Економіка незалежної України: надія на розвиток ще є

Експерти, аналізуючи шлях розвитку економіки України доби незалежності, вказують на помилки і прорахунки, перелічують втрачені можливості. Але наголошують: ще не все втрачено, є й можливі точки розвитку, потрібно лише не проґавити цього шансу. Саме про це йшлося на круглому столі «Економіка незалежності. Досягнення та втрачені шанси», що був організований інформаційним агентством ЛІГАБізнесІнформ до 22-ї річниці незалежності України.

Звідки ростуть проблеми?

На думку директора економічних програм Центру Разумкова Василя Юрчишина, Україна не скористалася своїм потенціалом, тими можливостями, які в неї були на початку незалежності, щодо розвитку економіки, підприємництва. Експерт говорить: «На початку 90-х, коли відбувся розпад СРСР, економіка України виглядала досить непогано. Але минуло 15 років, і стало зрозуміло, що Україна безнадійно відстає від сусідніх країн. За цей час Польща наростила ВВП у 4,5 разу, Росія вдвічі, а ми лише на 25 %». Василь Юрчишин вважає, що в цьому винна архаїчна неконкурентна структура економіки. І додає: «Подивіться на рівень промислового виробництва, він сьогодні точнісінько такий самий, яким був у 2009 році, в розпал кризи. Перспективи у нашої промисловості вельми слабкі. І влада неспроможна щось із цим зробити. Україна перебуває на краю інвестиційної прірви, в неї немає ресурсів ані для інновацій, ані для розвитку. Рівень інвестицій у структурі ВВП упав до критичних 18 %. Якщо порівнювати стан нашої економіки зі станом доріг, то можна сказати, що цими інвестиціями можна хіба що на тяп-ляп латати дірки, і то до першого гарного дощу».

Ректор Міжнародного інституту бізнесу, доктор економічних наук Олександр Савченко погоджується з тим, що наша економіка є архаїчною, та вважає, що нинішні економічні проблеми тісно пов’язані з низьким рівнем освіченості і загальної культури суспільства. І цей інтелектуальний занепад стався не сьогодні. «Навіть за радянських часів, коли держава начебто дбала про культуру, в Україні було в рази менше культурних закладів (музеїв, театрів, концертних залів, бібліотек) на душу населення, ніж у Росії чи країнах Прибалтики. Те саме стосувалося й книговидання, й періодики. Щодо освіти, то і тоді наші показники були гіршими, ніж середні по Радянському Союзу. Нижчими були й зарплати, менше було капітальних вкладень, житлового будівництва, хоч як це парадоксально. Бо існує стійкий міф про те, що Україна була найрозвиненішою республікою СРСР. Насправді, виходячи з об’єктивних даних, Україна тоді була якимось ізгоєм: культурним, освітнім, економічним. У 90-х міністри, голови Нацбанку не розуміли, що таке монетарна політика, курсова політика, чому шкідливий бюджетний дефіцит, як він пов’язаний з інфляцією. Не думаю, що щось змінилося за ці 20 років», — каже Олександр Володимирович.

Пан Савченко має рацію. Свого часу він працював і заступником голови НБУ, і виконавчим директором ЄБРР, і заступником міністра фінансів, і радником прем’єр-міністра України. Викладав у Гарвардському університеті та Лондонській школі економіки.

Ректор МІБ вважає українців досить розумними і впевнений, що молодь, яка прагне чогось навчитися, може поповнювати свої знання самотужки через інтернет. І дуже скоро молоді люди наздоженуть за рівнем освіченості своїх колег з-за кордону, які вчилися у престижних європейських університетах. Але це станеться не завдяки економічній, соціальній і культурній політиці влади, а завдяки досягненням прогресу.

Гривня — це наше все...

Економіка — це, звісно, гроші. А що ж із нашими рідними грішми? Василь Юрчишин вбачає першу проблему економіки у курсі гривні. «У нас вважається великим досягненням «стабільний курс гривні». Та хіба насправді він стабільний? Якщо порівнювати рік-два, то курс таки стабільний. А коли взяти більший проміжок часу, то ми побачимо, що спочатку він був 1,8, потім — 5, а зараз 8. То де та стабільність? Хіба така грошова одиниця може бути привабливою як для інвесторів, так і для громадян?» — зауважує він.

Друга проблема України, на думку пана Юрчишина, — вічні дефіцити: бюджетні, державно-фінансові, зовнішньоторговельні. Поліпшення спостерігається лише після шокової девальвації. Наприклад, після дефолту 1998 року, коли відбулася девальвація, економіка почала змінюватися, і Україна навіть отримала додатне зовнішньоекономічне сальдо. Але «після» не означає «внаслідок». І це треба розуміти.

«Влада, яка так і не навчилася виводити економіку з шокового стану, схильна використовувати вже перевірені механізми. А вони сьогодні працювати не будуть. Бо зараз не можна сподіватися на приплив капіталу. Його не буде. І сьогодні девальвація в Україні ніяк не може стати чинником покращення зовнішньоторговельного сальдо», — каже пан Юрчишин.

Він зізнається, що не може сказати, що взагалі нічого не змінилося на краще за 20 років: «Коли у 1993 році я пішов з посади старшого наукового співробітника, в мене була зарплата, еквівалентна 13 доларам. Але, тим не менш, у мене є стійке відчуття, що ми багато чого втрачаємо. Втрачаємо більше, ніж здобуваємо».

А Олександр Савченко упевнений: «Що більше недооцінена національна валюта країни відносно паритету купівельної спроможності, то більше недорозвинені суспільство, рівень влади, особливо економічної влади. Згідно з паритетом купівельної спроможності долар мав би коштувати 4 гривні, а не 8. Наша національна валюта недооцінена вдвічі, бо всі економічні негаразди ми вирішуємо не за рахунок інтелектуальної активності, а шляхом раптової девальвації або тривалої інфляції. Тобто влада завжди перекладає свої негаразди на плечі простого громадянина, чесного бізнесмена, знецінюючи їхні заощадження. Це дуже недолуга політика».

Бізнес-середовище

Щодо стану економіки, то він залежить передусім від бізнес-середовища. Олександр Савченко розділяє наявні у бізнес-просторі компанії на «хороші» і «погані». Перші ведуть чесний і прозорий бізнес, сплачують податки і виграють завдяки оптимізації витрат, інтенсивності праці та інноваціям. А другі вигадують схеми ухилення від сплати податків, підкупають чиновників, «присмоктуються» до бюджетних грошей, контрабандою ввозять товари і таке інше. В США та Євросоюзі «хороші» компанії домінують. У нас же домінують «погані», їх приблизно 75 %. На жаль, у нас вигідніше дати хабара чиновнику за доступ до ресурсу, ніж вкласти таку ж суму в інновацію. Влада провокує такий стан речей. Бо, на думку пана Савченка, у владу зараз, на жаль, і йдуть, аби заробляти гроші. Йдуть не науковці, не інтелектуали, а бізнесмени, які бачать у цій інвестиції гарну можливість добре заробити. Як тільки корупція стане неможливою, до влади прийдуть люди, яким небайдужа доля країни. А економіка стане здоровішою, менш викривленою, коли принаймні половина компаній стануть «хорошими». Це можливо і за рахунок того, що великі компанії, які заробили свій капітал сумнівним шляхом, захочуть колись вийти на європейські ринки запозичень, на IPO, і їм просто необхідна буде гарна репутація. З іншого боку, і рівень громадянського суспільства зростає, що спонукатиме бізнес цивілізовуватися. За розрахунками Олександра Савченка, десь через десять років економічна ситуація в Україні зміниться на краще. А поки що нам потрібно якось вижити. Пан Савченко пропонує владі поки заморозити якісь новації, не вносити нових змін до економічних законів, щоб не відлякувати потенційних інвесторів. Треба зберігати статус-кво. Бо часто такі новації, які є просто безвідповідальними і безграмотними, не лише погіршують становище людей і бізнесу, а й завдають непоправної шкоди макроекономіці.

«Не треба лякати бізнес. Він миттєво починає згортатися, виводити кошти за кордон. При цьому про доходність не йдеться, бізнесмени втрачають на трансакціях до 10 % капіталу. Потрібно розуміти: вони згодні нести такі витрати, щоб не втратити всього. Але Кіпр показав, що можна втратити і половину капіталу. Нашій владі скористатися б досвідом кіпрських подій, продемонструвати лояльність до бізнесу, щоб гроші знов припливли в Україну, та де там. Нещодавно я був у маленькому турецькому містечку, де заможні українці тримають свої яхти. Місто живе лише за рахунок обслуговування цих яхт. Невже не можна таке зробити у нас? Хай би наші люди заробляли ці гроші. Та ми своїх багатіїв постійно лякаємо можливим податком на розкіш, от вони й не хочуть свої шикарні яхти демонструвати», — розповідає Олександр Савченко. І додає, що все це відбувається через популізм нашої влади, яка в такий спосіб заграє з населенням, у свідомості якого сформований культ бідності.

«От коли в нас почнеться культ багатства, то й загальна економічна ситуація виправиться. Хочеш бути бідним — тримайся бідних, хочеш бути багатим — тягнися до багатих. От і вирішуйте, з ким хочете бути: з Білоруссю чи з Німеччиною?» — резюмує Олександр Володимирович.

Немає довіри до влади — немає споживання

Гліб Вишлинський, заступник директора міжнародної компанії GfK Ukraine, що займається соціологічними та маркетинговими дослідженнями, розказав, як прості українці бачать економічну ситуацію і як це впливає на їхню поведінку щодо споживання. «Ми ще в 2000 році почали досліджувати споживчі настрої українців. Нині ми щомісяця опитуємо тисячі людей різних вікових категорій, від 15 до 59 років. Виводимо індекс споживчих настроїв і індекс схильності до споживання. Перший показує наміри людей придбати ті чи інші речі, другий — їх спроможність до придбання».

За правління Кучми, за словами пана Вишлинського, люди демонстрували оптимізм, мовляв, зараз ми бідні, а от колись (років за п’ять-шість) заживемо. Індекс споживчих настроїв дуже переганяв індекс схильності до споживання. Грошей на купівлю якихось речей не було, але люди планували придбати їх у наступні роки. Після помаранчевої революції індекс схильності до споживання навіть перегнав індекс споживчих настроїв: на тлі ейфорії та очікувань кращої долі люди витрачали більше, ніж планували і ніж заробляли, масово брали кредити. Та трохи згодом ейфорія змінилася розчаруванням, надії було втрачено, і обидва індекси почали стрімко падати. Оце різке «вгору-вниз» соціологи назвали «гойдалками Ющенка». За нинішньої влади обидва індекси вийшли на плато (от вам і демонстрація обіцяної стабільності), але вони досить низькі (на рівні 2000 року) і майже весь час співпадають. Тобто сьогодні люди не схильні купляти більше, ніж їм справді нагально потрібно, бояться витрачати гроші (і навіть планувати такі витрати у майбутньому), бо не впевнені у завтрашньому дні. Кажуть: «Ага, сьогодні я куплю собі новий телевізор, а завтра втрачу роботу. То що, мені того телевізора їсти?».

«Можна сказати, що економічне життя українців сильно корелюється з довірою до влади. Це стосується і звичайних громадян (довіряємо — витрачаємо гроші, не довіряємо — накопичуємо «на чорний день»), і бізнесменів (довіряю — розвиваю свій бізнес, не довіряю — згортаю активність)», — стверджує соціолог.

Де проклюнеться нова економіка?

Перший заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень при президенті України Ярослав Жаліло вбачає корінь проблем економіки у тому, що наші економічні відносини як із західними країнами, так і з країнами пострадянського простору (особливо з Росією) дуже політизовані. Занадто політизований і вступ до СОТ. А з Росією у нас не вийшло «цивілізованого розлучення». І в цьому винувата не лише Російська Федерація, яка все ще плекає імперські амбіції, а й Україна, що не подолала в собі мислення васала. Звідти й усі торговельні війни та інші конфлікти.

Друга причина економічної недорозвиненості нашої країни, на думку пана Жаліла, — це соціальний патерналізм, який сформувався через надто тривале реформування економіки. Дуже повільно формувалося ринкове середовище, в людей не було джерел існування, і держава мала якось дбати про життя населення, надаючи якусь соціальну допомогу.

«Усвідомлення населенням того, що кожен сам відповідальний за своє життя і нема чого розраховувати на державну підтримку, мало б відбутися десь у 2005–2006 роках. Але цього не сталося, суспільство не оновилося. Через той же патерналізм ми витратили даремно період дешевих енергоресурсів. Ми мали би скористатися цією можливістю. Можна було ще тоді підняти тарифи (які були мізерними), і за рахунок різниці між тарифом і вартістю ресурсів повністю модернізувати національну економіку. А тепер, коли йдеться про необхідність оновлення, все упирається у надто дорогі енергоресурси», — каже Ярослав Жаліло.

Він назвав кілька точок зростання нової української економіки, які можуть дати гарні результати, якщо їх капіталізувати: аграрний сектор, сектор туризму і рекреації, сектор інфраструктури, сфера енергозбереження і енерготранспортування. Не до кінця використано і регіональний потенціал, регіональні економіки можуть дати достатньо високу віддачу при інвестуванні.

І не треба забувати, що економіка може піднятися і за рахунок детінізації бізнесу. Умовно це теж можна назвати ресурсом зростання. Чому умовно? Бо від цього, без сумніву, виграє державний бюджет. А люди і так давно та успішно використовують цей ресурс...