13 лет борьбы и отчаяния

Коли багато років тому мені до рук потрапила копія обвинувального висновку щодо  А. Т. Слюсарчука, прочитавши його, я вигукнула: «Який ідіотизм». Маючи адвокатське свідоцтво, хотіла навіть запропонувати йому  свій захист. Але мене стримали: «Справа слизька – не лізь. Навіщо вона тобі».

Надалі, спостерігаючи за нею збоку, дивувалася силі журналістів, які затискали у глухий кут своїх нечисленних і малосильних опонентів. Звідусіль лунали слова: «винен», «винен». І не лише з уст простих обивателів, котрі, окрім газет, нічого більше не читали.  Загомоніли  ті, кому А. Слюсарчук перейшов чи міг  у майбутньому перейти професійну дорогу. Чимало з них просто повірили в розголос.  І «пішла плясать губєрнія».

Конституцію України, Кримінальний  та Кримінальний процесуальний кодекси вони, звісно, не читали.  А навіщо? Хіба можуть газети брехати?

І тут дозволю собі провести  сумну паралель  між ними і тими, хто повірив, що українська армія розпинає дітей, розрізає животи вагітним, а українці загалом – варвари, нелюди.   «Якби ти знав, як много важить слово», - писав Іван Франко. Слово добре і слово злеє. Тому мусимо мати на плечах голову, а не баняк, щоб думати,  читати, аналізувати.

Довіряючи загалом засобам масової інформації, маємо пам’ятати, що запроданці є, на жаль, у всіх куточках України й серед різних суспільних верств. Тому абсолютна чесність журналістів, їхня непідкупність – це  міф. Що ж до кожного окремого журналіста, то підходити до з’ясування його нутра маємо також з точки зору презумпції невинуватості: кожен  поіменно названий журналіст – людина чесна, допоки зворотнє не буде встановлено обвинувальним вироком суду.

Принагідно хочу заторкнути питання свободи слова. «Кодексом мовчання» ще у далекому 2004 році  журналісти назвали Цивільний кодекс України, у  частині 3 статті  277 якого було зазначено, що розповсюджена про особу негативна інформація вважається неправдивою, допоки її правдивість не встановлена судом. Вони добряче налякалися, адже їм довелось би фільтрувати інформацію,  яку вони збиралися оприлюднити, детально перевіряючи її правдивість. Не захотіли  журналісти побачити у цій правничій нормі посилення поваги до людини, тому врешті добилися її виключення. 

Жаль, адже в результаті такої депутатської недалекоглядності ми позбулися дуже важливої презумпції: все негативне, що говорять про людину, - неправда. На жаль, деякі журналісти досі трактують свободу слова як право говорити все,  що  їм заманеться, забуваючи, що кожна свобода  має свою межу, і що безмежним є лише свавілля. Ліна Костенко, наш моральний авторитет, називала правду межею свободи. Нам всім варт би це запам’ятати. 

Прокурорська вакханалія щодо Слюсарчука тривала дуже довго,  аж поки не сказав своє слово Верховний суд. Такої  чіткої наукової аргументації, яка вийшла з-під  його пера,  не читала давно. Спасибі! За те, що відстояв честь суду як думаючої, а не штампуючої, пропрокурорської  інституції. За те, що підтвердив, що правнича наука для суду має цінність. За те, що врешті відстояв честь України як правової держави. Особлива подяка, звісно, головуючому у цьому судовому процесі. 

З позиції сьогодення, доводиться лише жалкувати, що позиція Верховного суду не стала надбанням широкої громадськості, в тому числі юридичної  наукової спільноти. Якби це сталося, воскреслим опонентам А.Т. Слюсарчука було б набагато важче маніпулювати  свідомістю посполитих.

Цим Верховний суд прорубав шлях для майбутнього виправдального вироку. А остаточно утрамбував його Апеляційний суд Тернопільської області. Так що у судді Г. Б. Білінської не було варіантів, адже вона мусила виконати те, до чого зобов’язали Шевченківський районний суд суди вищих інстанцій. Питання полягало лише в часі: коли ж нарешті це станеться.

Накинутися на Верховний суд за скасування ним обвинувального  вироку Сихівського районного суду м. Львова журналісти не посміли.  А от виправдальний вирок Шевченківського районного суду м. Львова  вони й інші  «праволюби» взяли «на зуб» без остраху. Недарма кажуть: «Чим менша собака, тим голосніше дзявкає». 

«Суд акцентував свою увагу лише на процесуальних порушеннях, тому вирок незаконний», - заволали невдоволені. Втім,  якщо сторона обвинувачення нездатна спростувати  конституційну презумпцію невинуватості особи, говорити більше нема про що. «Суду все ясно». Незалежно від того, що хтось трактуватиме цей факт як процесуальний, він мусить стати для справи остаточним завершенням: зняттям з особи  звинувачення у вчиненні злочину.

Адже, як зазначено у частині 2 статті 17 КПК, «Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи...». Невже цього  противники А. Слюсарчука не читали? Тому їхні емоційні заяви: «Слюсарчук сказав і суд йому повірив на слово» - це лише зойки ображених, які не можуть збагнути особливого статусу обвинуваченого: на відміну від свідка та експерта, він має право мовчати, говорити неправду чи напівправду. Тому докази сторони обвинувачення мають бути такими сильними, щоб пробити цю стіну мовчання чи брехні. Якщо вони – як павутина, йти з ними до суду марна справа.

Головуюча в судовому процесі Г. Б. Білінська провела велику аналітичну роботу, проявила процесуальну сміливість, наважившись, зокрема, оголосити в суді показання свідків, наданих ними у попередніх судових засіданнях, і взяти їх до уваги при ухваленні вироку.  У ньому суд зафіксував  азбучні, здавалося б,  правничі істини  і цим також увійде в історію реформування судової влади: переходу суду від органу чиновницькопослушного до органу законослухняного. До цих загальних зауважень додам свої думки щодо деякої конкретики. І розпочну з цікавої деталі.

Якось кілька років тому, коли справу А. Слюсарчука почав розглядати Апеляційний суд Львівської області (цей розгляд тривав аж три роки),  на кафедру цивільного права Львівського університету завітав «на каву» голова цього суду, який був головуючим у  цьому процесі. Сиділи ми за столом поруч. Слово за словом, і розмова переключилася на Слюсарчука. Я навела йому кілька «перлів» прокурорської думки і відразу збагнула, що справу він ще не вивчав.

Певно, після цієї розмови, ознайомившись з нею, він зрозумів, що його мають намір «підставити»,  тому й вийшов із судового процесу.  

Вважаю, що справа А. Слюсарчука – це клондайк, й не лише для наукових досліджень, а головно, - для пошуку відповіді на запитання: «Як таке могло статися?»

Свої міркування з приводу  деяких аспектів цієї справи почну з проблеми лікарської вини. На допомогу запрошу Миколу Амосова й ожививлю такі його слова:«Я живу з постійним відчуттям вини перед тими, кого не врятував, і перед  тими, кого я, можливо, відправив на той світ».

Микола Амосов працював із серцем, Андрій Слюсарчук – з мозком. 

Обидва ходили по лезу. Але  нікому з  родичів неврятованих М. Амосовим людей не спадало, певно, на думку ініціювати проти нього кримінальні справи: «помилився», «не встиг», «не зумів». У прокурорських тенетах також всі мовчали.

Інша справа: якийсь там Слюсарчук!  Без роду, без племені! Видає себе за генія, а насправді виховувався в інтернаті для розумово відсталих дітей. Вискочка. Подумаєш, герой, виграв шаховий матч у машини: все підлаштували. Лізе в мозок, хоча не має медичної освіти. Скальпель в руках тримать не вміє. Читав лекції у Львівській політехніці, хоча професорського звання не має. 

Це – такий  у Львові ходив поголос.

А в одному із пунктів обвинувального висновку було написано таке: «Оперував фактично на трупі». Ці слова вкотре підкреслили злиденність прокурорської філософії. Адже якщо хірург має хоча б один шанс, він повинен ним скористатися. Він, звісно, міг би й спокійно почекати кілька хвилин, щоб остаточно констатувати смерть. Але ж  - ні. Кинувся рятувати.

Хірурги часто йдуть на ризик. Без нього медична наука не мала би відчутного прогресу. До речі, люблю передивлятися фільм «Жіночий лікар», у якому лікарям не раз доводиться діяти не за протоколом, тобто нестандартно. І якщо ця проблема пробралася на телеекрани, значить думаючих, відважних лікарів вузьколобі уже «дістали».

Пацієнт А. Слюсарчука був приречений: тому операція сама по собі не могла уже заподіяти йому більшої шкоди, вона могла лише його врятувати. 

Але чуда на яке Андрій  Тихонович contra spem spero –  без надії сподівався, не  сталося.

Однією із фундаментальних засад кримінального права є презумпція невинуватості. Згідно зі статтею 62 Конституції України, «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду».

«Вина» тут, всупереч пануючій науковій думці, складається з двох компонентів: об'єктивного (вчинення певної забороненої законом поведінки) та суб'єктивного (певна форма вини: умисел чи необережність). Тобто у статті 62 Конституції України фактично йдеться про «склад кримінального правопорушення» як поєднання об'єктивного та суб'єктивного, а не лише про вину як продукт психічної діяльності.

Отже, ця презумпція є двоскладовою. Той, хто намагається її спростувати, має в суді, по-перше, довести, що конкретна особа не лише вчинила певну дію чи була бездіяльною проти обов'язку діяти, а  й, по-друге, доказати, що вона усвідомлювала злочинність своєї поведінки: бажала шкідливого її результату чи свідомо його допускала, або цей результат був їй байдужим.  

Прокурори у  справі  А. Слюсарчука обмежили своє  посадове завдання лише намаганням довести факт вчинення ним певної поведінки (об'єктивну обставину).  Умисну ж  форму  його вини вони вважали очевидною, фактично вивівши її за межі свого «доказового» обов'язку. 

В багатьох пунктах обвинувального акту  містилося словосполучення: «використав завідомо підроблені документи». Але ж це «завідомо» належало довести.  Однак прокуратура  не використала  права на звернення до суду із заявами про визнання  цих документів недійсними. Отже, усі документи (свідоцтва, посвідчення, дипломи)  залишилися в силі. В тому числі й документ, який підтверджував його кваліфікацію як нейрохірурга.

А. Слюсарчук звинувачувався й в тому, що «маючи умисел на заняття незаконною лікарською діяльністю, а також з метою підтримання іміджу видатного лікаря-нейрохірурга, реалізував свій злочинний умисел», погодившись на проведення операції  покаліченій дитині. Данилко П. помер через два дні після  хірургічного втручання, не прийшовши до тями. 

Прокуратура побачила між діями А. Слюсарчука і смертю  дитини «прямий причинний зв'язок». Саме такої думки були експерти, за якими однозначно «плаче тюрма». Адже йдеться про нечуваний непрофесіоналізм. Чи, може, про виконання чийогось замовлення? 

І тут так хочеться ще раз крикнути: «Ідіотизм». Адже хлопчик впав з драбини, «ввігнавши»  цвяха  собі в голову, він перебував у термінальній комі. Його уже намагався врятувати інший нейрохірург, але не зумів. Слюсарчук же став останньою інстанцією, на якого, як на Бога, уповали батьки.  Але ж і Бог іноді безсилий, не те що лікар.

Зі всього цього, на мій погляд, випливає, що презумпцію невинуватості Слюсарчука сторона обвинувачення в суді не спростувала, тобто й у цій справі не виконала вона свого процесуального обов'язку.  Тож гріш ціна прокурорам, які чи то не мають мінімуму професійних знань, чи  комусь завзято служать. Але кому?

Під час моєї нещодавньої телефонної розмови із А. Слюсарчуком він сказав таке: «Мені мстять росіяни за те, що я не ліг під них». Але до чого тут українська прокуратура? Чому так  наполягає на винуватості Слюсарчука газета «Експрес»?  Який зв'язок між ними і рашистською владою? 

Запитання цікаві і, очевидно, чекатимуть відповіді.

Епопея зі А. Т. Слюсарчуком добігає кінця. 

Позаду  понад десять років поневірянь, чотири роки неволі. До речі, дізнавшись про звільнення Андрія Тихоновича з місць позбавлення волі, керівник колонії гірко зітхнув: « А хто тепер лікуватиме моїх в'язнів?».

З достовірного джерела знаю, що лікував він не лише їх.

Досі  в Україні триває приниження його людської гідності, його професійних вмінь і заслуг. Ще довго А. Т. Слюсарчука супроводжуватиме принизливе «доктор Пі» і йому ще довго доведеться жити зі страхом, адже весь минулий кошмар може в якийсь момент повторитися.

І щоби цього не сталося, маємо бути готовими кинутися на боротьбу зі злом, допоки воно ще в зародку, не чекаючи його перетворення у страшну, україноненависницьку  потвору.

А. Т. Слюсарчук дуже близький до  остаточного виправдання: набрання виправдальним вироком законної сили. Газетам, які брехали на нього (не люблю цього слова, але саме воно іноді так  доречне), доведеться тремтіти перед загрозою цивільного позову до них. Можливо, полетить з посади  не одна прокурорська голова. 

Переконана, що  багатьом скаліченим українським солдатам Андрій Тихонович врятує життя.  Вірю, що  він повернеться  назавжди в Україну і, можливо,  очолить-таки Інститут мозку. 

Він, напевно, скористається правом на пред'явлення до держави позову про відшкодування заподіяних йому матеріальних і моральних збитків (стаття 1176 ЦК). Жаль лише, що закон не надав державі права регресу до осіб, які сприяли його незаконному засудженню.

А може, судитися з державою Україна Слюсарчук і не стане і цим остаточно продемонструє свою вищість над тими, хто прагнув  його затоптати, «як камінчик, в брук» (Іван Франко). Незалежно від наступних дій А. Т. Слюсарчука, виправдальний вирок Шевченківського районного суду м. Львова сприйматиметься як перемога над безглуздям. Хоча й запізніла.

Р. S. А тепер поясню читачеві своє професійно-етичне право на оприлюднення своєї думки щодо цієї кримінальної справи. 20 років тому моя (як народного депутата) розгромна рецензія на проєкт Кримінального кодексу України,  який пройшов перше читання у Верховній Раді і був підготовлений уже до другого читання, призвела до зняття його з розгляду ( див.  статтю «Проєкт Кримінального кодексу очима цивіліста»/ «Вісник Верховного суду України», 1999, № 12). Мене включили у робочу групу по усуненню  недоліків проєкту і навіть оголосили подяку. Цю обставину я тримаю в пам’яті як доказ свого права «влізати» у кримінально-правову матерію (був випадок, коли мене звинуватили у  зазіханні на чуже). Та й професорський титул зобов’язує не мовчати, «коли гордо пишаючись, велелюдно брехня гомонить» (Іван Франко). Принагідно нагадаю, що зміна назви КПК – також моя ініціатива.