Психологічна пружність — запорука виживання під час війни

Довгоочікувана зустріч: солдат повернувся із зони АТО. І привіз війну — передова тепер у вас вдома. Нічні жахіття, безсоння, агресія й галюцинації... Ви не розумієте, що з ним відбувається. Намагаєтеся оточити ласкою й відігріти любов'ю, але він — у броні, нікого не хоче бачити. Якщо час зазвичай лікує, то з війною все інакше — це хвороба, яка після закінчення бойових дій не проходить, а іноді нагадує про себе через роки. І допомогти в цій ситуації можуть тільки професіонали-психологи, що працюють із проблемою ПТСР (посттравматичний стресовий розлад або «афганський», «в'єтнамський» синдром). Ви, напевно, здивуєтеся, але таких фахівців у нас чимало: вони приймають безкоштовно в спеціалізованих центрах по всій Україні, консультують по телефону. Ось тільки телефони частіше мовчать. Адже в нашому суспільстві культура психологічної допомоги практично не розвинена. В Україні ще не побудовано алгоритм роботи з цією проблемою (втім, як і з багатьма іншими). Українські психологи в швидкому темпі вивчають досвід інших країн, проходять тренінги з випробуваних та успішних методик лікування ПТСР. У зв'язку з цим дуже цінним є досвід Ізраїлю. Ця країна за багато років навчилася відвойовувати мир у війни, жити в нелегких реаліях. І перемагати.

Фахівці Центру кризової інтервенції (Львів), що розробляють та оперативно втілюють програму «Безпечне місто», метою якої є максимально підготувати населення до незвичних для нас умов — жити у стані неоголошеної війни, запросили поділитися з українцями своїм досвідом Мікі Дорона — головного психіатра Армії оборони Ізраїлю. Він є розробником та реалізатором програми реабілітації для солдат та військовослужбовців. Про успіхи ізраїльських фахівців у цій сфері говорять цифри: у європейських країнах на посттравматичний синдром страждають в середньому від 8,5% до 12% населення, в Ізраїлі — 8,25%. Якщо говорити про ветеранів війни, то, за словами М. Дорона, цей показник навіть нижче 4%. Ця країна зуміла підвищити психологічний ресурс свого народу для уникнення травматизації військовослужбовців, їх сімей та суспільства в цілому. Психіатр наголошує, що під час війни потрібно працювати не тільки з самими постраждалими, але й з їхніми родинами, спільнотою, з країною в цілому, нацією.

Що таке ПТСР

Ніхто з нас не застрахований від важких травматичних ситуацій (наприклад, насилля, пограбування, зґвалтування, природних катаклізмів, війни, катастроф), що супроводжуються прямою загрозою життю. Реакція на будь-яку травматичну подію є природною для всіх ссавців — ми тікаємо, боремося, або ціпеніємо. В давні часи це допомагало нам вижити: втекти від загрози, або ж завмерти, щоб нас не помітили. Як правило, людина не може це контролювати. Як тільки трапляється якась стресова подія, наш розум діє автоматично. Це схоже на те, ніби ви намагаєтеся стрибнути з високої скелі та відчуваєте, що не можете зробити кроку вперед. Симптоми посттравматичного стресу відомі людству давно: наприклад, Гомер в «Іліаді» описує страждання воїнів після бою, почуття провини за смерть товаришів і безсоння.

Рівень стресу в людини ніколи не буває на нулі (можливо, тільки тоді, коли ви спите). Звичайно, коли стається якась подія, цей рівень піднімається. Важливим є те, що з часом рівень стресу зменшується. Головне питання: скільки часу потрібно, щоб повернутися в достатньо спокійний стан? Гострий стресовий розлад — це наша реакція на фізичний та ментальний стрес. Можуть початися запаморочення, тривога, нерозуміння того, що відбувається, зменшення концентрації, погіршення пам'яті, дезорієнтація. Як правило, з часом ці симптоми зникають.

Проблема виникає, коли рівень стресу не знижується. Людина продовжує страждати — від пам'яті про травматичну подію, сновидінь-жахіть. Відбувається дистанціювання і відчуження від друзів та родичів, спостерігається схильність до агресії. Можливі антисоціальна поведінка чи протиправні дії; зловживання алкоголем і наркотиками, особливо для усунення гостроти хворобливих переживань та спогадів; депресія, суїцидальні думки або спроби; вегетативні порушення і неспецифічні соматичні скарги (наприклад, головний біль). Людина, що страждає на ПТСР, буде намагатися уникати всього, що нагадує травматичну ситуацію.

Гострий посттравматичний стрес триває до трьох місяців. Після цього переходить у хронічний стан. За словами М. Дорона, якщо діагностувати гострий ПТСР відразу, протягом першого тижня, можна очікувати зменшення симптоматики через чотири тижні. Посттравматичний синдром може переслідувати людину протягом усього життя. Існує також відтермінований ПТСР: військові тримають себе в руках на полі бою, але одного дня вони ламаються...

ПТСР не є окремою проблемою пацієнта. В осіб з посттравматичним синдромом низька самооцінка. Якщо один з батьків страждає на ПТСР, дуже часто в таких сім'ях спостерігаються знущання над дитиною — емоційно, вербально і фізично. У таких дітей відбувається певний рівень деградації — вони повертаються назад у своєму розвитку, будуть відставати від однолітків.

Як виживати в умовах війни

Робити все для того, аби підвищити психологічну пружність. Адже в появі розладів важлива не стільки сила дії на психіку людини травматичного фактора, скільки її здатність подолати цю травму і повернутися до попереднього способу життя. Це і є психологічна пружність. Згадайте, коли пружину стискають, а потім відпускають, вона повертається у попередній стан.

Існує психологічна пружність людини і цілого суспільства. М. Дорон розповів, що його модель психологічної пружності складається з трьох складових: фізична вісь, ментальна та вісь соціальної системи. Усі вони взаємозалежні та переплітаються. Ми по-різному реагуємо на травму: хтось плаче, інші займаються якоюсь монотонною працею, треті — моляться. Кожний використовує свій метод. Фізична вісь — людина прагне до фізичної активності. Ментальна вісь — наша здатність працювати зі змінами, відчуття універсальних законів порядку. Людина звертається до релігії, медитації, прикмет, намагається зрозуміти символічний зміст того, що відбулося. Наприклад, релігійні люди мають відчуття загального універсального порядку в світі: якщо відбувається якась подія, вони вважають, що Господь хотів, щоб це сталося (так Бог мене перевіряє). Вісь системи соціуму — сім'я, робота, активність у спільноті. Нам дуже важливо вірити в те, що громада має здатність вижити. Ось чому в Ізраїлі після терористичної атаки міська адміністрація зачищає місце злочину якомога швидше — як правило, протягом декількох годин. Наприклад, ранком відбувся теракт, вибух, в обід це місце виглядає так, начебто нічого не сталося. Це змушує людей вірити, що вони сильні і вони вистоять.

Фото: Весілля у бомбосховищі

В Ізраїлі розроблена та успішно реалізується програма для жінок — майбутніх мам, яка вчить, як правильно виховувати дітей з раннього віку, аби допомогти їм стати, умовно кажучи, готовими до правильного вибору. В ізраїльських чоловіків і жінок не виникає запитання про те, йти воювати чи ні. Жінки не падають в ноги чоловіків та синів з криком: не пущу на війну! Вони просто знають, що так має бути.

Психологічна пружність громади (міста чи області) складається з багатьох елементів: це довіра до влади, довіра одне до одного, знання і розуміння своїх безпекових можливостей і ресурсів.

Одним із найважливіших факторів є готовність і ще раз готовність — на особистісному рівні, на рівні сім'ї, офісу, школи, країни, національному рівні. Усі (особливо діти) повинні знати, що робити, якщо щось станеться. Куди йти? Кому дзвонити? Що брати з собою? Що може статися пізніше? Роздаються брошури, магніти з інформацією. Наприклад, у дитячих садках південної частини Ізраїлю (межує з Сектором Гази, тому дуже часто потерпає від ракетних ударів) дітей навчають алгоритму дій за допомогою... пісеньок. Коли вмикаються сирени, малюки починають діяти, наспівуючи пісню: «Я іду в бомбосховище!». Тобто дитина знає, що треба робити, у неї немає розгубленості.

Фото: Бомбосховище в Ізраїлі

Важливим є також формування місцевих команд підтримки, каналів комунікації. Уявіть будівлю, де є 25 квартир. У трьох із них живуть самотні люди похилого віку. Якщо щось трапляється, в будинку є людина, яка телефонує їм та приходить перевірити, чи все гаразд. Якщо ви запитаєте цих літніх людей, що вони повинні робити, коли вмикаються сирени, то, швидше за все, почуєте відповідь: я йду готувати чай для того, хто прибіжить до мене перевірити, як у мене справи. Це допомагає зберігати спокій і першим, і другим. Той, хто знає, що робити, у кого є відчуття відповідальності під час кризової ситуації, матиме менший ризик отримати ПТСР.

В Ізраїлі проводяться постійні навчання для тих, хто надає першу медичну допомогу. Існують спеціальні навчальні воркшопи для шкіл, персоналу, який працює на швидких, для військових медиків. У закладах, де готують офіцерів, їх обов'язково навчають, що таке травма і що потрібно робити у ситуації, коли хтось із солдатів страждає від гострої стресової реакції.

Так само, як з пораненням, потрібно намагатися допомогти солдату, що страждає на ПТСР, якнайшвидше. Американці свого часу отримали такий досвід: під час першої іракської війни солдатів з психічними розладами лікували подалі від боїв у шпиталях, де було багато гарненьких медсестер. Хто ж захоче після цього повертатися на війну?! Ідея полягає в тому, щоб лікувати якомога ближче до поля бою. Тоді можна очікувати, що солдат повернеться і нестиме свою службу. На рівні бригади є мінімум два офіцери по ментальному здоров'ю, у кожній дивізії — психіатр. Це дає можливість лікувати військових до того, як вони потраплять у шпиталь. Частина терапії — це мотивувати солдата повертатися у свій батальйон, розуміти себе як функціональну одиницю.

Однією з проблем в Ізраїлі є те, що ветеран не приходить за психологічною допомогою одразу. Людина може зрозуміти, що з нею щось не так, навіть через сім-вісім років. Отже, потрібен чіткий інструктаж для родин, матерів і дівчат хлопців, які повернулися з АТО. Вони мусять знати, що таке посттравматичний синдром та інші стресові розлади, пов’язані з військовими діями; як себе можуть поводити військові, що повертаються з війни.

«Ми використовуємо соцмережі, щоб дати зрозуміти жінкам, що таке ПТСР, і переконати їх змусити чоловіків отримати терапію, — наголошує М. Дорон. — Часто трапляються випадки, коли військові повертаються додому, страждають на ПТСР і думають, що вони такі єдині, в інших — все гаразд. Його дружина страждає з ним, вона також приймає на себе цю проекцію. Для збереження психічного здоров'я солдат є дуже важливим, що в Ізраїлі щодва-щочотири тижні вони повертаються до своїх домівок, до того ж так можна помітити перші негаразди. Щоб впіймати ПТСР на ранньому етапі, ми телефонуємо солдатам, дізнаємося, чи страждають вони на певні симптоми».

Існують фактори вразливості, які збільшують ймовірність розвитку ПТСР. Якщо ви надто молодий чи похилого віку, ваша психологічна пружність буде на низькому рівні. Так, діти реагують на своїх батьків дуже потужним способом. Коли ми бачимо дитину, яка страждає на ПТСР, у 80% цих сімей один із батьків також страждає на цей синдром. Дітям потрібно, щоб їхні сім'ї були в порядку.

Інший фактор ризику — низький соціальний статус: відсутність друзів або сім'ї, безробіття. Сім'я та друзі надають відчуття додаткової сили військовим.

Дуже важливим є віра в те, що країна любить своїх захисників. Коли американські солдати повернулися додому після В'єтнаму, відбувалися демонстрації, де їх називали вбивцями дітей. Це призвело до різкого підвищення ПТСР серед військових.

Є різні моделі та підходи до лікування посттравматичного синдрому, що передбачають психологічну та медикаментозну терапію. М. Дорон розповів, що свого часу в Ізраїлі лікарі почали говорити про використання марихуани, щоб допомогти людям, які страждають на ПТСР: «Це є дуже великою помилкою. Не існує жодного підтвердження, що цей наркотик допомагає від ПТСР. Я хочу подивитися, як ви потім заберете марихуану в людини, хворої на цю недугу».

Наразі в Ізраїлі для лікування ПТСР добре себе зарекомендувала мультимодальна система SEE FAR CBT (розроблена професором, президентом ізраїльського «Центру запобіганню стресу в населення» Мулі Лаадом та Мікі Дороном).

«Ми вчимо пацієнтів з ПТСР, що таке посттравматичний стресовий розлад, — розповідає психіатр. — Після роботи з почуттям безпеки, коли ми доходимо до стану спокою, ми переходимо на рівень уяви. Адже ПТСР — це хвороба уяви. Ми використовуємо картини, образи, людина їх вибирає сама. В уяві ми робимо експозицію, пропрацьовуємо травму через картинки. 82% успіху доводить, що техніка працює. У роботі з дітьми (8–12 років) ми досягли 87% успіху. Ми працюємо за цією методикою вже 10 років. Психологічна пружність дітей, які пройшли через це навчання, є значно кращою, ніж у групі, де застосували інший метод терапії.

У своїй методиці ми використовуємо багато психонавчання, адже вважаємо, що пацієнт повинен знати, від чого він страждає. Дехто може нафантазувати собі будь-що, нерідко ставлять запитання: може, я божевільний? Якщо кожен з них буде знати, що саме відбувається і як ПТСР може виражатися, він почуватиметься значно краще. Наприклад, якщо мені лікар каже, що після операції у мене буде боліти в цьому місці два-три дні, а після цього все буде добре, це покращує моє самопочуття. Ваш розум може допомогти вам більше, ніж медикаменти. Ми використовуємо цю силу».

Людина має неабиякі внутрішні ресурси, щоб давати раду стресу. Є таке поняття, як посттравматичний психологічний ріст. Умовно кажучи: що нас не вбиває, те робить сильнішим. На тлі бойових дій на сході країни у Львові втілюють новітні програми та підходи до безпеки в місті, при міській раді працює група фахівців Центру кризової інтервенції. Тетяна Карпюк (голова центру), яка п’ять років працювала на Близькому Сході, зокрема, у найгарячішій точці — Іраку, каже: «З усіх країн, де мені довелося працювати, Україна виявилася чи не найбільш готовою давати раду з таким стресом. Діяльність волонтерських організацій на інтуїтивному рівні була дуже правильною. Тому психологічний стан людей тривожний, непевний, але нормальний у цій ситуації. Нині дуже важливо особливу увагу приділити солдатам та їхнім сім’ям. Крім того, зараз у суспільстві є великий запит на довіру та підтримку. І тут вже завдання влади забезпечити це».

У нас, українців, є велика психологічна перевага перед ворогом — ми воюємо на власній території. Ми з квітами, сльозами радості та відкритими обіймами зустрічаємо наших захисників. Ми вистоїмо в цій війні. Що нас не вбиває, те робить нас сильнішими.