Выборы в стране админресурса

Слухняний парламент

Системна підготовка до виборів розпочалась із перших кроків команди Віктора Януковича, щойно він був обраний на посаду президента України. Першим кроком стало переформатування парламентської більшості на базі політичної сили президента — Партії регіонів. Воно сталося 11 березня 2010 року, коли 19 народних депутатів «помаранчевої коаліції» «зненацька» змінили свої політичні переконання і проголосували за відставку Юлії Тимошенко з поста прем’єр-міністра.

Можна з великою часткою вірогідності припустити, чим були вмотивовані рішення цих 19-ти нардепів. З одного боку, важко встояти, коли пропозиція зради підкріплюється вагомими бонусами, а з іншого — важко встояти, коли депутата-бізнесмена ставлять перед вибором — принциповість або бізнес, чи навіть — свобода.

Законність переформатування парламентської більшості вже 6 квітня 2010 року слухняно підтвердив Конституційний суд України. Як не дивно, він заперечив своє попереднє рішення, відповідно до якого парламентську більшість мають створювати лише фракції, а не окремі народні депутати.

За першими дев’ятнадцятьма «прозріли» ще кілька десятків нардепів. Таким чином де-факто у парламенті було створено нову стійку більшість, яка стала без огляду на опозицію ухвалювати закони і рішення, комфортні для Банкової. І парламент з незалежної гілки влади перетворився на його декоративну подобу, яка слухняно стала виконувати волю президента. Серед цих рішень і скасування політичної реформи 2004 року, відтак наділення президента нечуваними повноваженнями (з якими він не обирався). І судова реформа, що абсолютно узалежнила суддів від єдиного центру — знову ж таки Банкової. І призначення на ключові пости силових структур людей, близьких до старшого сина президента.

Знекровити опозицію

Наступним потужним етапом застосування адмінресурсу стало усунення лідерів опозиції Юлії Тимошенко та Юрія Луценка від активної політичної боротьби через їх ув’язнення. Попри абсурдність і надуманість висунутих їм обвинувачень, кричущі порушення процедури ведення судових процесів, підконтрольні судді забезпечили їм цілком реальні строки ув’язнення і таким чином — недопущення до участі у парламентських перегонах. Слід визнати: хто би як не ставився до цих політиків, їхня відсутність відчутно позначилась на веденні нинішньої передвиборчої кампанії опозиції. Опозиція так і не змогла запропонувати суспільству ані нових лідерів, ані нових ідей.

Новий старий закон

Ще одним етапом, що фактично відкрив широкий шлях до абсолютного тріумфування адмінресурсу, стало ухвалення нового закону про вибори народних депутатів. Новий закон не став виконанням неодноразових обіцянок і регіоналів, і їх опонентів вдосконалити чинний закон через відкриття списків. Навпаки — він став кроком назад, фактичним поверненням до закону, який діяв в Україні до 2002 року, і передбачав обрання депутатів за змішаною системою, коли половина парламенту обирається за партійними списками, а друга — за мажоритарною системою.

Крім того, новий закон заклав міну уповільненої дії під чесність виборів у вигляді своєрідного формування складів окружних і дільничних виборчих комісій шляхом жеребкування з-поміж представників всіх партій, що беруть участь у виборах не лише за списками, а й висувають бодай одного кандидата-мажоритарника. Це означає, що у жеребкуванні дістали можливість узяти участь десятки нікому не відомих партій, більшість яких є суто технологічними проектами. Вони покликані гарантувати слухняні більшості у виборчих комісій.

Повернення до змішаної виборчої системи мало на меті збільшення шансів проникнення до парламенту — хоч опудалом, хоч тушкою — депутатів, які мають створити провладну парламентську більшість. Бо виграти суто за партійними списками партії влади, за усіма соціологічними прогнозами, аж ніяк не випадає. Тому саме мажоритарники стануть потужним ресурсом для формування провладної більшості у парламенті.

Перебіг виборчої кампанії повністю підтверджує це припущення. Кандидати від Партії регіонів здебільшого приховують свою приналежність до неї, натомість воліють називатися самовисуванцями. Але їхню близькість до влади видає та щедрість, з якою вони рясно закидують свої округи дарунками — будують дороги, ремонтують під’їзди, дитячі майданчики тощо. Тобто роблять все те, ще МАЄ робити влада і на що у відповідних бюджетах передбачені кошти. І саме прив’язка цих коштів до певного кандидата в депутати — ще одна ілюстрація адмінресурсу.

Безкарний підкуп

Такого неприхованого відвертого підкупу виборців Україна ще не знала. Але, як не дивно, новий виборчий закон, що на словах забороняє такий підкуп, не передбачає за це адекватної відповідальності. Кандидата в депутати можуть хіба що попередити: так робити не можна. Щоправда, є ще ч. 1 ст. 157 Кримінального кодексу України, яка зокрема за «перешкоджання вільному здійсненню громадянином свого виборчого права або права брати участь у референдумі, перешкоджання діяльності іншого суб’єкта виборчого процесу, ініціативної групи референдуму, комісії з референдуму, члена виборчої комісії, члена ініціативної групи референдуму, члена комісії з референдуму або офіційного спостерігача при виконанні ними своїх повноважень, поєднані з підкупом, обманом або примушуванням» передбачає покарання «штрафом від трьохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від одного до трьох років».

Але для того, щоб цю статтю було застосовано, необхідно, щоб правоохоронні органи порушили кримінальну справу. А вони цього не роблять. Голова Комітету виборців України Олександр Черненко пояснює: «ЦВК перенаправляє скарги, що надходять, для реагування в правоохоронні органи. На жаль, прокуратура офіційно визнала відсутність у неї повноважень наглядати за виборчим процесом, у зв’язку з чим усі ці скарги про підкуп звідти відправляють назад до ЦВК. Відтак породжується безкарність тих, хто йде шляхом підкупу голосів. На сьогодні існує лише один вихід з цієї ситуації у вигляді доведення через суд наявності таких правопорушень. На підставі судового рішення ЦВК може винести попередження кандидату. Однак такі санкції не мають серйозних наслідків, окрім, звісно, розголосу та публічного осуду».

Тож кількість попереджень в якість реального покарання не трансформується ніяк. Принаймні з перегонів за це знімають.

Вигадані заборони

Активно втручається адмінресурс і у перебіг передвиборчої кампанії. Чомусь саме опозиційним кандидатам в депутати забороняється то встановлювати агітаційні намети, то проводити зустрічі з виборцями, то просто поширювати свої агітматеріали. Правоохоронні органи та суди стали вкрай винахідливими у поясненні причин таких заборон — наприклад, через терористичну загрозу або з необхідності саме в тому місці, де мала відбутись зустріч з виборцями, терміново щось ремонтувати тощо.

Місцева влада також усіляко перешкоджає проведенню агітації неугодними кандидатами — відмовою в оренді приміщень для зустрічей з виборцями, розміщенню білбордів, лайтбоксів. Так, наприклад, кандидат від непровладної партії, який багато років поспіль у своєму місті проводить конкурс для старшокласників на знання англійської, цього року дістав відмову від директора школи, де зазвичай ці конкурси проводилися. Довелось дітей вести до кафе.

На телебаченні здебільшого «стабільність»

На повну силу розвернувся адмінресурс і у ЗМІ. На всіх загальнонаціональних телеканалах панують представники Партії регіонів та споріднених до неї політсил. За даними медійної громадської організації «Рівність можливостей», Партія регіонів має понад 43% від новинного політичного контенту, «Батьківщина» — 13,8%, «Свобода» — 8,8%, УДАР — 6,4%, КПУ — 4,2%, «Україна — Вперед!» — 2,8%. Опозиційні партії та кандидати могли заявити про себе хіба що у проплаченій політрекламі.
Дається взнаки, що медійна царина адмінресурсу теж була підготовлена заздалегідь — ще у середині 2010 року. Тоді Нацрада з питань телебачення та радіомовлення позбавила опозиційні (а насправді — просто найбільш об’єктивні) телеканали ТВі та 5 канал частот на користь групи каналів Inter. Але навіть у кабелі ТВі сильно дошкуляв владі. Тому з початком виборчої кампанії цей канал масово стали прибирати зі своїх мереж кабельні оператори, офіційно пояснюючи це комерціними інтересами, а поза камерою зізнаючись, що на них тисне податкова.

Метаморфози з Реєстром виборців

Українці вже отримали запрошення на вибори. І тут не обійшлось без несподіванок. Хтось, як я, багато років не змінюючи місця проживання, щоразу беручи участь у виборах, запрошення не отримав і не знайшов себе у списках виборців. Хтось був шокований, знайшовши у своїй поштовій скриньці запрошення на для абсолютно невідомих людей, які, як виявилось, чомусь зареєстровані на їхній житловій площі. Як таке могло статися? Хто відповідає за зміст головного документа на виборах — Державного реєстру виборців України? Хто вносив до нього зміни? І хто відповість за кричущі помилки в реєстрі?

Адже Державний реєстр виборців був створений Центрвиборчкомом у 2009 році і був, до речі, визнаний найкращим ІТ-проектом України 2009 року. Всі зміни до Реєстру заносяться відділами ведення Державного реєстру виборців. Їх створено в кожному районі, районі в місті та в містах обласного значення (без районного поділу). Дані для відділів постачають, зокрема, і «паспортні столи» МВС.
Не знайшовши себе у списках виборців, спробувала з’ясувати у «паспортному столі», чому я зникла з квартири, власником якої я є, а відтак — і зі списків виборців. Але там мене заспокоїли — з квартири мене не викинуто, але при цьому повідомили, що жодних відомостей до Реєстру виборців вони не надавали. Власне, у них цього ніхто не вимагав.

У відділенні Реєстру у моєму районі мені лише сказали: мовляв, чого ви обурюєтесь, бувають же й помилки. Але такі «помилки», які виглядають як чиясь навмисна зла воля, позбавляють не дуже уважних і наполегливих виборців права голосу на виборах, з одного боку, а з іншого — дають можливість голосування «мертвим душам». Хто ж тоді втручається у святая святих — Державний Реєстр виборців України? Риторичне запитання.
Таким чином, узагальнюючи, визначимося, що таке адмінресурс?

Це:

• використання владних важелів, бюджетних ресурсів для просування партії влади та її кандидатів;
• нерівний, адміністративно обмежений доступ до ЗМІ, особливо на телебаченні;
• адміністративний тиск на опозиційні ЗМІ з використанням «телефонного права», фактична цензура;
• підкуп виборців кандидатами від провладної партії, які від свого імені та імені своєї партії вручають виборцям подарунки, придбані за бюджетні кошти;
• використання судів та правоохоронних органів для ухвалення потрібних владі рішень, зокрема затримання неугодних кандидатів, заборони проведення масових заходів, вибіркового встановлення фактів підкупу виборців тощо.

Відтак вільні вибори стають невільними, оскільки їх результат відомий заздалегідь і не відображає справжньої ситуації. Переможцем стає не найкращий, за думкою виборців, кандидат, а призначений.

Що побачимо у день виборів

Найбільш огидну демонстрацію адмінресурсу ми побачимо безпосередньо в день виборів. Забезпечивши кількісну перевагу членів дільничних комісій від технічних партій, використовуватимуться і сумнозвісні «каруселі» (коли одна людина голосує по кілька разів на одному чи різних виборчих дільницях), і видачу бюлетенів за паспортом, що не відповідає особі, а также за паспортом, на якому причеплена зелена скрепка, що означає: цій людині можна видавати бюлетень виборця, який не не приходив на останні кілька виборів.

А також спостерігатимемо:

• підвезення виборців до дільниць транспортом кандидата з зобов’язанням проголосувати за нього;
• «каруселі», які застосовуватимуть у навчальних закладах, у бюджетних установах, подзвітних владі, де люди бояться відкрито виступати проти влади (коли заходить перший виборець, отримує свій бюлетень і виносить його незаповненим на вулицю, віддає «керівнику», який ставить «потрібну» галочку і вже заповнений бюлетень віддає наступному, який кидає його в урну, а свій пустий бюлетень повинен винести і т.д.);
• примус голосувати на потрібній дільниці — коли кандидат від провладної партії змушує не лише студентів, а й їхніх родичів реєструватися на своїй дільниці (це і є ті нові «виборці», які пачками з’являються у списках);
• за вказівкою начальника мобільником фотографуватиметься бюлетень з галочкою навпроти потрібного прізвища тощо.

А ще не зможемо побачити, як будуть підраховуватися голоси:

• перекладатися бюлетені на користь провладних кандидатів у депутати;
• за допомогою олівця, вкладеного між пальцями, наноситимуться непотрібні позначки на «неправильних» бюлетенях, що призведе до визнання їх недійсними;
• заповнюватися протоколи з результатами від «ліхтаря».

І наостанок — не дуже оптимістичний проноз. Вибори не будуть чесними. Це відчувається і всередині країни, про це відверто заявляють і міжнародні експерти. Представники Міжнародної фундації виборчих систем (IFES), дослідивши готовність України до виборів, дійшли висновку: волевиявлення українців проходитиме в атмосфері недовіри політичних сил одна до одної та виборчої адміністрації, та зневіри українців у можливості реально вплинути на ситуацію в країні.

Лариса РУДЕНКО