Новини
Ракурс

Обличчя і справи нових Шарікових

7 січня 1923 року вулицями Москви йшли молоді люди, які відзначали нововведення — «комсомольське різдво». Вони несли плакати, на одному була зображена жінка з веселим немовлям і карикатурний священик. На плакаті був напис великими літерами: «До 1922 року Марія народжувала Ісуса, а в 1923 році народила комсомольця». Тоді ж, на початку 20-х минулого століття, в Росії на комсомольських «червоних пасках» інсценували суд над Папою Римським з винесенням смертного вироку. Тоді ж Ленін вимагав закрити Большой театр, його аргумент був простий: «Це шматок суто поміщицької культури, і проти цього ніхто сперечатися не може!» Тоді ж, у 1923 році, в Москві відбувся відкритий суд над повією Заборовою, яка заразила червоноармійця сифілісом. Заборову, природно, розстріляли. Тоді ж (або трохи пізніше, на початку 30-х) Михайло Опанасович Булгаков у листі близькій людині зауважив: «Теперішнє перед нашими очима. Воно таке, що очі ці хочеться заплющити».

У цьому варварстві брали участь багато хто. Не всі, звісно. Стара російська інтелігенція кілька років після закінчення громадянської війни жила ілюзією недовговічності радянської влади, а коли ця ілюзія закінчилася, залишилося повне моральне спустошення. Саме тому розчаровані, спустошені інтелектуали пішли на набагато більшу капітуляцію, ніж ті, для яких із самого початку радянська влада не була привидом... Ці слова з листа видатного біолога Любіщева до Надії Яківни Мандельштам (1961 рік) сьогодні можна дещо доповнити: частиною тієї російської інтелігенції була й інтелігенція українська. Та й доля в них невдовзі була абсолютно ідентична. Розстрільна доля.

Майже сто років минуло, а обличчя ті самі. Обличчя Шарікових. І справи Шарікових. У 2004 році я не був оптимістом. Тому що досить ясно уявляв собі особистості Ющенка та його оточення. На жаль, символом тих подій майже відразу ж стала баба Параска. Потім її змінив народний депутат Лук’янов. Зараз до влади пробралися, нарешті, англомовні. Тільки от зі мною, громадянином-платником податків-виборцем, вони говорити не хочуть. Більше брешуть. І я змушений домислювати правду. Благо є досвід розшифровки радянської брехні. Багато про що здогадуюся, дещо з прихованого знаю... Головне, що знаю: не хочуть вони, англомовні, нічого реформувати в країні. Хіба що косметичний ремонт зроблять. Немає в них політичної волі боротися з корупцією, та й люстрацію вони придумали якусь дивну, вибірково застосовувану. А косметичний грим на обличчя держави накладав і пан Янукович, садив же й своїх, що його обслуговували — Волгу, Галицького, Мельника, Зварича... Погодьтеся, чим же це не боротьба з корупцією!

Та й Путін неприборканий їм, англомовним, вигідний. Як не буде Путіна з його безвиграшною війною, хто ж їм, Великим Люстраторам, дасть мільярди на виживання.

На жаль, туга моя — не від старості. І не від специфічного життєвого досвіду. Вона — від бажання дивитися, слухати і думати. Ця туга медикаментами не лікується. Жити по-голландськи ми не будемо, не будемо й по-польськи. Наша доля інша — жити по-українськи, тобто не по-європейськи. Тоскно й заздрісно, як завжди. Ось я й вирішив... ні-ні, не їхати, не міняти співвітчизників. Моє рішення в іншому. Хочу зберегти пам’ять. Пам’ять, записану руками людей, що в гіркі радянські часи посміли говорити і писати правду. І її, свою правду, захищати.

У 1983 році, чекаючи другого, неминучого арешту, я зміг передати в Європу, в Париж, десятки листів моїх табірних друзів. Я був упевнений: це єдине, що від них залишиться. Від старих солдатів УПА, від замордованих дисидентів, від усіх нас, радянської меншини, що захотіли жити не брехнею. Сталося неймовірне, непередбачуване, тоталітарний СРСР здох. Через кілька років, увірувавши в непорушність і майбуття нової української держави, я вирішив повернути свій архів на батьківщину, в Україну. І для мене, колишнього радянського зека, було важливо, щоб цей архів привіз до Києва колишній кадровий офіцер КДБ, який очолив Службу безпеки України, Радченко Володимир Іванович. З яким ми, до речі, були знайомі з радянських часів. Я тоді був дичиною, він — мисливцем... Отже, Володимир Іванович привіз до Києва мій архів, передав мені. Що ж, тоді я пишався своєю країною.

Сьогодні я знову упаковую свій архів. Він став більшим за ці тридцять років. Я готую його до відправки до Німеччини. Університет міста Бремена люб’язно погодився опрацювати його і зберегти. В першу чергу — для нас. Тут він нікому не потрібний, не цікавий. Держава Україна тяжко хворіє. Інфантильна і дуже корислива, вона може померти. Задушити себе власними руками. А пам’ять про моїх табірних друзів має залишитися. Вона — частина європейської цивілізації.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter




Загрузка...