Новини
Ракурс

Право війни

15 бер 2016, 09:23

В юридичній літературі кінця ХІХ — початку ХХ ст. до питання права війни була прикута особлива увага. Саме в цей час відбувалося вироблення перших ґрунтовних концепцій і положень цього права та нормативне закріплення законів та звичаїв війни.

Loading...

Якщо в давнину війна сприймалася «безжалісним взаємознищенням», то з розвитком цивілізації, з утвердженням у державах поваги до людини вона поступово підкорялася певним узагальненим взаємоприйнятним правилам. Цікаво, що ні в літературі, ні в перших кодифікованих міжнародних актах війна не заборонялася. Більш того, в міжнародному праві ХІХ ст. вона вважалася допустимим засобом розв’язання міжнародних суперечок, так би мовити, останнім способом захисту прав. Тому право на війну було природнім правовим інститутом. Тож науковці, насамперед філософи та юристи, обґрунтовували відмінності «справедливої» і «несправедливої» війни, визначали межі застосування грубої сили, напрацьовували систему певних правил воюючих сторін, які й отримали назву «право війни».

Довідка. Хоча на практиці воюючі сторони використовували певні правила здавна, процес кодифікації законів і звичаїв війни розпочався лише у ХІХ ст. Так, Паризька декларація про морську війну (1856), Женевська конвенція про покращення долі поранених і хворих у діючих арміях (1864), Петербурзька декларація про скасування застосування вибухових і запалювальних куль (1868), Гаазькі конвенції про закони і звичаї війни (1899; 1907) — це перші міжнародно-правові акти, які згодом склали основи міжнародного гуманітарного права.

Учені Російської імперії внесли вагомий внесок у загальну скарбницю міжнародного гуманітарного права. Вони не лише опрацьовували відповідну наукову проблематику, а й виступали ініціаторами прийняття важливих міжнародних конвенцій щодо законів і звичаїв війни. Так, російські представники брали активну участь у розробленні міжнародних актів Петербурзької, Брюссельської, Гаазьких конвенцій. Професор Петербурзького університету Ф. Мартенс ініціював закріплення в міжнародному праві принципу, згідно з яким сторони в збройному конфлікті не мають необмеженого права у виборі засобів нанесення шкоди ворогу, а повинні керуватися вимогами гуманності. Цей принцип нині відомий як «декларація Мартена». Він також є автором кількох монографічних праць з питань права війни і третейського міжнародного суду.

Видатний вітчизняний юрист-міжнародник Отто Ейхельман майже тридцять років залишався незмінним професором кафедри міжнародного права Університету св. Володимира. Його численні праці присвячені державному, поліцейському та міжнародному праву. Сферу наукових інтересів ученого в галузі міжнародного права складали загальні проблеми міжнародного права та його історії. Він був переконаним позитивістом, наполягав на необхідності вивчення міжнародного права в контексті його застосування до конкретної держави.

Вчений досліджував поняття і класифікацію норм міжнародного права, гарантії їх дотримання, джерела міжнародного права, питання міжнародної правосуб’єктності тощо. Більшість його робіт, зокрема й обидві дисертації, присвячені теорії і практиці права війни. Так, у магістерській дисертації «Про режим військового полону» (видана німецькою мовою, Дерпт, 1878) вчений досліджував стан військовополонених. На практиці такі питання здебільшого регулювалися звичаями, тож його теоретичні ідеї вплинули на прогресивний розвиток гуманітарних норм щодо режиму військового полону.

У докторській дисертації «Військове заняття ворожої країни» (Ярославль, 1879; М., 1880) дослідник здійснив спробу визначити з точки зору тодішнього політичного буття ті права і обов’язки, якими воюючі держави мають керуватися на окупованій ними території. Він розглядав поняття воєнної окупації та умови, за яких вона настає і припиняється. Окрему увагу приділив ставленню окупаційної влади до законодавства, юстиції, адміністрації, державного майна і приватних прав населення захопленої території.

Вчений , зокрема, переконував у необхідності вимагати від воюючих сторін поваги до особистості, звужуючи їх необмежену свободу відомими правилами, тобто законами та звичаями війни, які є обов’язковими для обох сторін.

Професор визнавав, що іноді перемогу може отримати «сторона, яка не права», але заперечувати усталену тисячоліттями формулу — «переможець завжди є правий» — він не став. Вчений погоджувався і з тим, що держава-переможниця виступає як окупант, хоча підкреслював, що правовий порядок дійсний і між воюючими державами. І тут, на думку О. Ейхельмана, важливо визначити необхідні, з точки зору політичної культури, права і обов’язки окупанта на ворожій території.

Хоча війна й сприймається як відносини між урядами, їх арміями, а не між народами (державами), проте вона неодмінно впливає на життя останніх. Тому фактичні права окупанта мають виникати лише після дійсного захоплення його військами ворожої території. Для послаблення бойової сили ворога воюючі сторони відносно осіб діючої армії мають право позбавляти їх життя, завдавати поранень і тимчасово позбавляти волі. Однак свавілля воюючих сторін щодо життя і здоров’я воїнів армії свого противника не може бути необмеженим. Тому, стверджував дослідник, необхідно поважати особистість суперника — «законного ворога» — і застосовувати до нього принцип «війни», а не «покарання».

Становлення основ права війни, на думку вченого, відбувалося паралельно на практиці та в теорії. На практиці право війни як система певних правил воюючих сторін було відоме здавна, існувало у звичаях війни, адже воюючі сторони ніколи не мали необмеженого права на свавілля проти суперника. Так чи інакше, ними дотримувався більш-менш гуманний режим стосовно ворога, його поранених, країни та її жителів. І тут, наголошував дослідник, особливо важливу роль відігравали особисті якості й переконання військових командирів та самих вояків. Тобто О. Ейхельман, як і Ф. Мартенс, вважав, що війська завжди були відображенням культурного і морального стану народу і в них виражався суспільний устрій і порядок держави. Натомість формального міжнародного акта, який би визначав ці правила та звичаї, не існувало. Хоча в дипломатичній переписці, в різноманітних заявах урядів тощо встановлювалися основні принципи, які суспільство розуміло як норми права.

Згодом ці правила поволі отримували формальне закріплення, щоправда спочатку в законодавствах окремих держав. На думку вченого, першим партикулярним кодексом окремої країни з права війни були американські «польові інструкції» (1863), підписані президентом А. Лінкольном, якими встановлювалися правила війни між північними та південними штатами. Першим міжнародно-правовим актом, який визначив правила війни, він вважав Женевську конвенцію про полегшення долі поранених. Наступними актами Петербурзької (1868), Брюссельської (1874), Гаазької (1899) конвенцій були встановлені не лише заборони на використання окремих видів зброї, а й нормативно закріплені закони та звичаї війни.

До окремих питань права війни вчений повертався й у подальшому. Він досліджував дотримання міжнародних конвенцій воюючими країнами в Першій світовій війні. А в праці «Побутові підстави, правничий уклад і сучасний культурний поступ міжнародного права» вчений підтвердив свою думку, що результат війни — це справа факту і залежить від перемоги сильнішої сторони, якою може зробитися і сторона не права.

Наш співвітчизник, безперечно, належить до видатних юристів-міжнародників. Його правові позиції щодо режиму військового полону, захоплення ворожої країни, управління окупованими територіями, права нейтралітету тощо здійснили значний вплив на становлення законів і звичаїв війни в ХІХ ст. та залишили свій слід у формуванні сучасного міжнародного гуманітарного права.

Людмила Міхневич, доцент,

Київський національний університет ім. Т. Шевченка


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter