Как доказать право на социальные льготы семьям пропавших без вести военнослужащих?

Українське законодавство підтримує сім’ю військовослужбовця, який зник безвісти, особливим соціально-матеріальним ставленням. Але чи все бездоганно у цьому питанні і чи виконує держава взяті на собі зобов’язання?

Звернімося до першоджерел. Закон України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” (Закон № 2011) передбачає для родичів захисників, які пропали безвісти, право на ряд соціальних пільг, таких як:

• безоплатний проїзд певними видами транспорту (п. 4 ст. 14);

• поліпшення житлових умов у позачерговому порядку (п. 3 ст. 12);

• 50-відсоткову знижку плати за комунальні послуги (п. 5 ст. 12) та інші.

Державні гарантії реалізуються за умови пред’явлення посвідчення, форма та порядок видачі якого встановлюються урядом (п. 13 ст. 14). Отже, саме цей документ є єдиним доказом того, що людина має право на ту чи іншу пільгу. 

На виконання закону Кабінетом Міністрів України ще в 1993 р. прийнято постанову “Про посвідчення членів сімей військовослужбовців, які загинули (померли) чи пропали безвісти під час проходження військової служби” від 28 травня 1993 р. № 379.

Нехай стисло, але в постанові № 379 визначено такі ключові аспекти:

1. Посвідчення видаються батькам, дружині або чоловіку та дітям;

2. Підставою для видачі посвідчення є документ, який підтверджує факт загибелі (смерті) чи пропажі безвісти військовослужбовця, виданий територіальним центром комплектування та соціальної підтримки;

3. Посвідчення видає ТЦК та СП (до 29.01.2022 р. – військкомат);

4. Бланки посвідчень видає Міноборони та забезпечує видачу посвідчень з боку ТЦК та СП.

Фактично все замикається на:

• ТЦК та СП, яке і повідомляє родину про факт зникнення безвісті військовослужбовця, і видає посвідчення;

• Мінобороні, яке це все має контролювати.

Постанова крихітна і не містить чіткого, розгорнутого порядку звернення та розгляду, а головне – єдиного переліку документів, необхідного для видачі посвідчення. Відсутнє однозначне розуміння, який самий ТЦК та СП має видавати таке посвідчення (районний, обласний, за місцем призову чи за місцем проживання родини). Водночас інші законодавчі акти надають відповіді на ці питання.

Зокрема, документ, що підтверджує факт загибелі (смерті) чи пропажі безвісти військовослужбовця, в постанові № 379 не названий напряму. Проте, враховуючи норми Інструкції з організації обліку особового складу в системі Міністерства оборони України, затвердженої наказом Міноборони України від 15.09.22 N 280, йдеться саме про cповіщення сім’ї (близьких родичів).

Виходячи із Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, затвердженого постановою КМУ від 23.02.22 р. № 154, а також Інструкції з організації роботи із забезпечення соціальними виплатами осіб, звільнених з військової служби у ЗСУ, та членів їх сімей у Міністерстві оборони України», затвердженої Наказом Міноборони України 31.12.2014  № 937, звертатися слід саме до обласного ТЦК та СП за місцем проживання родини. Зазначена позиція підтверджується також і постановою Верховного суду від 09.01.2020 у справі № 818/435/16. 

Сум’яття також вносить і Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затверджене постановою КМУ від 12.05.94 р. № 302, яке на перший погляд так само регулює питання посвідчень.

Основною відмінністю цієї постанови є норми про видачу посвідчень не ТЦК та СП, а органами соціального захисту населення. Однак її зміст передусім стосується не зниклих безвісті, а загиблих ветеранів війни, до яких відносяться не тільки військовослужбовці. Крім того, постанова прийнята на реалізацію Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, а не Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей”. Тому для родин зниклих безвісті постанова КМУ № 379 є спеціальною.

Відсутність чіткості, єдності та простоти у законодавчому регулюванні призводить до зловживання і маніпулювання з боку державних структур. Існують непоодинокі випадки, коли ТЦК та СП в кожному конкретному регіоні висувають власні додаткові для видачі посвідчення члена сім’ї зниклого захисника. За повідомленнями правників, які звертаються до Комітету з питань військового права НААУ, у різних ТЦК та СП вимагають вочевидь зайві документи, такі як:

• акт про результати службового розслідування;

• довідку про склад сім’ї;

• декларацію про доходи;

• і найпроблемніше – рішення суду про визнання особи безвісті відсутньою тощо.

Забаганки ТЦК та СП часто спричиняють непереборні труднощі і призводять до неможливості реалізувати права родичам військових. Особливо це стосується судового рішення про визнання особи безвісно відсутньою. 

Встановлення такого статусу в судовому порядку: значно відкладає у часі реалізацію державних гарантій;

• вимагає витрачання власних ресурсів;

• позбавляє родини права на отримання грошового забезпечення, припиняє статус особи як військовослужбовця.

Можливо це не є свавіллям чи самодіяльністю власне ТЦК та СП. Не виключено, що така лінія поведінки продиктована директивами від Міноборони.

Те, що в постанові № 379 немає чіткого переліку документів, необхідних для отримання посвідчення, не означає, що нормативно-правовий акт уряду є гумовим і передбачає розширене тлумачення. Єдине, що постанова КМУ № 379 не враховує новели, пов’язані із прийняттям та наступними змінами до Закону України “Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин” (Закон № 250) і запровадженням спеціального Реєстру.

Після набрання чинності зазначеним Законом статус особи, зниклої безвісти став підтверджуватися спочатку витягом з Єдиного реєстру досудових розслідувань (з 02.08.2018 по 27.04.2023 р.), а згодом – витягом з Єдиного реєстру зниклих безвісті за особливих обставин (де-юре з 27.04.2023 р., де-факто – з 02.05.2023 р. і до сьогодні).

Для системного виконання законодавчих актів родичам та їх адвокатам варто враховувати як положення постанови КМУ № 379, так і норми Закону № 2505. Тому до заяви до ТЦК та СП бажано додавати як сповіщення сім’ї, так і витяг з Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісті.

Є позиція, що слід відштовхуватися тільки від вимоги, встановленої постановою КМУ № 379. І для отримання посвідчення надавати до ТЦК та СП лише сповіщення сім’ї. Така думка так само слушна, бо вимоги Закону № 2505 встановлюють правило для набуття статусу особи, зниклої безвісти передусім не для отримання посвідчення, а для реалізації фундаментальних прав як самої зниклої людини – на всебічне розслідування обставин її зникнення та встановлення місцеперебування, так і прав сім’ї на отримання інформації про результати розшуку тощо. Водночас для отримання посвідчення вимоги постанови № 379 є спеціальними та вирішальними.

Проте надання витягу з Реєстру не є складною вимогою і в цілому обґрунтованою, враховуючи новели законодавства, пов’язані із набуттям статусу зниклого безвісті саме за особливими обставинами.

Водночас вимоги ТЦК та СП додавати будь-які інші документи суперечитиме як постанові КМУ № 379 і Закону № 2505, так і іншим законодавчим актам – Інструкції МОУ № 280, Цивільному кодексу України тощо.

І все-таки, що саме потрібно підтверджувати в ТЦК та СП родичам зниклого безвісті військовослужбовця для отримання посвідчення на пільги?

На нашу думку, це:

1. статус особи військовослужбовця, зниклої безвісти за особливих обставин, а саме: бажано – факт зникнення безвісті за особливими обставинами, що доводиться такими документами: витягом з ЄРДР (раніше); витягом з Реєстру осіб, зниклих безвісті (на сьогодні); факт зникнення під час перебування на військовій службі (доводиться сповіщенням сім’ї).

2. статус родича цієї особи:  особу (паспорт, РНОКПП), факт і ступінь споріднення (свідоцтво про народження, свідоцтво про шлюб).

Вимагати будь-які інші документи, як-то копію паспорта чи військового квитка зниклого безвісті захисника, документи про зареєстроване місце проживання, а тим більш рішення суду про визнання особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою – це порушувати чинні правові норми, передусім постанову КМУ № 379, а також перебувати у застарілому законодавчому полі, коли не існувало Закону України "Про правовий статус осіб, зниклих безвісти за особливих обставин" і не був впроваджений спеціальний Реєстр.

Можливо, Уряду варто було би звернути увагу на неоднозначність правозастосування і уточнити зміст постанови КМУ № 379, усунувши різне тлумачення законодавства. А Міністерству оборони України – належно контролювати виконання обов’язків з боку ТЦК та СП при видачі посвідчень членам сім’ї зниклих безвісті захисників.