Судова реформа і відповідальність служителів Феміди

Уявлення про те, що відродження держави має розпочатись із судової реформи, тобто із побудови судової влади, як це передбачено ст. 6 Конституції України, є абсолютно правильними. Сьогодні в Україні судової влади немає, і лише часом у ЗМІ публічні особи вживають термін «судова влада» для надання словам більшої ваги, але це не має нічого спільного з реальним життям.

Фактично з 2010 року в нас розвалена судова система, діяльність якої не відповідає нашим міжнародним зобов’язанням, зокрема, практиці Європейського суду з прав людини (далі — Євросуд, ЄСПЛ), і загрожує втратою державності взагалі.

Верховний суд України всупереч Конституції позбавлений касаційних повноважень і діє за не відомою європейській судовій практиці процедурою, а також у спосіб, якого ані Основний Закон, ані Конвенція 1950 року не передбачають. Наслідком цього є стрімке падіння рівня судового захисту прав і свобод людини, права власності, відповідно, збільшення кількості звернень до Євросуду тощо. У підсумку все це пояснює нинішнє негативне ставлення до судів і суддів. А як інакше суспільство може ставитись до них, коли довірою користується, головним чином, ЄСПЛ, а платники податків двічі платять за судовий захист? Перший раз — коли звертаються до національних судів, другий — коли держава платить людині компенсацію вже після рішення Євросуду, який встановлює порушення норм Конвенції тими ж українськими судами. А тривалість розгляду справи взагалі далека від будь-яких розумних строків.

Водночас приклади високого рівня за такого законодавчого забезпечення демонструють окремі апеляційні суди, наприклад, Запорізької області, де під час подій Революції гідності не було арештовано жодної людини, хоча тиск на суди був. Але досить однієї резонансної справи, яка вирішена, на думку громадськості, несправедливо, і негативне ставлення пошириться на усі суди.

Згадайте рішення Євросуду 2011 року у справі «Нечипорук і Йонкало проти України», яка до цього часу майже п’ять років розглядалася в українських судах. Євросудом встановлено 14-разове порушення державою Україна норм Конвенції 1950 року. Після цього рішення справа повторно ще три роки розглядалася в судах України щодо заявника Нечипорука, поки його повторно не було виправдано за відсутністю в діях складу злочину, хоча, згідно практики ЄСПЛ, це мало відбутися у 2011 році. І вже після виправдання Нечипорука судовий процес щодо його співучасника, ступінь участі якого за обвинуваченням була значно меншою, нині розпочинається по другому колу в суді першої інстанції.

Якщо згадати вимоги Революції гідності, то вони не змінилися з 2004 року: завершити конституційні зміни в державі, що також означає побудувати судову владу, яка відповідатиме праву на справедливий суд.

Знаючи попередні помилки у реформуванні суду в Україні та маючи певний професійний досвід стажування в судах США, верховних судах Великої Британії, ФРН, Польщі, я в опублікованому «Ракурсом» листі запропонував свої знання президентові України Петру Порошенку для реалізації його виборчої програми і побудови судової влади як старту для інших реформ.

Заперечити щодо відсутності позитивних змін в українському судочинстві важко. Однак цей позитив настільки незначний, що ні суспільство, ні бізнес, ні наші міжнародні партнери не можуть назвати його таким, що відповідає євроінтеграційним прагненням України.

Що ж стосується думки про безнадійність судової реформи взагалі, то погоджуюся лише в оцінці тих змін, що відбуваються сьогодні.

Як раніше, я переконаний, що за наявності політичної волі в державі судову владу європейського стандарту можна побудувати у два етапи. По-перше, протягом місяця підготувати законопроект про здійснення судочинства відповідно до вимог Конвенції 1950 року. Це дасть можливість відсотків на 90 врегулювати процедури судочинства до внесення змін до Основного Закону (оскільки ст. 125 Конституції уже наділяє Верховний суд України статусом найвищого судового органу) і запровадити ці зміни вже нинішнього року. Я певен, що мине не більше трьох місяців після прийняття таких змін, і як усередині країни, так і за її межами позитивні оцінки розвитку української держави перевершать нашу уяву.

По-друге, до весни 2016 року остаточно закріпити ці новації в Конституції у розділі «Судова влада» і тим самим гарантувати незворотність становлення української правової держави, економічного розвитку суспільства, виконання умов Угоди про асоціацію між Україною та ЄС навіть у швидші терміни. Інвесторів уже не треба буде запрошувати, вони спокійно зможуть працювати в Україні, як у будь-якій іншій цивілізованій країні.

На моє переконання, в реалізації такого завдання готова взяти участь частина моїх колег, суддів Верховного суду, апеляційних судів, які до цього часу, на жаль, не були задіяні у процесі реформ, але, як і я, мають такі ж бачення необхідних змін. До цього процесу пропонував би запросити фахівців Федерального суддівського центру США, Фундації лорда Слінна з Великої Британії, Фонду міжнародного правового співробітництва ФРН, колег із Польщі, участь яких дала би змогу в такі короткі строки досягти досконаліших результатів.

Моя пропозиція побудувати судову владу за класичним принципом розподілу влади на три гілки, за зразком США, повністю відповідає ст. 6 Конституції України та Конвенції 1950 року.

Саме така влада, як у США, побудована після війни за незалежність, дала змогу в найкоротші строки захистити громадянські права і свободи й дати гарантії економічного розвитку суспільства. Європейські зразки для нас неприйнятні, оскільки кожна з країн пройшла століття зі своїми традиціями, на що українці не мають часу.

Коротко тільки про одну із сторін пропонованої реформи. У Конституції України в розділі «Судова влада» слід вказати, що «Судова влада в Україні належить одному Верховному суду і нижчим судам, які може утворити Верховна Рада», за аналогією до розділу ІІІ Конституції США. Суддя повинен одразу призначатися безстроково.

До внесення змін до Конституції статус в Основному Законі Верховного суду України як найвищого судового органу дає змогу законодавчо визначити ті повноваження ВСУ, які пізніше слід завершити у Конституції.

1. ВСУ мають повернути повноваження суду касаційної інстанції, яких його остаточно було позбавлено в неконституційний спосіб у 2010 році. Крім того, він повинен мати право розгляду справи за зразком того ж Верховного суду США, як суд першої інстанції.

2. Вищі спеціалізовані суди України як суди касаційної інстанції слід ліквідувати, а на їх базі сформувати Апеляційний суд України, який був утворений указом президента ще 2002 року, але до цього часу не діє. До його повноважень віднести перегляд рішень апеляційних судів областей, винесених ними як судами апеляційної інстанції. Апеляційні суди мають бути позбавлені права повертати справи на новий розгляд до суду першої інстанції (сьогодні це, мабуть, понад 30%, які роками не можуть дійти до вищої інстанції), крім випадків, коли місцевий суд постановив рішення незаконним складом суду.

Якщо апеляційний суд дійшов висновку, що наведені в апеляційній скарзі порушення суду першої інстанції мають місце, він повинен дати оцінку цим порушенням і власним рішенням поновити порушене право. Наприклад, право на справедливий суд за ст. 6 Конвенції 1950 року, на розумні строки розгляду, і ще цілий перелік захищених прав, який можна продовжувати. Таким чином ми одразу захистимо і людину, і професіоналізм суддів першої інстанції від несправедливих скасувань апеляції, зупинимо незаконні рішення. Рішення суду першої інстанції, скасоване апеляційним судом, відповідно до практики Євросуду має бути переглянуте за апеляційною процедурою вищими спеціалізованими судами, хоча законом їх повноваження визначено як касаційні. Не думаю, що до цього часу взагалі є випадки перегляду вищими судами справи з дотриманням апеляційної процедури.

Помилився апеляційний суд області та неправильно скасував рішення суду першої інстанції. Апеляційний суд України повинен виправити помилку чи неповноту і правильно встановити фактичні обставини справи до розгляду її за касаційною процедурою у ВСУ. Сьогодні необхідно забрати з підсудності суду першої інстанції кримінальні справи, де передбачено покарання у виді довічного позбавлення волі, та передати їх назад апеляційному суду області як суду першої інстанції. Подібні важливі категорії справ можна визначити в цивільній, адміністративній та господарській юрисдикціях.

Це ж треба було додуматись, щоб передати найважчу категорію справ місцевим судам, де працюють переважно молоді судді, які тільки здобувають професійний досвід, а потім критикувати їх за помилки. Одна така справа у невеликому колективі суддів паралізує правосуддя майже у всіх інших справах. Хто і якої саме помилки припустився, в остаточному рішенні вкаже Верховний суд України. Таким чином, кожна справа є дзеркалом усіх суддів, які її розглядали.

Це одна сторона попередження помилок і механізму очищення від суддів, які випадково потрапили на посаду. Якщо помилиться і ВСУ, тоді Євросуд вкаже на порушення і справа буде повторно переглянута, але вже з такими ж висновками.

3. На рівні апеляційних судів областей ліквідувати регіональні апеляційні господарські та адміністративні суди й утворити у складі апеляційного суду області палати усіх спеціалізацій.

В області чи регіоні судова влада має бути представлена однією особою — головою одного апеляційного суду, який матиме повноту вирішення усіх судових справ (а не частинками, як сьогодні, як у тих же США) і відповідатиме за організацію судочинства. Голови апеляційних судів мають призначатися Пленумом ВСУ і йому ж звітувати про виконання своїх повноважень.

4. Місцеві суди так само мають бути реорганізовані.

Реформувати слід і Верховний суд. Невідкладно повернути йому касаційні повноваження. Існуюча сьогодні процедура перегляду справи у ВСУ — це не тільки подвійна, а ще й спотворена касація, яку не розуміють ні всередині країни, ні за її межами. Про її невідповідність Конституції України і Конвенції я вже згадував. За таких процедур про міжнародний авторитет українського правосуддя можна більше не говорити. ВСУ має розглядати справи двома третинами складу суду, а не окремо палатами, тому що в такому разі втрачається обов’язковість судового рішення — прецеденту. Навіть у вперше обраних законодавців не викликає сумніву, що обов’язкове рішення — закон — парламент має прийняти на пленарному засіданні при певному кворумі. Комітети парламенту, яких багато і всі вони важливі, можуть тільки рекомендувати ухвалити певний закон на пленарному засіданні. А як же законодавці передбачили в законі, що рішення про застосування певної норми права, яке за силою обов’язковості відповідає закону, може прийняти окрема палата ВСУ? Якщо гілки влади рівні, то в колегіальних органах мають бути однакові процедури. Перелік змін у ВСУ на цьому не закінчується.

Тепер скажімо відверто, що сьогодні еквівалент пленарному засіданню парламенту є навіть не палата ВСУ, а троє суддів будь-якого вищого спеціалізованого суду, які у справі вирішують питання про правильність застосування норми права, прийнятого парламентом. Іноді це може бути двоє суддів, бо один із трьох може бути незгодний з ухваленим рішенням і мати окрему думку. Якщо ще точніше, наприклад, у кримінальному судочинстві така обов’язковість має місце, коли рішення нижчих судів скасовується, а справа повертається на новий судовий розгляд (ст. 439 Кримінального процесуального кодексу). Все інше, постанови пленумів вищих судів, є суцільною рекомендацією, у зміст якої системні зміни не вносяться, і вона може виявитися неправильною вже через тиждень.

Скільки часу зможе попрацювати Кабмін, якщо його постанови, за аналогією з судами, матимуть статус рекомендації? Місяць, два. Якщо йому, як судам, передбачити процедуру перегляду кожної справи, якби він розглядав проблеми діяльності кожної сільської ради країни і оцінював, що вона правильно вирішила, а що ні, то для урядовців зрозуміліші були би проблеми судочинства.

Це якщо дуже стисло говорити лише про один із аспектів змін — більш організаційний. Однак є й інші важливі сторони реформи.

Відповідальність суддів як була в законодавстві до Революції гідності, так і залишається зараз. Ви думаєте, що судді виступають проти покарання чи звільнення тих, хто дискредитував себе і кидає тінь на добросовісних? Судді, які дорожать своїм статусом, не менше обурюються, як може працювати поруч із ними суддя, звільнення якого було правомірно ініційовано вже рік тому чи навіть більше. Тому це питання не зовсім до суддів.

Я не розумію тотального первинного професійного оцінювання суддів, яке запроваджено законом. Складно знайти масштабнішу за обсягом роботу для невеликого штату Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, яка, на моє переконання, суперечить не тільки європейській, але й відомій мені світовій практиці. Первинне оцінювання суддя проходить при призначенні на посаду, і все. Коли його вже призначено, він може відповідати за помилки під час здійснення правосуддя, недотримання норм суддівської етики, і за вчинені порушення його можна навіть звільнити.

Який же вихід? Ті, хто згідно із чинним законодавством мають право звільнити суддю на законних підставах, повинні робити це. Водночас дати змогу за власним бажанням звільнитися тим, хто через різні обставини не бажає далі бути суддею, незалежно від стажу роботи.

Наступним кроком має стати реформа, про яку я говорив і яка створить судову владу, що очищатиметься від суддів, які випадково опинилися там, через декілька винесених ними неправильних рішень. Наприклад, для судді у США це будь-які три грубі помилки, внаслідок яких він уже перебуває на межі втрати своєї посади. Однак виявити одразу такі помилки дає змогу прецедентна судова практика, яка є стабільнішою за законодавство.

Тільки внаслідок вчинених помилок суддя може повторно направлятися на підвищення кваліфікації, а тоді, за підсумками нового оцінювання, має вирішуватися, зможе він бути суддею надалі чи ні. В Україні подібної системи немає, є лише паростки.