«Прогресивний» закон погіршив становище українських в’язнів

Експерти-правозахисники одностайно стверджують, що насправді новації не лише не сприяють пом’якшенню режиму в місцях неволі, а й значно ускладнюють перебування за ґратами.

5 вересня Верховна Рада у другому читанні розглянула і прийняла законопроект про внесення змін до Кримінально-виконавчого кодексу України, що його розрекламували як євроінтеграційний, мовляв, тепер навіть місця неволі будуть більш наближеними до норм цивілізованого суспільства. ЗМІ зробили законопроекту гарний піар, розповівши широкому загалу про позитивні зрушення у сфері виконання покарань. Поширювалася інформація про те, що українські в’язні відтепер зможуть мати при собі мобільні телефони, а також їм дозволять тривалі побачення за межами виправного закладу.

27 вересня цей закон було підписано президентом. Отже, з 1 січня наступного року ті, хто відбуває покарання, почнуть жити за новими правилами.

Та чи дійсно цей закон такий прогресивний? Експерти-правозахисники одностайно стверджують, що насправді новації не лише не сприяють пом’якшенню режиму в місцях неволі, а й значно ускладнюють перебування за ґратами.

Павло Голубовський, заступник керівника департаменту з реалізації превентивного механізму секретаріату уповноваженого з прав людини ВР України, розповідає, що відомство, яке він представляє, здійснювало супровід законопроекту, детально опрацьовуючи кожне положення. Однак переважну частину їх зауважень при другому розгляді законопроекту депутати проігнорували, а думку громадських організацій — узагалі не врахували.

«Зараз секретаріат проводить роботу з узагальнення пропозицій щодо покращення діяльності пенітенціарної служби, гуманізації покарань. До кінця року ми плануємо провести кілька круглих столів із цього приводу за участі громадських організацій, представників міністерств і відомств. Думаю, нам вдасться ще цього року внести ряд змін до кодексу», — відзвітував пан Голубовський.

Фаховий юрист з питань виконання покарань Валентина Бадира, експерт Чернігівського жіночого правозахисного центру, колишня начальниця виправної колонії, проаналізувавши новий закон, вважає його кроком назад — значним відходом від принципів гуманізації покарань, та й від конституційних принципів.

«Ці новації дуже далекі від мети і завдання кримінально-виконавчого законодавства. Якщо раніше у кодексі було 11 правообмежень для осіб, що відбувають покарання у місцях неволі, то зараз їх аж 24», — зазначає Валентина Бадира. І пригадує, що у 1979 році, за часів системи, яку ми тепер називаємо тоталітарною, засудженим було надано можливість у випадку тяжкої хвороби чи смерті близького родича (або у разі стихійного лиха, що спіткало рідну домівку) тимчасово залишити місце відбування покарання і попрощатися з рідною людиною, допомогти сім’ї. Таке право мали абсолютно всі засуджені, які утримувалися на загальному режимі. Відтепер це право матимуть лише ті засуджені, які перебувають на дільницях соціальної реабілітації, а це досить незначна частина, буквально 10% від загальної кількості людей, що утримуються у виправній колонії.

«Законодавці і президент порушили третю частину ст. 22 Конституції, яка говорить, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Адже засуджений користується всіма правами і свободами громадянина, окрім тих, що випливають з вироку і кримінального законодавства. Як на мене, то цей закон є репресивним і аж ніяк не євроінтеграційним», — зауважує В. Бадира.

Колишня начальниця виправної колонії не з чуток знає, що може призвести до бунту ув’язнених. Вона вважає, що нова норма, яка забороняє куріння у дисциплінарних ізоляторах, карцерах, приміщеннях камерного типу (одиночних камерах), — це завуальована форма тортур для людей, що курять.

«Це може підняти колонію на диби. Людину, що вчинила дисциплінарне правопорушення, поміщають до таких приміщень місяців на три. Ні за радянських часів, ні за часів незалежності в таких ув’язнених не відбирали цигарок. Тепер чомусь це робитимуть під виглядом боротьби з курінням. Але зі шкідливими звичками методом заборони не борються, ми вже боролися колись із п’янством і алкоголізмом. А ще, мовляв, таким чином обстоюють права тих, хто не палить. Справді, в колонії можуть бути люди, які не палять. І вони теж можуть порушувати дисципліну і потрапляти до приміщень камерного типу. Але чому їх треба утримувати разом із курцями? Чому б їх не поміщати окремо? Чому б їх не виводити на прогулянку окремо від курців? Це все робиться з однією метою — створити з 1 січня додаткову корупційну схему, щоб молодші інспектори за гроші носили цим ув’язненим цигарки», — впевнена Валентина Бадира.

А що ж із розпіареним дозволом на користування мобільними телефонами? Невже закон легалізує мобілки, якими, ніде правди діти, й так користуються ув’язнені як у СІЗО, так і на зонах? Адже ні для кого вже не секрет, що, заплативши 300–500 грн інспектору, можна передати ув’язненому родичу телефон. Насправді законопроект надавав таку можливість не всім засудженим, а лише тим, що перебувають на дільницях соціальної реабілітації, а також в установах обмеження волі. Ця запропонована норма зникла із законопроекту вже після першого читання у ВР, залишивши по собі лише згадку у вигляді купи схвальних матеріалів у пресі. Якщо ж розібратися з цією зниклою нормою, то її навряд чи можна вважати позитивною новелою, вважає Андрій Діденко, експерт Харківської правозахисної групи.

Але ж особи, що перебувають на дільницях соціальної реабілітації, а також ті, хто відбуває покарання у виді обмеження волі, і так можуть користуватися мобільним зв’язком, бо працюють (а часто й проживають) за межами виправного закладу. Тих самих осіб стосувалася ще одна «нова позитивна норма», яка теж була розрекламована в пресі, а потім узагалі зникла з закону. Йдеться про дозвіл на носіння цивільного одягу і право мати гроші та цінні речі. Начебто ці засуджені ходять по вулиці одягнутими в арештантські роби, а навкруги комунізм...

Щодо регулярних тривалих побачень, то насправді на них мають право не всі засуджені, які перебувають у виправних закладах мінімального і середнього рівня безпеки, а лише неповнолітні. Це єдина справді позитивна норма: неповнолітнім засудженим дозволили часті короткі побачення з родичами, а раз на місяць побачення може бути тривалим. А ще вони з 1 січня отримають право «за постановою начальника колонії одержувати один раз на три місяці короткострокове побачення за межами виховної колонії».

Правозахисники Андрій Діденко та Євгенія Закревська розкритикували і нову норму, яка забороняє побачення з родичами під час тримання засудженого на дільниці карантину, діагностики та розподілу. На цю дільницю людина потрапляє одразу після переведення з одного виправного закладу до іншого. Тобто саме тоді, коли людина перебуває у найбільш стресовому стані та потребує підтримки рідних, її цієї підтримки позбавляють. Утім, із засудженим може побачитися хоча б адвокат.

Ті ж, хто перебуває у карцерах і дисциплінарних ізоляторах, узагалі позбавлені можливості сповістити про свій стан будь-кому. Бо нова норма забороняє навіть телефонне спілкування таких осіб, хіба що з родичами у разі смерті чи смертельної хвороби одного з них або стихійного лиха. Та й то лише з дозволу начальника колонії.

«Особа, яку перевели до карцеру або іншого подібного приміщення, — найбільш вразлива, в неї виникають неабиякі проблеми з тим, щоб адміністрація дотримувала її права. Хоч би що із нею там відбувалося, ніхто про це не знатиме. Приклад — Стрижівська колонія. Там частину ув’язнених перевели до карцеру. Офіційна інформація про причину дисциплінарного покарання: ув’язнені вдалися до голодування. А за неофіційними даними — люди різали собі вени, шиї. Хто знає справжню причину переводу до карцеру, а головне — причину бунту? Ми позбавлені можливості якось перевірити цю інформацію», — говорить юрист у галузі кримінального права Євгенія Закревська.

Щодо побачень, то новий закон обмежив коло осіб, які можуть відвідати засудженого, близькими родичами і шлюбними партнерами.

У новому переліку заборон є й такі, що, на перший погляд, узагалі позбавлені здорового глузду. Наприклад, заборона користуватися електроприладами, завішувати чи змінювати спальні місця або ж «готувати та вживати їжу в не передбачених для цього місцях, виносити продукти харчування з їдальні без дозволу адміністрації колонії». Але ж у колонії немає передбачених для вживання їжі місць, окрім їдальні. «Людей позбавили права вживати їжу, яку їм передали з дому. Звісно, вони це робитимуть, але тепер за це будуть «золотити ручку» представникам адміністрації. Це буде не лише черговою корупційною складовою, а й додатковим важелем впливу на засуджених», — упевнена Євгенія Закревська.

Валентина Бадира розповідає, що новий закон, який значно звужує права ув’язнених, — це ще квіточки. Наступне — нові правила внутрішнього розпорядку, що їх уже розробила Державна пенітенціарна служба.

Розрекламовану норму про тривале побачення при реєстрації шлюбу Валентина Андріївна прокоментувала так: «Ще за радянських часів одним із підзаконних актів ув’язненим було дозволене при реєстрації шлюбу тридобове побачення. Ці побачення завжди надавалися. Я не знаю жодного начальника колонії, хто таке побачення не надав би. І раптом цю чинну норму нам підносять як якусь гарну новину».

А скільки захоплених відгуків у пресі було про нову норму, яка начебто поліпшує умови перебування в місцях несвободи матерям із дітьми. Але й тут немає нічого нового та прогресивного. Нормативно-правовими актами України вже було врегульовано питання про дітей, які народилися в умовах неволі. Якщо жінку не звільнили після досягнення дитиною трирічного віку і якщо до кінця строку їй залишалося не більше року, дитину продовжували утримувати в будинку дитини при колонії, тобто від матері не відривали. Але якщо матері залишалося ще сидіти й сидіти, дитину після трьох років віддавали родичам або (не так часто) відправляли до спеціалізованих дитячих закладів. Ці правила аж ніяк не змінилися. Єдине, що вніс новий закон, — це те, що будинкам дитини при жіночих колоніях надали статус дитячого закладу. І все!

«А те, що новий закон дозволив ув’язненій жінці брати народжене в неволі дитя на побачення з чоловіком та іншими родичами, то, вибачте, це і раніше не заборонялося. За 17 років своєї роботи в жіночій виправній колонії я не пам’ятаю жодного випадку, щоб жінці заборонили показати свою дитину родичам. Дитина не є ув’язненою, вона вимушено тимчасово перебуває в такому місці, бо тут її мати. Дитині ніхто не може заборонити бачитися з батьком або з бабусею чи дідусем», — каже Валентина Бадира.

Тож є усі підстави вважати, що під виглядом євроінтеграційного українцям підсунули закон, що, по-перше, покликаний полегшити життя пенітенціарній службі, а, по-друге, створює ще більше можливостей для корупції.