Новини
Ракурс

Зниклі в АТО: ні мертві, ні живі

За статистикою Міністерства оборони, у зоні АТО з моменту початку бойових дій загинуло 1750 українських військових. Міжнародні організації та різні українські громадські організації називають іншу цифру, що у декілька разів більша — приблизно 6 тис. осіб. Але ці цифри ще не остаточні.


.

«У травні і влітку 2014 року на захист України стало дуже багато добровольців, точна кількість яких невідома, бо вони не були обліковані. Сьогодні повного переліку загиблих і безвісно зниклих немає. Бо є проблема з пошуком тіл загиблих: у органів державної влади, у Міноборони немає доступу до певних територій на сході України для того, щоб здійснити пошук, ексгумацію та вивезення тіл. По всій території України зараз є тисячі сімей, які втратили в зоні АТО близьку людину — чоловіка, сина, батька, людину, яка була годувальником сім’ї. Це матиме наслідки матеріального і психологічного характеру як для окремих індивідів, так і для всієї країни», — розповідає громадський діяч Леся Василенко.

Держава певним чином допомагає сім’ям загиблих, надаючи одноразову грошову допомогу у розмірі 500 неоподаткованих мінімумів доходів громадян (609 тис. грн). Така родина отримує статус сім’ї загиблого, який передбачає певні пільги, спрямовані на полегшення матеріальної ситуації в родині, що втратила годувальника.

Проте, щоб отримати підтримку від держави, родина загиблого повинна пройти багато інстанцій, зібрати безліч документів, які підтвердять втрату близької людини у зоні АТО. Такі дії потребують не лише сил і часу, але й певних знань, інформація про які не є не лише загальновідомою, а навіть доступною. І головне: якщо родинам загиблих військовослужбовців все ж вдається уладнати справи з документами й отримати допомогу, сім’ї добровольців та безвісно зниклих такої можливості позбавлені взагалі.

Окремо про безвісно зниклих. Волонтери, допомагаючи родинам загиблих бійців, неодноразово стикалися з прикладом кричущої несправедливості. Якщо чоловік, що воював (чому є документальні підтвердження), загинув внаслідок вибуху (чому є свідки), і його останки неможливо знайти та ідентифікувати, він отримує статус безвісно зниклого! Чому так? Ми вже звикли до того, що офіційно в Україні замість страшного слова «війна» застосовують нейтральніше словосполучення «антитерористична операція». За відсутності воєнного стану, для таких випадків застосовують звичайне «мирне» законодавство, тобто родина повинна чекати шість місяців, щоб визнати безвісти зниклого (якого насправді вбили) загиблим. Тож дружині такого бійця на державну допомогу протягом шести місяців годі й розраховувати. Мало того, що вдова повинна якось справлятися зі своїм болем, переживаючи втрату чоловіка, якого навіть не змогла поховати, вона повинна ще вишукувати можливості для виживання, утримання своїх дітей.

Ірина Міхнюк (втратила свого чоловіка — Олега у серпні 2014 року):

— Мій чоловік загинув у зоні АТО. Мені, можна сказати, пощастило, якщо це слово взагалі доречно у даному контексті: я отримала його тіло, змогла його поховати. Спочатку, переживаючи шок, не вірила, що то він, до останнього сподівалася, що це якась помилка. Але то був він. Та я хоча б змогла з ним попрощатися.

Ще мені пощастило, що він був офіційно оформлений. Він, колишній афганець, перший заступник голови Української спілки ветеранів Афганістану, пішов на фронт добровольцем, служив у батальйоні «Айдар». Він командував штурмовою бригадою. Другого серпня оформився сам і оформив хлопців, які воювали під його керівництвом. А загинув двадцятого. До речі, наскільки я знаю, багато айдарівців так і залишилися неоформленими.

За життя мій чоловік займався допомогою ветеранам Афганістану, сім’ям загиблих у тій війні. Я бачила, що і як він робить. Тож у мене було достатньо досвіду, щоб зайнятися подібною справою: я зібрала групу однодумців, ми започаткували громадську організацію і почали допомагати сім’ям загиблих. Хтось сказав: «Коли тобі погано, знайди когось, кому ще гірше, ніж тобі, й допоможи йому. Допомагаючи йому, допоможеш і собі». Тож, можна сказати, я, допомагаючи іншим родинам, рятую себе від відчаю.

Я переконалася на власному досвіді: бюрократична процедура по отриманню статусу сім’ї загиблого дуже важка. Для того щоб зібрати усі необхідні документи щодо смерті свого чоловіка, мені довелося самостійно поїхати в Луганську область, в його батальйон, щоб мені надали відповідні довідки і копії наказів. І це при тому, що мій чоловік був досить відомою людиною. Що вже казати про інших? Звичайних сімей, що втратили годувальників, які або не були офіційно оформлені або зникли безвісти, — безліч. Вдови чи матері не мають змоги отримати бодай якусь допомогу від держави.

Я мала змогу поховати свого чоловіка, востаннє побачити його обличчя, попрощатися. Хтось ховає фрагменти тіла, але хоча б розуміє, що то є тіло його близької людини. Я була на багатьох похоронах. Дуже багато сімей поховали своїх близьких, не відкриваючи труну. Був випадок, коли прибулу з АТО труну все ж відкрили — там були три руки і одна нога.

Понівечені до невпізнання тіла або фрагменти тіл, які неможливо ідентифікувати, упізнають по ДНК. Це спрацьовує, якщо з сім’ї пішов воювати хтось один. А якщо декілька? Знаю випадок, коли в одну сім’ю прибуло п’ять домовин, останки ідентифікували по ДНК. Зрозуміти, хто саме в якій труні, неможливо. Ховали навмання.

Це ганебно й принизливо — дружинам, матерям і дітям, які щойно перенесли важку втрату, ходити збирати документи, доводити, що їхні близькі загинули, захищаючи нашу країну. Адже, якщо відверто, саме завдяки добровольцям, які встали стіною, фронт залишився в межах Донецької та Луганської областей, війна не поширилася далі.

Усі пільги сім’ям загиблих і зниклим безвісти прописані у статтях 10 і 15 Закону України «Про статус ветеранів війни та гарантії їх соціального захисту». Там чітко визначені права таких громадян та описано, що для них повинна зробити Батьківщина. Але цей закон не виконується повною мірою. Для когось він не працює апріорі, наприклад, для сімей добровольців. Для когось працює лише частково. Я стикалася з парадоксальною ситуацією: родина має статус сім’ї загиблого, є всі документи, боєць нагороджений орденом посмертно, але сім’я не може домогтися того, щоб його визнали військовослужбовцем. І це є перешкодою для отримання разової допомоги від держави — 609 тис. грн.

Приклад з мого власного досвіду. Коли був живий мій чоловік, він, як інвалід другої групи після Афганістану, мав 100-відсоткову пільгу на оплату житлово-комунальних послуг. Коли я стала удовою, ми з дитиною маємо знижки на послуги ЖКГ — 50%. Виходить, що за життя чоловіка у нас було більше пільг, ніж при нинішньому нашому статусі сім’ї загиблого.

Я сама їжджу в сім’ї загиблих, знайомлюся з ними. У Вишгородському районі є дві сім’ї, які потребують поліпшення житлових умов. Одна родина, молода мама з двома дівчатами, живе в нелюдських умовах — в халупці, збитої з ДСП, без опалення і комунікацій. Цей будиночок встиг побудувати її чоловік. Друга сім’я — мама з хлопчиком. Квартири їм не дають, хоча у Вишгородському районі зводяться будинки. Ми зверталися до багатьох інстанцій, і до депутатів, і до місцевої влади, відповідь одна: у нас немає соціального житла...

Цей «видобуток» документів (інакше не скажеш) спричиняє в жінок жахливий стрес. А їм ще потрібно виховувати дітей. А що робити матерям, які втратили єдиних синів? Вони замикаються в собі і ні з ким не хочуть спілкуватися. Я сідаю біля порогу і прошу, плачу: відчини мені двері, будь ласка, я прийшла тобі допомогти...

Альона Шкрум, депутат ВР:

— Нам вдалося нарешті ухвалити зміни до Закону «Про статус...», але більшість положень цього закону залишаються декларативними і не виконуються. Та бюрократична процедура, яку необхідно пройти, щоб виконати хоча б деякі його норми, є не те що неприпустимою, є злочином. Коли бюрократія заважає отримати допомогу за твого чоловіка, який загинув за цю державу, то це злочин з боку держслужбовців, які цю бюрократію постійно підживлюють.

Щодо зниклих безвісти. Ми їх не можемо порахувати, виконавча влада не надає нам ці цифри. Була офіційна відповідь на моє депутатське звернення, що їх декілька сотень. За нашими даними, їх набагато-набагато більше. Якщо солдат зник безвісти, його, за чинним законодавством, не вважають загиблим ще шість місяців, тобто за законом він вважається живим, але сім’ї одразу ж перестають платити зарплатню чоловіка. Родина перестає отримувати будь-яку допомогу, будь-яку підтримку від держави. Через півроку, коли людину буде визнано загиблою, сім’я зможе отримати допомогу. Звісно, якщо пройде усі кола бюрократичного пекла. Як таке може бути? Людина або жива (і тоді їй повинні нараховувати зарплату), або мертва (і тоді родині повинні виплатити компенсацію). Третього варіанту бути не може.

Коли я звертаюся до Міноборони з приводу статусу добровольців, пани з міністерства кажуть, що такої проблеми немає, що зараз вже усі добровольці мають статус учасників АТО. Але я особисто під час своєї недавньої поїздки у зону АТО за два дні зустріла два добровольчих батальйони, в одному з них було понад двохсот неоформлених бійців, в іншому — близько сотні. Ці солдати не мають жодного статусу і не можуть владнати цю проблему вже протягом двох місяців. На них навіть не виділяється обмундирування. Їх вдягають волонтери. Мені як депутату за це соромно...

Леся Василенко, громадський діяч:

— До нас неодноразово зверталися вдови добровольців, які не були офіційно оформлені. Через багато місяців після загибелі чоловіків сім’ям вдалося отримати статус сім’ї загиблого, але вони не можуть отримати належних виплат. Причина, яку зазначає Міноборони для невиплати допомоги, це те, що не був зібраний повний пакет документів. Але ті документи, які вимагає надати Міноборони, просто немає у жодному офіційному переліку. Зокрема, просять надати інформацію чи підтвердження, що чоловікові приходила повістка з військкомату, що він був мобілізований через військовий комісаріат. Такої вимоги немає у жодному законі, у жодному підзаконному акті.

Питання щодо зниклих безвісти регулюється за цивільним законодавством. Не враховується той нюанс, що людина зникла під час участі у бойових діях, а не у мирний час. Ігноруються положення наказу №333 Міноборони, який регулює облік у ЗСУ. У цьому наказі чітко сказано, що у разі зникнення військовослужбовця дається 15 діб на його розшук. Якщо він не знаходиться, не з’являється, є підстави вважати, що він загинув.

Ірина Лоюк, юрист:

— Сім’ям загиблих держава повинна забезпечити певні грошові виплати і надати відповідні пільги. Грошові виплати передбачені трьома чинними законами: «Про статус ветеранів війни...», «Про соціальний захист військовослужбовців», «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців». Це не лише одноразова допомога у розмірі 609 тис. грн, а й пенсія по втраті годувальника, щорічні виплати до 5 травня і 500 грн на поховання. Для того щоб отримати ці кошти, сім’ї потрібно зібрати три пакети документів. Яка процедура отримання цих документів? У разі трагічного випадку проводиться розслідування, за результатами якого складається акт. Після чого особиста справа військовослужбовця передається до військкомату разом з актом. При цьому, згідно наказу міністра оборони, член сім’ї загиблого повинен особисто звернутися до військової частини і окремо отримати витяги з наказу. Незрозуміло, навіщо це дублювання, адже ці документи можуть бути передані за внутрішніми каналами Міністерства оборони.

Далі член родини загиблого має з’явитися до військкомату з особистими документами: паспортом, ідентифікаційним кодом і свідоцтвом про шлюб. Там заповнити дві форми, перша стосується грошової допомоги, друга — отримання пенсії по втраті годувальника. Далі ця друга анкета передається до Пенсійного фонду. Наразі мінімальна пенсія по втраті годувальника — по 1800 грн на кожного члена сім’ї загиблого.

Третій пакет документів заноситься до відділу соцзахисту державної адміністрації. Людям у траурі дуже важко впоратися з усіма цими виснажливими процедурами. Особливо складно отримати у військових частинах витяги з наказів.

Вікторія Кочубей, психолог:

— Ми, психологи, безпосередньо стикаємося з болем втрати і приймаємо на себе агресію людей, які не можуть добитися справедливості. По суті ми отримуємо те, що мали б отримувати чиновники. Ось приклад. Мати загиблого хлопця оббивала поріг військкомату, приносячи різні документи. Вона десь років зо 20 тому розлучилася з чоловіком і після того навіть не чула про нього. Військовий комісар вимагав у неї відомості про колишнього чоловіка, якісь довідки від нього. Вона розповіла як є — мовляв, можу назвати лише його ім’я, по-батькові, прізвище, де і коли народився. А більше нічого не знаю, двадцять років, як розлучені. Він почав на неї кричати матом, гупати ногами, звинувачувати у шахрайстві...

Як психолог, що працює з такими вразливими людьми, можу сказати, що психологічна допомога їм справді вкрай потрібна. Але коли в людини немає грошей, не задоволені її базові потреби, вона елементарно голодна і не знає, чим нагодувати дітей, то психолог нічим їй не допоможе. Вона й не прийме психологічну допомогу.

В рамках нашої роботи є не лише індивідуальні консультації, а й зустрічі родинного кола, де ми збираємо родини разом. Коли люди, що втратили близьких, збираються разом, зала наповнюється болем. Цей біль, це горе висить у повітрі. Мені б хотілося, щоб одного разу хтось з чиновників прийшов на ці зустрічі та відчув цей біль. Чи зміг би він дивитися у ці очі, прийняти цей біль?


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter