Инвестиции в Украину: несите-ка ваши денежки ...

Українські урядовці активно запрошують іноземців вкладати свої капітали в Україну, обіцяючи створити найліпші інвестиційні умови. «Україна має великі технологічні можливості для розвитку, інвестувати в українську економіку надзвичайно вигідно — ці інвестиції протягом двох-трьох років окупляться», — наголошував прем’єр-міністр Микола Азаров в інтерв’ю, яке давав улітку британській газеті Times.

В інтерв'ю французькому виданню Les Echos наприкінці жовтня М. Азаров повідомив, що у 2010—1011 роках іноземні інвестиції в українську економіку зросли вдвічі, між тим, за даними Держстату, приріст прямих іноземних інвестицій в Україну у 2011 році… скоротився порівняно з 2010-м на 2,3 %. А у першому півріччі 2012-го приріст інвестицій зменшився ще на 3 %. Деякий невеликий приріст (+ 5 %) у 2010 році все-таки спостерігався, але це порівняно із найкризовішим 2009-м.

Нещодавно запрошував іноземців, зокрема, японців, вкладати гроші і міністр економічного розвитку та торгівлі Петро Порошенко, розповідаючи їм про той самий, надзвичайно корисний для їхнього фінансового здоров’я, інвестиційний клімат.

А от як насправді поводяться з іноземними інвесторами в Україні, можна дізнатися, дослідивши, приміром, історію судової тяганини між українською авіакомпанією МАУ та швейцарською Swissport International (світовим лідером за обсягом наданих послуг наземного портового обслуговування), яка закінчилася перемогою українців. У чому суть цієї перемоги? Українські партнери, за рішенням Господарського суду м. Києва, з повним правом показали швейцарцям на двері, запропонувавши за їхню частку у спільній компанії «Свіспорт Україна», яка становила 70,6 %, лише 433 тис. дол. Між тим швейцарці з 2006 року вклали у компанію 12 млн дол., тобто у 28 разів більше, ніж їм погодилася віддати українська сторона. Тож радіти нам перемозі «наших» чи соромитися?

Це не єдиний і, на жаль, дуже типовий випадок як для іноземних інвесторів, так і для українського правосуддя.

Андрій Котик, директор і партнер юридичного об’єднання «Київська юридична група», навів кілька прикладів нахабного відбирання власності в іноземних інвесторів. «У моїй практиці були випадки, коли кілька співвласників ТОВ таємно проводили збори і виключали відсутню особу з числа співвласників «через невиконання нею обов’язків». При цьому навіть не докладали зусиль, аби написати у протоколі зборів, якими саме обов’язками нехтував співвласник, що є обов’язковим при винесенні рішення про виключення особи з числа співвласників. Тож насправді у таких випадках було досить легко відновити право власності у господарському суді. Втім, насправді майже завжди виявляється, що відновлені корпоративні права нічого не варті, бо активи вже продано, і не один раз».

У 2009 році за відсутності двох американських інвесторів, брата і сестри, що володіли частками 19 % + 19 % однієї з українських компаній, їх вивели зі складу співвласників, скориставшись абсолютно штучним приводом. Приїхавши до України, американці пересвідчилися, що їх нахабно позбавили права власності. Після нетривалого судового розгляду їхні права було відновлено. Але за той час, що вони були усунуті від нагляду за компанією, їхній актив — торговельно-розважальний центр — було… продано. Новий власник, який, напевне, здогадувався про махінацію, поквапився його позбутися, продавши знову. Судова тяганина триває досі.

Інший випадок також стався з американцем, власником 59-відсоткового пакета акцій агрокомпанії, що володіла, крім іншого, ділянкою у 63 га під забудову з усіма належними комунікаціями у Київській області. У 2008 році міноритарний акціонер, у якого був лише 1 % акцій компанії, скориставшись відсутністю американця, підробив його підпис на документі і відніс цей документ у пакеті з іншими директорові компанії. Документом, де стояв фальшивий підпис, ділянку було віддано компанії, афілійованій із цим міноритарієм. Під неї негайно було взято іпотечний кредит на 8 млн дол. Через кілька днів ділянку було передано іншій компанії за 10 млн дол. Агрофірма, в якої вкрали землю, натомість нічого не отримала. Після цього були тривалі судові процеси, навіть відкрили кримінальні справи, але агрофірма так і не повернула свого.

Андрій Котик радить іноземним інвесторам, перш ніж вкладати гроші в українські компанії, зважати на той факт, що у разі виникнення спорів їх вирішуватиме український суд. Тож краще створити за кордоном, в іноземній юрисдикції, операційну компанію і передати їй корпоративні права на українську компанію. Тобто власники — фізичні особи володітимуть іноземною компанією, а та, у свою чергу, буде власником українських активів. У будь-якому разі спори при цьому мають розглядатися за кордоном.

Адвокат, кандидат юридичних наук Наталія Іваницька, розповіла про не менш вражаючий випадок із життя іноземного власника української компанії. У 90-х роках минулого сторіччя одне з великих українських підприємств, що ледь животіло, почало шукати засоби до існування. Тоді було проведено додаткову емісію акцій, які й купив іноземний інвестор. У такий спосіб він отримав пакет акцій, що дає право голосу, а згодом, у результаті наступних емісій і додаткового вливання коштів, став найбільшим власником компанії.

«Наш клієнт був цілком спокійний за свою власність. Він володів величезним (92 %) пакетом акцій великої української компанії. Іншими частками компанії володіло чимало дрібних акціонерів, які, навіть згуртувавшись, нічого не могли б заподіяти іноземцеві. Він був задоволений тим, як ідуть справи, і цілком довіряв генеральному директорові, який його жодного разу не підвів. Може, з цієї причини у статуті акціонерного товариства було відсутнє положення про те, що значні угоди, правочини із зацікавленістю підлягають узгодженню із загальними зборами акціонерів», — розповідає Н. Іваницька.

До юристів бізнесмен звернувся майже випадково, про всяк випадок. Вони і вказали йому на відсутність у статуті вищезгаданого положення. «В цьому немає ніякої потреби, мій менеджмент цілком надійний», — наполягав він. Та юристи схильні довіряти тільки паперам. Вони звернулися до генерального директора з проханням скликати загальні збори, аби внести до статуту компанії поправку щодо значних угод. Генеральний директор одразу ж пішов на лікарняний, перестав відповідати на дзвінки. Разом з ним зникли печатка і статутні документи компанії. Формально, звісно ж, підприємство залишалося під контролем іноземця. Та все ж стало очевидно, що назріває війна за власність.

Юристи власника намітили два пункти, які неодмінно і терміново слід було реалізувати: змінити генерального директора і провести загальні збори. Юристи усвідомлювали, що реалізації цих планів може завадити наглядова рада компанії. До наглядової ради входило троє членів: іноземний власник, генеральний директор і міноритарний акціонер. Власник усе ще сподівався, що генеральний директор — його людина, тож два голоси за ним. Та юристи, зважаючи на поведінку «хворого» директора, вже не мали таких ілюзій.

Невдовзі до суду надійшов позов до товариства від міноритарного акціонера, який вимагав заборонити вносити до реєстраційної форми будь-які зміни у графу «керівник підприємства». Поки юристи відбивалися від першого позову, надійшов іще один. Міноритарний акціонер скаржився, що при проведенні останньої емісії акцій його не було допущено до реалізації переважних прав. Але навіть якби йому і запропонували скористатися своїми переважними правами на купівлю акцій, у нього все одно не знайшлося б на це коштів. На першому ж засіданні все це з’ясувалося, на друге позивач узагалі не прийшов і навіть не подбав про заходи забезпечення позову. На третьому засіданні позивача теж не було, і суддя виніс рішення на користь відповідача.

Та святкувати перемогу було зарано. Юристи ніяк не могли збагнути, навіщо було подано такий безглуздий позов. Виявилося, що це був, так би мовити, технічний позов для відволікання уваги супротивника. Насправді один із місцевих адміністративних судів тим часом, не повідомляючи компанію, скасував рішення комісії з цінних паперів про реєстрацію отієї найпершої емісії, що відбулася у 90-х роках, а також усіх наступних. Тобто суд зобов’язав компанію повернути розмір статутного капіталу до стану… 1999 року.

Про існування цього документа юристи власника дізналися, проглядаючи про всяк випадок реєстр судових рішень. На той час рішення вже набрало чинності. Але суд не визначив, як саме його можна реалізувати на практиці. Тобто хранитель цінних паперів ніяк не міг второпати, що ж йому робити з тими недійсними відтепер акціями. Відбулася затримка виконання судового рішення, і це зіграло на руку юристам власника «недійсних» акцій. Вони звернулися до апеляційної інстанції, яка скасувала рішення адміністративного суду, а також написали заяви до правоохоронних органів, які, слід віддати їм належне, зреагували на них.

Своє право власності іноземець таки відновив, але перемога була швидше формальною. Повернувшись на підприємство і провівши аудит, він переконався, що компанію було обікрадено: генеральний директор за спиною власника уклав чималу кількість сумнівних угод з продажу активів компанії. Більшість активів юристам усе ж таки вдалося відвоювати. За словами Наталії Іваницької, «шляхом тривалої окопної війни». Однак стосовно правочинів, що їх можна кваліфікувати як угоди із зацікавленістю, виникло безліч питань. Бо українські суди ніяк не хочуть визнавати, що інтереси акціонера (навіть із часткою у 92 %) можуть бути вищими за інтереси акціонерного товариства. Що там, мовляв, інтереси одного акціонера, коли йдеться про пріоритетні інтереси товариства. За такою логікою виходить: якщо акціонерне товариство (вочевидь в особі директора) визнало за необхідне розтринькати активи, що належать акціонерові, той повинен мовчки це проковтнути.

Юристи зверталися за роз’ясненнями цієї правової колізії до Верховного суду України, Конституційного суду. Їм відповіли, що існує єдина національна усталена практика. Можливо, вона і не відповідає нормам європейського права, але такою вже вона є. «Ми зрозуміли, що вичерпали всі можливості легітимного вирішення цього питання у межах національної юрисдикції, і маємо намір звернутися до Європейського суду з прав людини, бо нашого клієнта позбавляють права власності», — зазначила юрист.

Наталія Іваницька, резюмуючи свою розповідь, рекомендує власникам компаній (як іноземних, так і вітчизняних) діяти за принципом: «Довіряй, але перевіряй». По-перше, слід створити заслін проти укладання значних угод менеджментом компанії без згоди загальних зборів акціонерів, прописавши відповідний пункт у статуті. По-друге, реагувати на найменші «дзвіночки» у вигляді якихось незрозумілих рухів у бік вашого підприємства. По-третє, поки єдиний реєстр судових рішень не закритий і є можливість його проглядати, цікавтеся, чи не відбувається якесь відчуження вашої власності за вашою спиною. І ще кілька порад від фахівців. Якщо ви вступаєте у боротьбу з недружнім поглинанням, будьте готові вирішувати рівняння з багатьма невідомими, які, до того ж, постійно змінюються; намагайтеся залучити до роботі в команді людину із нестандартним мисленням, бо часто супротивник намагається діяти нетривіально, йти неторованим шляхом; пам’ятайте, що від жертви вимагається набагато більше активності, ніж від нападника; у сценарії нападу зазвичай не буває зайвих кроків: якщо супротивник робить якісь незрозумілі випади, скоріше за все, він відволікає вашу увагу від своєї основної мети.

А наостанок, як кажуть наші урядовці, ласкаво просимо займатися бізнесом в Україні…