Діти і війна: «Вони вбили мої казки»

Коли я допомагала своєму п'ятирічному синові малювати оберіг для нашого знайомого, який ішов на війну, він дуже здивував мене, намалювавши... динозавра. Спроби вмовити вибрати іншого персонажа не мали успіху. Довелося обіграти ящера, розмалювавши його в кольори українського прапора.

«Ми поставили малюкам у дитсадку питання: що зараз відбувається в Україні? Всі як один відповіли: війна», — розповідають психологи, котрі відвідували дитячі установи Харкова в рамках проекту «Зміни очима дитини». Також багато дітей намалювали динозаврів, що свідчить про їхні страхи й агресію. Адже діти транслюють те, що бачать і чують.

Війна безжально, як чернетку, викидає наш ретельно вибудований світ. Переписує долі й перекреслює життя. Змінює пріоритети й цінності у дорослих. І звичайно ж, впливає на наших дітей. Не тільки на тих, хто став свідком бойових дій, насильства чи смерті, а й тих, кому довелося залишити звичні домівки, школу та друзів. Та й загалом всіх дітей України. Адже маленькі хлопчики й дівчатка насправді добре відчувають реальність, бо чують розмови дорослих, вловлюють їхню нервовість, бачать новини по телебаченню.

Психоемоційний стан підростаючого покоління викликає тривогу у фахівців. Дослідження в Донецькій області, до якого були залучені 204 дитини, показало, що значно збільшилася кількість дітей із порушеннями концентрації уваги, озлобленістю й агресією. Переважна більшість з них відчувають тривогу та страх. Боязнь крові й неприємних різких звуків у дітей від трьох до шести років помітно перевищує норму. Хлопчики демонструють значно вищий рівень страху смерті, а дівчатка — страху болю, порівняно з нормою для їхнього віку. Таким дітям та їхнім батькам обов'язково потрібна допомога, щоб пережити цей нелегкий час без наслідків.

Психологи-волонтери з «Психологічної кризової служби» («народженої» ще за часів Євромайдану), що працюють сьогодні в різних напрямках, займаються також лікуванням покалічених дитячих душ. І констатують, що багато з них мають посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Як цей синдром може проявлятися? Нічні кошмари, депресії, напруга. Буває, дитина просто сидить і годинами дивиться в одну точку. А інша надто агресивна. Фахівці зазначають, що посттравматичний синдром обов'язково потрібно лікувати, і краще, якщо почати це робити в гострій формі (буквально відразу після того, як дитина стала свідком подій, або протягом декількох місяців після того, що сталося). Адже якщо втратити час, гостра форма переходить у хроніку, і тоді з цією проблемоюсправлятися вже набагато складніше.

Діти-переселенці, яких війна не торкнулася своїм чорним крилом (їхні сім'ї встигли вчасно виїхати із зони АТО), найчастіше без проблем адаптуються до нових обставин. Тут багато залежить від того, як поводяться в цій ситуації батьки. Якщо вони занурюються в свої проблеми (адже слід вирішувати безліч питань — побутових, фінансових, психологічних), при цьому забуваючи про сина чи доньку, дитина почувається розгубленою. На маленьку людину важким вантажем навалюються не тільки проблеми руйнації усталеного світоустрою, але ще й розривається зв'язок мама—дитина, тато—дитина. Ознакою такої розгубленості може бути регресування: наприклад, діти середнього віку починають грати в ляльки чи просять загорнути їх у ковдру. Тобто вимога підвищеної турботи й піклування. В інших дітей це може піти глибше — проявитися нудотою, енурезом.

Батькам та педагогам психологи радять частіше спілкуватися з дітьми, якнайдетальніше відповідати на всі запитання, навіть якщо здається, що дитина ще не доросла до відповідей. Головне, робити це на доступному рівні. Адже в дітей є така особливість: якщо їм не пояснюють щось, вони додумують самі. І що нафантазує дитина — це питання.

Італійський психоаналітик та автор книги «Вони вбили мої казки» Мазаль Пас Багдаді (зараз ведуться переговори про переклад цієї книги українською мовою), дає поради батькам, як поводитися з дітьми в цей непростий час. Про війну письменниця знає не з чуток, адже їй довелося пережити не тільки військові дії, а й багаторічну розлуку зі своєю сім'єю, і вчитися жити з душевними травмами. Психоаналітик зазначає, що дітей потрібно захищати не тільки від реальної небезпеки, але й від тієї, яка здається дитині реальною. І найбільшою помилкою батьків вважає не визнавати страх дитини. Не висловлені емоції, страхи надалі трансформуються в нічні кошмари чи проблеми зі сном. Не можна застерігати: «Ти не повинен боятися!», від цього страх нікуди не дінеться. Краще сказати: «Ти боїшся, але я з тобою і я тебе захищу». Адже світ дитини будується на ідеї «батьки — це ті, хто тебе захистить».

Дитячий психолог Наталія Компанець зазначає, що психологічний стан дітей — це концентрований стан дорослих: «Тому головний чинник покращення психологічного стану дітей — це зміна поведінки дорослих. Батькам потрібно привести себе в порядок, починати щось робити. Якщо дитина бачить, що в батьків «руки опускаються», то стан тривоги, страху не минає, а посилюється. Якщо дорослі беруть себе в руки і влаштовують життя на новому місці, знаходять роботу, налагоджують відносини з новими людьми, дитина поступово «відтане». Насправді в дітей є дуже великий ресурс в подоланні травм».

Фахівці радять батькам не соромитися й обов'язково звертатися за допомогою до психологів. Адже якщо дитині вчасно не допомогти впоратися з проблемою, в майбутньому вона може трансформуватися в найрізноманітніші форми на рівні поведінки. Річ у тім, що травма не минає, а просто «консервується». Й надалі, так чи інакше, як певний фільтр, впливатиме на все життя людини. Це може бути схильність до депресії або хронічне безсоння. Або постійна готовність до агресії (тобто все нормально, але найменший привід — і людина спалахує, немов сірник). Це може бути соціальна дезадаптація, проблеми з контактом, проблема в побудові сім'ї та інші прояви.

Психолог-волонтер «Психологічної кризової служби» Надія Сухар зазначає, що люди з посттравматичним синдромом часто не усвідомлюють, що їм потрібна допомога. Тому фахівцям доводиться нерідко знаходити пацієнтів самим. «Ми приїжджаємо туди, де живуть переселенці, і спостерігаємо».

Як можна визначити, що дитині потрібна допомога? «Я дуже люблю арт-терапію. Це простий спосіб, — радить Н.Сухар. — На моїх заняттях з дітьми-переселенцями ми малюємо мандали — класні штуки, фактично обереги. Ось ми малювали з дівчинкою, вона каже: «Я малюю мандалу сну». Я питаю: «А що у нас зі сном?». (Спільне малювання — точка опори, від якої можна вже «танцювати» й розмовляти з дитиною. Бо треба бути дуже акуратним, щоб не викликати повторної ретравматизації та не ускладнити проблему.) Дівчинка відповідає: «Ну, коли кошмари не сняться, тоді все добре». І от дитина сама собі створює оберіг. А потім каже, що покладе його під подушечкою, щоб він охороняв сон». Чому такі речі краще робити в присутності психолога? Спеціаліст по ходу може виявити якісь моменти, на які потрібно звернути увагу.

Діти, які стали свідками бойових дій, дістали стрес, побачивши акти насильства, застосування зброї або смерть людини, вимагають особливого підходу. «Це одні з найскладніших випадків, — каже Н.Сухар. — Найдієвішою, на мій погляд, є присутність. Просто побути поруч із дитиною. Дитина, як і доросла людина, завжди дуже чуйно реагуватиме на щирість. А от якщо почати повчати з позиції «я психолог», «я розумна» — це не працює, дитина закриється. Так само, як на Майдані, коли хлопці виганяли психологів. Перший порив — обійняти, але з цим також треба бути дуже акуратним. Бо якщо мало місце насильство, і дитина була якось тілесно заторкнута, це може посилити ситуацію ще більше. Я працювала з хлопчиком, що став свідком сцени насильства. Ми просто сиділи поруч, на відстані метра, і він уважно й довго на мене дивився. Перші десять хвилин ми мовчали. Я чекала. Потім він підійшов і повис на мені. І висів півгодини. Тобто в першу чергу в таких випадках завжди спочатку потрібно знайти підхід, викликати ту довіру, ту атмосферу, в якій далі можна вже ліпити, малювати і знаходити якісь виходи тим емоціям, думкам, що стримуються».

Дорослим слід завжди пам'ятати, що вони є найважливішими психотерапевтами для своїх дітей. Це питання відповідальності. Якщо ти взяв на себе відповідальність привести в цей світ маленьку людину, ти повинен бути її поводирем. В складній ситуації необхідно навчитися виживати, захищати і свою психіку, і своїх дітей.

«Треба вчитися фільтрувати інформацію, — радить Н.Сухар. — До того ж, невроз може бути заразливий: ви подивилися або прочитали щось, вразилися. Це все підняло хвилю, хвиля повинна кудись подітися — ви подзвонили сусідці, обговорили... Вас трясе, всіх навколо трясе — ті, хто хотів посіяти паніку вкиданням інформації, домоглися свого результату. Але ж цю енергію можна перевести в реальні дії — допомогти і собі, й іншим. Іноді мене запитують: як допомогти переселенцям? Існують найпростіші способи: сходити в гардероб, перебрати речі, звільнити простір — непотрібні вам речі можуть бути просто необхідними комусь. Поповнити рахунок, написати листа підтримки — найелементарніше. Зараз дітки у школах малюють і пишуть листи солдатам, пораненим. Така допомога створює терапевтичний ефект — і тому, хто пише, і тому, хто отримує».

Як можуть батьки допомогти своїм дітям? Психологи радять частіше обіймати їх, гладити по голові, робити легкий масаж. Адже робота з тілом усуває м'язові зажими, в яких «ховаються» психологічні травми. Частіше говоріть дітям, що ви їх любите. Це набагато важливіше, ніж будь-яке морозиво. Частіше говоріть уголос, що скоро все налагодиться. Усі війни колись закінчуються.

Нинішня ситуація або включає в дорослій людині механізм уникнення (це досить поширений варіант), або навпаки, може помножити внутрішні ресурси. В момент, коли настає небезпека, загроза життю, злітають маски, ментальні конструкції, і ми постаємо такими, якими є насправді. Можуть оголитися абсолютно інстинктивні реакції, потужна енергія, яка потім трансформується в позитивний конструктив. Суспільство сьогодні змінилося. Війна багатьох із нас згуртувала, дечому навчила, повернула у бік істинних цінностей — це людське життя, здоров'я, допомога одне одному і відчуття батьківщини.