Полювання на відьом як єдина державна політика у сфері судочинства

Після перемоги Революції гідності судова система України перетворилася на показове поле бою проти корупції. Мало не щотижня або прокуратура звітує через ЗМІ про оголошення наступної підозри деяким суддям в рамках кримінального провадження, або з боку політиків звучать часто-густо огульні закиди і звинувачення в бік суддів, заклики до радикального реформування судової системи аж до повного оновлення суддівського складу новими обличчями. Зневіра суспільства в спроможність влади змінити ситуацію із судами на краще зрозуміла. Але полюванням на відьом і механічною заміною всього «особового складу» третьої влади, про що фантазують найбільші радикали, навряд чи можна досягти очікуваного громадянами результату. Поки розумно і послідовно не буде змінено правила гри, на позитив годі і чекати. Он у парламенті чимало нових облич, але немає головного — зміни на краще якості законодавчого органу. І, як бачимо, чимало тих посланців громадянського суспільства сягнули «дна» набагато швидше, аніж попередники.

Стосовно судової влади складається враження, що ми, на жаль, прямуємо у протилежному напрямку від задекларованої мети — відновлення (а насправді — бодай зародження) довіри до судової влади і поновлення гарантій на справедливий і неупереджений розгляд справ професійним, незалежним судом.

Гострий громадський конфлікт, що існував під час Помаранчевої революції, погрожував у будь-яку мить трансформуватися в силове протистояння між прибічниками Віктора Януковича і Віктора Ющенка, але він був вирішений Верховним судом України. Непросте і навіть неоднозначне в юридичному плані рішення про проведення «третього туру» голосування на виборах президента було визнано суспільством і учасниками конфлікту, зокрема.

В тій складній ситуації у суспільстві спрацював захисний механізм — суддівська гілка влади.

На жаль, під час Революції гідності протистояння закінчилося людською кров’ю — захисний механізм не спрацював. Причин було декілька. З одного боку, суддівство, яке понад 20 років піддавалася жорсткому впливу кожної — без винятків — політичної влади, яка щоразу підминала суди під себе всіма доступними способами. Жодній не потрібна була незалежна високопрофесійна і непідкупна Феміда, кожна воліла слухняної, за що їй дозволялося у визначених межах «мухлювати» із терезами. Ясна річ, деградація суддівства за таких умов неминуча. З іншого боку, Адміністрація президента покладала чималі сподівання на посилення кримінальної відповідальності за допомогою суддів і «драконівських законів» від 16 січня 2014 року. Ще один аспект — войовниче ставлення до судової системи опозиції, сформоване під час сумнозвісних процесів проти Юлії Тимошенко та Юрія Луценка. Тоді прояв неповаги до суду почав сприйматися як прояв громадянської непокори. Десь у світі це здалося би парадоксальним, але у нас, ясна річ, і на думку не спадало сформувати головну вимогу протестувальників та звернутися із нею до суду для судового вирішення конфлікту. Суд апріорі мав репутацію провладного, пропрезидентського, зрештою, такого, що становить небезпеку протестувальників та опозиції.

З таким ставленням до судів опозиція і прийшла до влади. І вона не бачить необхідності і не має сил здолати і перейти від «опозиційної боротьби» до будівництва. Вона продовжує вважати суд контрреволюційною силою і дуже боляче сприймає рішення судів, що суперечать «генеральній лінії». Вчорашня опозиція, а сьогоднішня законодавча і виконавча влади не хочуть і не можуть зупинитися в подальшому руйнуванні гілки судової влади.

Головна загроза незалежності суддів походить від держави та її репресивного апарату, який бажає інтегрувати суддівську гілку влади в себе, створюючи комплекс послуг «все включено» — від порушення кримінальної справи до виконання вироку. Наша історія має чимало прикладів такої інтеграції. Адже держава через систему адміністрування судів, порядок проходження державної служби, державну політику пенсійного забезпечення тощо має досить багато важелів впливу на суддів. Випадок з Януковичем, коли президент за достатньо стислий термін «опанував» всю судову гілку влади, включаючи Конституційний суд, і перетворив її на інструмент своєї політики, свідчить про те, що гарантій недоторканності недостатньо або вони реалізуються неефективно.

Окрім правоохоронних органів, основними споживачами судових послуг є різноманітні державні органи, установи і підприємства. Суди отримують від держави все: квартири, грошове та пенсійне забезпечення, а тому вплив держави є вельми істотним. Так було завжди і так є нині. Хто не вірить, може спробувати отримати через суд компенсацію по ПДВ від Міндоходів України; зобов’язати орган місцевого самоврядування укласти договір оренди землі або надання вам безоплатно земельної ділянки для здійснення будівництва житлового будинку, посилаючись на гарантоване Законом право. Спробуйте оскаржити розмір мінімальної зарплати, який суперечить реалізації конституційних прав на життя, навчання, отримання медичної допомоги та інше. Спробуйте отримати компенсацію знецінених заощаджень в гривнях від дій або бездіяльності Національного банку України через невиконання ним основної функції — підтримання національної валюти. Спробуйте отримати такі рішення, а ще і добитися їхнього виконання.

Відсутність ефективного судового захисту громадян, зокрема, від втручання держави та її органів у приватне життя, здійснення прав по управлінню і розпорядженню своїм майном веде не тільки до припинення надходження інвестицій в Україну, а й до сповзання у тоталітаризм.

Сезон полювання на суддів, оголошений з найвищих трибун, дає змогу почасти спрямувати народне невдоволення тим, що відбувається в країні, повз високих промовців — на суддів, яких зроблено сьогодні мішенню. Не з метою принципово змінити роботу судової системи, а з метою її безумовного підпорядкування новій владі. Тому що нічого виразного, крім постійного цькування всіх суддів заодно державна політика у сфері судівництва поки що не продемонструвала громадянам і світові. Власне, державної політики як такої на цьому напрямку немає — про те, що, вдаючись до безсоромної гіперболи, називають «судовою реформою», годі й казати. Яка там цілісна і продумана судова реформа, коли навіть зміни до Конституції пишуться «на колінці», похапцем, абияк.

Водночас будь-який текст Конституції закріплює правові принципи, які при зміні тексту частіше залишаються незмінними. Інше питання — це структура судової влади, де можливі зміни, але вони відкривають можливість для адміністративної перебудови судової системи і отримання персонального контролю людям, що здійснюють таку перебудову. Ми вже мали такий досвід з попереднім президентом.

Процес зміни Конституції дуже тривалий, і існує великий ризик, що починати реформу судової системи будуть одні, а реальну судову владу узурпують зовсім інші люди. Але ми не повинні давати комусь можливість будувати владу під себе, якими б благими намірами це не обґрунтовувалося.

(Далі буде)