Граждане претендуют на справедливость. Государство сопротивляется до последнего

Про це йдеться  у доповіді, представленій до Універсального періодичного огляду ООН коаліцією громадських організацій України.

19 липня 2011 року Комітет ООН з прав людини ухвалив два висновки за індивідуальними повідомленнями у справі Щітка проти України та Бутовенко проти України. У кожній із цих справ Комітет констатував порушення статей 7 і 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Відповідно, в обох висновках було вказано таке: держава-учасниця зобов’язана надати «ефективний засіб правового захисту, включаючи: проведення безстороннього, ефективного та ретельного розслідування заяв про катування та жорстоке поводження, а також порушення кримінальної справи щодо відповідальних за них; розгляд питання про повторний судовий розгляд із додержанням усіх закріплених у Пакті гарантій або про його звільнення; надання жертві повного відшкодування, у тому числі виплату відповідної компенсації».

Однак Вищий спеціалізований суд України (ВССУ) з розгляду цивільних і кримінальних справ не розглядає висновків Комітету ООН з прав людини як рішення міжнародної судової установи. І така позиція тягне за собою цілком очевидні наслідки.

25 вересня 2011 року пан Щітка звернувся до Верховного суду України із заявою про перегляд судових рішень, винесених у його кримінальній справі. Але 3 листопада 2011 року Вищий спеціалізований суд із розгляду цивільних і кримінальних справ відмовився допустити справу до розгляду у Верховному суді України. ВССУ дійшов такого висновку: «Комітет з прав людини не є судовим органом, його рішення за формою та змістом не є судовими рішеннями та з юридичної точки зору не мають обов’язкової сили».Аналогічне рішення було прийнято Вищим спеціалізованим судом за зверненням пана Бутовенка.

У підсумку можна сказати, що сама держава-учасниця, незважаючи на ратифіковані нею документи, не вважає своїм обов’язком надавати ефективний правовий захист.

Що ж до рішень Європейського суду з прав людини, тут уже ніде дітися, бо жодних питань із визнанням обов’язковості судових рішень не виникає. В цьому разі держава вдається до інших способів убезпечити себе від виконання цих рішень. На допомогу приходить процедура. Процедура перегляду рішень національних судів за наслідками встановлення порушення права на справедливий суд настільки продумана, так талановито і майстерно виписана, що є вельми непростою для громадянина, який перебуває на свободі, і практично нереальною для того, хто перебуває під вартою.

Відтоді, як громадянин дізнався про те, що рішення Європейського суду набрало чинності, він може звернутися із заявою про перегляд судових рішень лише протягом місяця. Водночас осіб, що перебувають в ув’язненні, судова практика практично позбавила права на юридичне представництво.

У справі за заявою Нечипорука про перегляд судових рішень унаслідок рішення Європейського суду у справі Нечипорук та Йонкало проти України Вищий спеціалізований суд постановив: заяву про перегляд судових рішень вправі подати лише сама особа, на користь якої постановлено рішення Європейського суду. Отже, заява, подана адвокатом такої особи, розглядатися не може.

У принципі, якщо говорити про ув’язнених, цього було би цілком достатньо, щоб убезпечити державу від їхніх «претензій на справедливість». Але про всяк випадок ВССУ не зупинився на досягнутому. Перелік вимогдо зазначеної заявирозширюється і збільшується, виходячи за межі, передбачені законом.

Виходячи із практики ВССУ, правозахисники склали перелік вимог, невиконання яких цілком може призвести до визнання заяви неприйнятною. Узагальнення практики ВССУ дає змогу скласти перелік таких вимог.

Серед іншогоув’язнений має надати:

·прошнуровані, пронумеровані та скріплені печаткою відповідного суду копії судових рішень, про перегляд яких ідеться;

·автентичний переклад рішення Європейського суду, завірений Міністерством юстиції України;

·повідомлення Європейського суду про набрання рішенням статусу остаточного, отримане особисто ним, а не його представником, та ще й належним чином завірений переклад;

·завірену копію рішення Європейського суду;

·оформлену належним чином копію паспорта громадянина України чи довідку від установи виконання покарань.

Цинічно, але й це ще не все. На заяві не може стояти підпис юридичного представника, навіть якщо її одночасно підписала особисто зацікавлена особа, також заява може бути надіслана лише з адреси в’язниці, де перебуває особа.

Закон таких драконівських вимог не передбачає. Одні з них — абсолютно нереальні для виконання. Доцільність, виправданість багатьох інших — поза межами здорового глузду. Якщо, звісно, не мати на увазі інтерес Держави, якій не потрібна і не цікава вся ця метушня з відновленням чиїхось розтоптаних прав.

У багатьох випадках на заваді кримінальному розслідуванню стоїть ще й закінчення строку притягнення до кримінальної відповідальності осіб, яких підозрюють у діях, передбачених статтею 1 Конвенції проти катувань та інших видів жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження. Втім, виходячи із прийнятої у нас практики, безсумнівно таке: якщо уникнути відповідальності не допоможуть строки, що минули, то це допоможе зробити її величність Процедура.

Як остання лінія оборони залишається ще один варіант. Правозахисники стверджують, що часто виникають проблеми з виконанням рішень щодо застосування катувань і відсутності ефективного розслідування. Втім, навіть після встановлення міжнародним органом такого факту прокуратура у багатьох випадках розслідування не проводить. У згаданій справі Щітки прокуратура міста Києва відмовилася виконувати вказівки, що містяться у висновку Комітету ООН з прав людини, зазначивши в листі від 12 грудня 2011 року таке: «Висновки Комітету… щодо порушення права Щітки В. В. за ст. 7 та 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, зокрема, його катування під час досудового слідства, несправедливого та необ’єктивного судового розгляду, підтвердження у ході проведеної перевірки не знайшли»...