Правий вектор Майдану — провокатори і герої

Кто там шагает левой? Правой, правой, правой..

Майже за два місяці до того, як на столичній вулиці Грушевського біля стадіону «Динамо» запалали вогнища з міліцейських автобусів і барикади з автомобільних шин, на Майдані Незалежності в перший день Вільнюського саміту, 27 листопада 2013 року, стався один малопомітний випадок. Мовчазна акція однієї зі студентських профспілок завершилася непорозумінням і штовханиною. Саморобні плакати молодих людей, які вишикувалися пізно ввечері на сходах Майдану Незалежності, збурили натовп протестувальників і викликали жваве обговорення, що переросло в обурений хор голосів. У новинах плакати пізніше назвали «занадто розумними»: «Організуй профспілку, а не молись на Європу», «Солідарність з євронародом = боротьба з євробосами», «Гендеру боятись, в Європу не ходить», а на одному з плакатів був напис, намальований у кольорах веселки, — «Слава ворогам». Ліві за змістом гасла виявилися чужими на Євромайдані. Дехто з обурених глядачів пропонував навіть «перенести» учасників акції до пам'ятника Леніну, який тоді ще височів на Бесарабці, не відаючи про свій швидкий кінець. Акція закінчилася тим, що плакати опинилися на землі. Тих, хто їх приніс, оточили тісним колом молоді хлопці, які назвали це «провокацією». Лише тоді акція перестала бути мовчазною, бо її учасники почали скандувати слоган, якого не було на їхніх плакатах: «В Європу — без насилля!»...

Сьогодні, коли найпомітнішою рушійною силою протестів у центрі Києва є праві радикали, а гасла «Україна понад усе!» і «Смерть ворогам» звучать впевнено і часто, штовханина через «незрозумілі» плакати в перші дні Майдану вже не видається такою кумедною, як раніше. Після переходу протестів у фазу силового протистояння з міліцією ультраправі за лічені дні з «провокаторів» перетворилися на національних героїв і останню надію Майдану, до якого тепер усе рідше додають префікс євро-.

Від провокаторів до героїв

Ухвалення в Раді 16 січня так званих диктаторських законів, що змусили напружитися навіть українців, далеких від будь-яких протестів, стало для Євромайдану тестом на зрілість. Події 19 січня, день останнього недільного віча в центрі Києва (після цього збори там уже називають політінформацією) показали, що оптимістичні оцінки соціологів, які вважали Майдан незаперечним свідченням перетворення українського суспільства з аморфної маси на організовані громади, виявилися великою мірою авансом. Замість об'єднання і ще більшої консолідації громадських утворень перед обличчям серйозної загрози у вигляді чергового правового свавілля (цього разу зробленого руками не силовиків, але депутатів) Майдан розколовся. Щільні ряди поріділи (після віча і особливо вночі з 19 на 20 січня на Майдані Незалежності було, як ніколи, мало людей), а на трибунах Майдану лишився не стільки громадський сектор, скільки правий.

Оговтавшись після Водохрещі, Майдан знову став велелюдним. Однак з-поміж багатьох інших громадських об'єднань та низових ініціатив, народжених на Майдані, саме «Правий сектор» спромігся стати повноцінним учасником політичного процесу в Україні після 19 січня. І ніде правди діти, повноціннішим за опозицію, бо вимоги «Правого сектору» почули не лише журналісти, а й влада, яка сіла за стіл переговорів і скасувала «диктаторські закони» лише після початку силового протистояння на Грушевського.

Політичні успіхи праворадикалів і народна підтримка, якою вони можуть похвалитися, на відміну від опозиції, є закономірними і зрозумілими для тих, хто з ними по один бік барикади, але незбагненні для тих, хто стежить за перебігом подій як сторонній спостерігач. Той, кого б'ють (а українці в такій позиції вже не перше сторіччя), завжди бачить опору і підтримку в тому, хто сильний і може дати відсіч.

Хлопцям у масках і шарфах, насунутих під очі, озброєних битами і саморобними палицями, мирні протестувальники пробачили всі «провокації» останніх двох місяців. Бо побачили в них заступників, які залишилися між ними і стіною «Беркуту» на Грушевського, а не втекли після першої атаки. Бравада і сутички «Правого сектору» з міліціонерами вперше принесли Майдану якісь відчутні дивіденди і закінчилися не лише побиттям журналістів і демонстрантів, «озброєних» хіба що фотоапаратами і плакатами.

Але чи достатніми будуть ці політичні дивіденди, щоб свої образи на гарячих хлопців забули українські опозиціонери, яких прямо посилали чи обливали з вогнегасника при спробі заспокоїти пристрасті на барикадах? Мабуть, ні.

«Правий сектор» та опозиція: службовий роман

Від самого початку масових протестів на Майдані праворадикали і опозиція вважали одне одного необхідним злом, з яким доводилося миритися. Хлопці з «Правого сектору» були ударною силою натовпу, коли звільняли від міліціонерів Майдан Незалежності, зачищений від студентів для монтування ялинки, або займали КМДА, Будинок профспілок чи обласні адміністрації. Але після цього справа переставала бути спільною і опозиція вголос або пошепки просила праворадикалів поводитися тихо і не привертати до себе зайвої уваги. Прихильники і активісти «Правого сектору» неодноразово нарікали на подвійні стандарти у ставленні до них опозиції («поки будь-яка установа не захоплена, ті, хто її штурмує, — провокатори, а коли захоплять, то герої»). Таких історій про те, як опозиція використала їх, а потім зреклася і просила сховати їхню символіку, у правих не злічити.

Люди розбирають бруківку на вул. Грушевського в ніч з 19 на 20 січня, передаючи каміння на передову. Фото з соцмереж

Одна з останніх і найбільш показових для взаємин української опозиції і правих — це оповідка про заяву Олега Тягнибока зі сцени Майдану після подій на Грушевського. Як розповідають праві, чимало «свободівців» перейшло на їхній бік, коли Тягнибок пообіцяв фінансову винагороду за інформацію про людей, які виготовляли на Грушевського коктейлі Молотова. Втім, несхвалення радикальних методів «Правого сектору» не завадило лідерам української опозиції піти на переговори в Адміністрацію президента, на які їх запросили лише на третій день пекла на Грушевського, а потім навіть самим рватися в наступ.

Однак непрості стосунки опозиції з ультраправими силами на Майдані після того, як останні взяли ініціативу в свої руки, втратили свою невимушеність, перейшовши в площину конкуренції. Поки опозиція проводить нескінченні переговори у владних кабінетах, «Правий сектор» розповідає журналістам, що опозиція змушена виконувати їхні вимоги, та озвучує плани оформитись у політичну партію.

На думку українського історика Юрія Шаповала, радикалізація політичного життя в нашій країні є закономірною. Її причину він вбачає «лише в тому, що до цих виступів на Євромайдані у нас у політичному спектрі не було справжніх правих». «А те, що було, нагадувало чиїсь політичні проекти. Отже, мусило статися те, що сталося, мусив зреалізуватись універсальний імператив політичного життя. Праві сили заявили про себе виразно, як вони заявляють про себе в інших країнах (наприклад, можна пригадати Австрію чи Голандію)», — вважає Юрій Шаповал, який очолює Центр історичної політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень Національної академії наук України (НАНУ).

Довідка. Парад ультраправих партій у парламентах країн ЄС, який відбувся протягом останніх років, — «Партія свободи» в Австрії та Нідерландах, «Золота зоря» в Греції, «Партія за кращу Угорщину» («Йоббік») в Угорщині, «Істинні фіни» в Фінляндії, «Партія прогресу» в Норвегії, Швейцарська народна партія, «Ліга Півночі» в Італії, «Атака» в Болгарії, Данська народна партія, «Порядок і справедливість» у Литві, Сербська радикальна партія. І навіть у Франції, яка започаткувала у Європі моду на лібералізм і ліві революції, і де революційне гасло «Свобода, рівність, братерство» стало офіційним девізом республіки, праві завойовуть усе більше симпатій (права націоналістична партія «Національний фронт» Марін Ле Пен представлена не лише в Національних зборах, але й у Європарламенті). За прогнозами соціологів, після виборів до Європарламенту в травні 2014 року Альянс європейських національних рухів, який об'єднує націоналістичні та праворадикальні партії з країн ЄС (українська «Свобода» входить до Альянсу на правах спостерігача) має непогані шанси сформувати депутатську групу з 25 своїх представників (зараз «правих» депутатів у ЄП лише вісім).

Криза мультикультуралізму в Європі, про яку європейські лідери вже не соромляться говорити відкрито, викликана не лише тим, що через ісламський екстремізм людей на вулиці лякають дівчата в хіджабах, але й тим, що ріст безробіття в ЄС породжує все більше антипатії та недовіри до мігрантів. Втім, права ідеологія здобуває найбільшу підтримку лише в тих суспільствах, де значна частина суспільства почувається бідною і зневаженою.

«Правий сектор» та влада: хто починає перший?

Від участі правих радикалів в українських протестах має свою користь не лише опозиція, але і... влада. По-перше, молоді хлопці спортивної статури з закритими обличчями (на початку ще шарфами, а не балаклавами), підозрілою символікою і гаслами, що викликають часом стійкі асоціації з німецькими нацистами часів Другої світової війни (більше відомими в Україні як фашистьські загарбники), прекрасно надаються для показу протестів у Києві як збіговиська ультрас і «нациків» з чорно-червоними прапорами. По-друге, «агресивні молоді люди» (цитата з офіційної заяви міністра внутрішніх справ України Віталія Захарченка від 5 грудня 2013 року) від самого початку виправдовували застосування сили проти протестувальників в очах самої влади і силових структур. Адже «агресивні молоді люди» завжди починають першими, провокують міліцію, яка потім «вже не могла розібрати, де хто», але «визнає свою провину та перепрошує» (з тієї ж заяви Захарченка про події на Майдані з 29 на 30 листопада). А якщо було перевищення влади, то прокуратура розбереться. І прокуратура розбирається, щоби через два місяці розслідування «непорозуміння» на Майдані авторитетно заявити: «Законність дій співробітників правоохоронних органів буде перевірено в ході розслідування»...

Плакат на штабі «Громадського сектору» на Майдані.Фото «Ракурс»

Шукаючи винних, МВС відпочатку акцентувало на «націоналістичному елементі», але якщо в перші дні Майдану головними провокаторами у повідомленнях МВС було «Братство» Дмитра Корчинського, якого навіть оголосили в міжнародний розшук, «Свобода» і неназвані ультраправі організації, то у вбивстві київського міліціонера прес-служба МВС підозрювала ні багато, ні мало — Українську повстанську армію (УПА).

За два місяці протистояння з владою зі студентської тусовки на сходах монументу Незалежності України Майдан перетворився на укріплений форпост, де барикади вже не зі снігу, а з палаючих шин, протестувальники вдяглися в каски, загони самооборони об'єдналися в Національну гвардію. Через два місяці після нічної зачистки Майдану міліції вже немає потреби доводити присутність «агресивних молодих людей» на Майдані, тепер їх там більш, ніж достатньо.

Праві радикали і Росія: туз у рукаві

Активізація ультраправих націоналістичних організацій в українських протестах, поза сумнівом, вигідна й тим, хто поки що бере участь у політичному процесі в Україні на правах суфлера. Західний світ сприйняв марші ультраправих в центрі Києва насторожено і прохолодно. Росія ж, навпаки, з запалом і улюлюканням, прекрасно знаючи, як зробити так, щоб тріумф правих на Майдані обернувся поразкою для України в цілому за принципом, «той, хто нам заважає, той нам і допоможе».

Новим штрихом у дискредитації протестів в Україні стала єврейська тема. На початку січня в Києві невідомі молоді хлопці напали на двох ортодоксальних євреїв неподалік синагоги на Подолі. Після цього в інформаційному просторі України та Росії зазвучала тема «єврейських погромів», і знайшлося багато охочих пов'язати Майдан з антисемітизмом. 20 січня Асоціація єврейських організацій і спільнот (Ваад) України назвала інформаційну кампанію навколо нападів біля синагоги неадекватною, а представники Євроазіатського єврейського конгресу заявили, що вважають це провокацією влади.

Про намагання використовувати активізацію ультраправих рухів на Майдані для дискредитації протестів в Україні йдеться й у петиції, яку підписали днями українські та закордонні соціологи, політологи та історики, шо назвались експертами з націоналізму. «Численні повідомлення (ЗМІ) стверджують, що проєвропейський рух перейшов до рук радикальних етноцентричних груп екстремістів. Деякі презентації створюють оманливе враження, що ультранаціоналістичні діячі та ідеї лежать в основі українських акцій протесту. Графічні зображення, соковиті цитати, широкі порівняння і туманні історичні довідки мають зараз великий попит. Вони поєднуються з непропорційним зосередженням на особливо помітному, але політично незначному сегменті в заплутаній мозаїці, яка формується з сотень тисяч протестувальників з їх різною мотивацією, походженням і цілями», — ідеться в петиції.

У петиції українські науковці навіть висловлюють підозру, що «надмірна увага до ультраправих елементів в протестному русі України в деяких напівжурналістських звітах, особливо в підконтрольних Кремлю ЗМІ, не має нічого спільного з антифашизмом. Як це не парадоксально, виробництво і поширення таких звітів саме може бути продуктом ультранаціоналізму в його імперській формі — в цьому випадку, російського. Дискредитуючи одну з найпотужніших масових акцій громадянської непокори в історії Європи, такі звіти допомагають забезпечити привід для політичної участі Москви, або, може бути, навіть для російської військової інтервенції в Україну, як це було в Грузії 2008 року».

«Російський марш» в День народної єдності в Москві. Фото «Коммерсантъ»

Український політолог Олексій Гарань, який також поставив свій підпис під петицією, у коментарі «Ракурсу» нагадав, чим відрізняються російські і українські ультраправі націоналістичні рухи. «Російські праві рухи є надзвичайно шовіністичними і, по суті, є складовою частиною офіційного дискурсу, інструментом панування над іншими. У Росії праві радикали справді ксенофобськи налаштовані, бо постійно чути про їхні бійки з іноземними мігрантами», — вважає професор політології і директор Школи політичної аналітики Національного університету «Києво-Могилянська академія». Український політолог згадав про Леніна, який закликав розрізняти націоналізм панівних націй і пригноблених: «І якщо російський шовінізм для Леніна до 1917 року, поки більшовики ще не прийшли до влади, однозначно був негативним явищем, то націоналізм пригноблених націй Ленін вважав союзником у боротьбі за соціальну справедливість. В Україні ми маємо справу з націоналізмом другого типу, коли його метою є відновлення національної держави».

Події останніх тижнів показують, що «Правий сектор» перестав бути лише козирною картою в руках інших, перетворившись на самостійний суб'єкт суспільно-політичного життя в Україні. Чи відіграє він важливу роль у майбутньому, залежить від того, хто виграє цю партію. Бо, як, відомо, переможець завжди правий, незалежно від політичної ідеології.

Марина БЛУДША