Новини
Ракурс

Повалений Ленін — це не перемога

Позавчора в Києві було ефектно повалено пам'ятник Леніну. Шкода, що досі його не було демонтовано і передано до музею — «щоб пам'ятали». Зовсім не шкода багатогрішну мумію, яка напевно перевернулася з цього приводу в кремлівському Мавзолеї, зробленому з такого самого граніту. Ніяково в цьому зізнаватися, але не дуже шкода й почуття тих, для кого пам'ятник був місцем паломництва. Можливо, тому, що всі ці роки, голосуючи за своє улюблене минуле, вони через свою масовість, переконаність, дисциплінованість і вік багато в чому визначили наше майбутнє. Втім, ці люди реалізували своє законне право. А ми не відстояли свого: офіційно констатувати, чим насправді був цей режим, і головне — довірити країну іншим людям, а не колишнім комсомольсько-комуністичним діячам.

Пам'ятник Леніну був лише символом нашого минулого, непоправно пророслого корінням у наше майбутнє. Комуністи і комсомольці, які були професійно натаскані, як співається в їхній улюбленій пісні «відкривати молоді шляхи», а тому не розгубилися в період первинного накопичення капіталу на початку 90-х, переодяглися у вишиванки і пролізли скрізь. Не просто зберігши вплив і владу, але ставши дуже заможними громадянами, іноді декількох держав одразу. Сьогодні та люстрація, яка мала відбутися 20 років тому і надати країні можливість іншого шляху розвитку, більше неможлива. Саме це визначило наш сьогоднішній день, та й завтрашній теж. І факт наявності або відсутності пам'ятника Леніну в центрі столиці нічого не змінює в цьому плані. Однак те, як цей пам'ятник було знесено, додає напруженості на найнебезпечнішому сьогодні напрямку. Ідеться навіть не про силовий розгін, для якого влада і без того може знайти скільки завгодно приводів, а про посилення внаслідок кожного такого епізоду можливості розколу країни. Нас і так є, кому розривати по цій лінії, у них дуже потужний мотив і такі самі ресурси. І не можна сприяти їм по дурості або з революційного куражу.

Те, що хтось взяв на себе відповідальність за безвідповідальний вчинок, анітрохи не змінює суті цього діяння. Тому що для «Свободи» теж виявилося простіше звалити пам'ятник Леніну, ніж вчасно підказати своїй головній «орлиці» Ірині Фаріон, що всі ми тут, так би мовити, «родом з дитинства» і смішно намагатися приховати активну особисту співпрацю з комуністичним режимом, при цьому розвішуючи яскраві ярлики на всіх інших.

Пам'ятник Леніну треба було прибрати, але повалення символу комунізму не повинно було стати символом вандалізму. Робити це треба було не так, не руками людей у масках, і однозначно — не зараз. Не сьогодні, коли громадяни України демонструють самим собі й усьому світові унікальну здатність боротися за свої права — непримиренно, але не переходячи тонку і крихку межу, що відокремлює зрілий, самовладний протест від руйнівного і сліпого бунту.

Всупереч радісним коментарям, які поширилися у зв'язку з розгромом пам'ятника, мовляв, закінчилася ера «совка», це не відповідає дійсності. Тому що нувориші та політичні діячі родом з комуністичного минулого двадцять років дружно співають з високих трибун гімн України, неодмінно взявшись за груди ліворуч. І ера «совка» в усіх її проявах —  живіша за всіх живих, незалежно від наявності пам'ятника Леніну на столичній Бессарабці.

Сьогодні країна з новою силою відчуває, як поглиблюється умовна лінія, що пролягає приблизно посередині, з півночі на південь, і розділяє її на дві половини. Незважаючи на дивний факт — мітинги на підтримку євроінтеграції, що проходять в Луганську та інших містах східної України.

Сьогодні, як і дев'ять років тому, в 2004-у, ми, щиро переконані в тому, що є «прогресивною частиною» нашої рідної країни, знову вирішили робити так, як вважаємо за потрібне. У душі абсолютно чітко даючи собі звіт у тому, що такі питання як визначення вектора руху країни все-таки повинні вирішуватися на референдумі. Як і в тому, що чесний підрахунок голосів тут і зараз неможливий. Виправдовуючи себе останнім, безсумнівно, вагомим аргументом, ми вирішили, що маємо право визначати шлях розвитку країни, який, ми впевнені, набагато менш поганий для нас, ніж союз з Росією. І переконані у своїй правоті, нехай до кінця не усвідомлюючи суті, результатів і наслідків цього шляху, ми знову, як і дев'ять років тому, тягнемо «менш прогресивну» частину країни за собою.

З нашої точки зору, враховуючи всі обставини, це правильно. Але, зваливши на себе тягар цієї величезної відповідальності, ми зобов'язані зробити все для того, щоб до Європи дісталася вся країна повністю, а не тільки «прогресивніша» її частина. Якщо цього не станеться, і з'ясується, що все те, чому ми, немов і не пройшло дев'яти років, говоримо: «Так!», знову виявиться зовсім не тим, що нам здавалося, частина провини буде на кожному з нас, хто в своєму прагненні до кращого майбутнього зробив свій внесок у те, щоб розірвати країну навпіл сьогодні.

Незважаючи на величезну кількість прибулих до Києва, мирний характер цього протесту ґрунтується на толерантності киян. Ні в Донецьку, ні у Львові таке не було б можливим. І нікому не можна дозволяти ганьбити мирний протест погромами. Тому що позавчора звалили ненависний пам'ятник Леніну, а завтра в когось знайдеться не менше підстав для розгрому ювелірного магазину або раптом згадають, від кого взагалі, на поширену в нас думку, всі біди на цій землі...

Не можна допускати провокацій, не можна потурати і аплодувати їм. Наша власна історія свідчить про те, що набагато простіше буває скинути царя, ніж згодом спробувати позбутися тяжкої спадщини розперезаних швондерів.


.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter