувати, що вони можуть бути потенційно небезпечними для інших членів суспільства. На відміну від інших хворих.

— Так, це так, вони можуть бути небезпечними, але це лише видима сторона проблеми. Людина, що страждає на цукровий діабет, двічі або тричі на день робить собі ін'єкції інсуліну, також може мати різні емоційні стани.

Я думаю, що вкрай насторожене ставлення до людей з проблемами психічного здоров'я сформував саме цей період, коли пацієнтів ретельно ховали від суспільства за стінами спеціалізованих закладів, захищаючи іншу частину суспільства від проблеми, ніби дітей. Саме цей період і привчив нас до того, що такі люди — це протиприродно, неприємно, незвично і некрасиво.

Тотальна ізоляція пацієнтів з психічними відхиленнями — це не єдиний приклад такого роду соціальної ізоляції «неприємних» людей. Від покалічених внаслідок війни до дітей, хворих на ДЦП.

Звичайно, це приємно, коли навколо ходять здорові красиві люди, і, може, непогано бути на позитиві, але це ж долі людей. Багато хто з них готовий покинути ізоляцію, але суспільство ще не готове їх прийняти.

Як приклад: у селі завжди були «дивні люди», «божевільні», і жителі їх приймали, нехай і по-різному. Вони жили там, обходячись без ізоляції. Якщо ж така людина опинялася в умовах великого промислового міста, ситуація змінювалася кардинально.

Мені близька ідея порівняння людей з проблемами психічного здоров'я та з цукровим діабетом або гіпертонією. Всі люди, всі мають захворювання, але ставлення суспільства до них абсолютно різне. Людині з діабетом ми співчуваємо, з проблемами у психічному здоров'ї — боїмося.

Щодо реальної небезпеки, то у процентному співвідношенні люди з психічними захворюваннями скоюють набагато менше правопорушень, ніж здорові. І вже точно можу стверджувати, що вони не небезпечніші за «здорових». Але, звичайно, за формою і методом скоєння злочину відмінності можуть бути колосальні. Проте я сподіваюся, що поступово наші традиційні підходи до цього питання будуть змінюватися.

Хто потребує госпіталізації

— Відомий факт, що нелюдська спроба фашистів позбутися психічно хворих закінчилася тим, що незабаром у німецькому суспільстві була таке ж сама їх кількість...

— У будь-якому суспільстві завжди буде в межах одного відсотка людей, які страждають на шизофренію.

— А який відсоток людей з психічними захворюваннями, потребує, за вашою оцінкою, обов'язкової ізоляції?

— Раніше потребували ізоляції практично при всіх захворюваннях, сьогодні ж ми говоримо про те, що і важкі розлади не завжди потребують ізоляції. Раніше наявність психічного захворювання могла бути причиною госпіталізації, сьогодні — тільки необхідність цілодобового спостереження в умовах стаціонару при загостренні стану.

Лікар-психіатр Ірина Пінчук. Фото з особистого архіву

Щодо вже порушеного нами питання сприйняття суспільством. Я працювала керівником психіатричного закладу, де проходили лікування пацієнти з ВІЛ-інфекцією. Це дуже важкий період моєї діяльності в емоційному плані. Середній вік пацієнтів — 25‒27 років, приблизно три летальні випадки на тиждень.

Був, наприклад, пацієнт з соціально благополучної сім'ї, який напередодні свого весілля дізнався про те, що ВІЛ-інфікований. Наречена не відмовилася від нього. Я спостерігала за ними, дивилася, як вона доглядала його, як витягувала, казала, що народить йому дитину, що все у них буде добре. Він незабаром помер. Я дивилася на цю молоду жінку очима її матері і думала про її прийняття людей в суспільстві з різними захворюваннями, в тому числі і в такому поєднанні, як ВІЛ-інфекція та психічний розлад...

Хтось іде геть, розлучається, хтось несе цей хрест до кінця. Я зустрічала чимало людей, які казали: мені все одно — хворий він чи ні, я його люблю.

Схід і Захід України — в чому різниця?

— Ваші дисертації присвячені психіатричним проблемам вікових хворих, в тому числі хворобі Альцгеймера. Соціальні чинники впливають на статистику таких психічних захворювань?

— Є психіатричні стаціонари в західних областях України, де практично немає людей похилого віку з деменцією. А у східних регіонах люди похилого віку з деменцією проходять стаціонарне лікування в одному відділенні з пацієнтами з іншими психічними розладами. Працюючи над своєю докторською дисертацією, я намагалася організовувати геронтопсихіатричні відділення, тому що люди з деменцією не повинні перебувати разом з хворими на шизофренію або з людьми з іншими психічними захворюваннями.

— У чому ж секрет того, що в західних областях України практично немає людей похилого віку з деменцією: якісь особливості складу місцевої води або уклад життя?

— Різні чинники. Релігійний уклад, можливість перебувати з літньою людиною вдома (в сільській місцевості), стереотипи, що склалися. В регіонах, де вважається ганебним віддати батьків у таку лікарню, рідні намагаються створити певні умови для людини, і вона залишається в сім'ї. В той час як у Східній Україні відділення заповнені. Більше з тим, багато хворих — кинуті у стаціонарах. Часто з болем в серці згадую ситуацію однієї літньої жінки, в якої було троє дочок, і вони відмовилися від неї, залишивши у психіатричній лікарні, не знайшовши часу і коштів для догляду.

— Можливо, вона була жахливою матір'ю?

— Зовсім ні. Ба більше, це не поодинокий приклад. Це великий промисловий регіон, переважна більшість людей працюють на підприємствах, коштів на доглядальницю немає, та й мережа таких послуг у нас не розвинена. З огляду на сформовані умови люди постають перед вибором і віддають пріоритет дітям, а не батькам.

З іншого боку, у нас прописано, що якщо у тебе є діти, ти обмежений в отриманні державної соціальної допомоги. І в промисловому регіоні це все створило таку ситуацію: державні соціальні служби не беруть для догляду за наявності дітей, приватних немає або дуже дорогі для населення, і люди опиняються в лікарнях. У Західній Україні інший уклад: завжди є хтось поруч, родичі або сусід, ну і історично, культурно так склалося. Одна Україна — і такі різні підходи. Велику роль відіграє релігія. Дуже допомагає сім'ям з подібними проблемами католицька громада, православні — менше. Як суспільству знайти ту єдину модель прийняття людей з психічними захворюваннями, якщо Україна така різна? У ній 25 регіонів, і є значні культурні відмінності.

До речі, практично немає в лікарнях Закарпаття залежних від наркотиків. Там багато пацієнтів з розумовою відсталістю та алкоголізмом. Можна було б припустити, що це залежить від того, хто як подає статистичні дані, але не все так просто. Я якось аналізувала ці дані і дійшла висновку, що саме соціально-економічні чинники (відсутність роботи, пошук роботи за межами України, пошук коштів для існування у себе в країні, а саме — допомога за інвалідністю внаслідок розумової відсталості).

— Ви вважаєте, саме в цьому причина подібної статистики?

— Не просто я вважаю, це так і є насправді. Люди намагаються отримати допомогу від держави. Сьогодні це близько 2000 грн.

Алкоголізм і його причини

А ось алкоголізм — так, там є. Причина, знову-таки, насамперед у відсутності роботи. Раніше вважалося, що залежними від алкоголю стають через відсутність сили волі. В останні роки наука вивчила біологію мозку, структуру нервових клітин, поглибилася в дослідження обмінних процесів. І вчені стверджують, що за патогенезом алкоголізм — це таке ж саме захворювання. Головне тут полягає в тому, що змінюється підхід до пацієнта і лікування, не може бути гострих і швидких втручань.


Аналогія проста: як пацієнту з цукровим діабетом потрібно уникати солодкого, так і залежному від алкоголю слід уникати спиртного. Точно так само порушуються в обох обмінні процеси і виникає потреба — в наркотику або алкоголі, як і в інсуліні. В іншому випадку так само виникає агресія або інші ризиковані форми поведінки. Це не може бути виправданням, але має стосунок до тактики і стратегії лікування.

На біологічному рівні це все одно захворювання. Сполучення трьох чинників визначають відповідні ризики: генетика, біологія, психосоціальне оточення. Якщо є обтяжена спадковість і людина потрапляє у відповідні умови, це зумовлює наявність проблеми. Те ж саме оточення без такої спадковості — наслідків може не принести. Якщо є генетична схильність до алкоголізму, але немає певних соціальних умов, у людини є шанс.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter

.