Як Україні виграти війну, або Чому варто повчитися у ізраїльтян — інструктор з Ізраїлю

Цві Аріелі — інструктор-волонтер 1-ї бригади швидкого реагування Нацгвардії України, яка формується за натівським зразком. Служив, як і більшість ізраїльтян, в Армії оборони Ізраїлю, а також в антитерористичному підрозділі. У першій частині інтерв'ю Цві розповів про бригаду, яка може стати прообразом нової української армії.

— Цві, що вас найбільше вразило в українській армії?

— В Україні по суті армії не було. Її тримали тільки тому, що в державі потрібна армія. Наскільки можна було,  її херили. Мені розповідали, що люди з сіл йшли в армію тільки тому, що краще служити, ніж бути безробітним або їздити на роботу в місто.

Були величезні проблеми з екіпіровкою. В одному підрозділі, де я проводив курс тактичної підготовки, бійцям видавали каски 1948 року... Вразили побутові умови, а також підмітання лісу від соснових голок. У країні, де триває війна, строковики прибирають ліс від голок! Безумовно, мінімальними госпроботами займатися треба, але тут вони повністю зайняли місце бойової підготовки.

— За два роки ви побачили зміни на краще?

— Я був у багатьох підрозділах протягом останнього часу. Не можу сказати про якісь принципові зміни. Бронежилетів більше, стали давати нормальні каски, виділяти більше грошей, але це не є принциповими змінами. Більше не означає краще.

— Кажуть, що швидкий перехід на натівські стандарти неможливий, тому перші і принципові етапи реформ триватимуть до 2020 року...

— Справа не в часі, а в принципових кроках. Є багато речей, які потрібно поміняти. Наприклад, налагодити зв'язок між підрозділами. В Ізраїлі застосовується система хмарної розвідки, коли вся інформація стікається до командира, навіть те, про що дізнався зовсім інший підрозділ. Якщо зараз не почати проводити реформи, змінювати конкретні речі — зв'язок, військову освіту, посилювати роль сержантів, давати офіцерам справжні, а не фейкові знання (коли вони раз на півроку стріляють на полігоні) і т. ін., нічого не зміниться.

Система не здатна сама себе реформувати. Люди самі не підуть з теплих місць. Тому війна може тривати ще як завгодно довго. В Африці є країни, які воюють дві тисячі років. Євреї дві тисячі років, образно кажучи, грали на скрипці і вчили Талмуд, а останні років 70 воюють.

Два роки війни дозволяють оцінити професіоналізм і патріотизм усіх учасників подій. Необхідна система «військового ліфта», яка підніме нагору молодих і здібних офіцерів і проконтролює, щоб ті, хто засів біля годівниці, не звели нанівець їхні починання.

Для цього критично важливо не гаяти час, а вже зараз переводити силові структури на стандарти НАТО і найкращих зарубіжних армій (Перша бригада швидкого реагування у складі Нацгвардії — наочне тому підтвердження), а також запровадити в армії окрім інститутів політичного контролю інститути громадського контролю з реальними повноваженнями.

Чимало керівників мають піти. Це логічно і природно, що займати посаду керівника бойовим підрозділом повинна людина, яка особисто брала участь у бойових операціях. Участь в АТО — один з пунктів в резюме, який має бути обов'язково. В Ізраїлі та інших ефективних арміях люди, які не воювали, можуть обіймати посади лише в небойових військах. Сита людина, що не воювала, не може зрозуміти бійця, який сидить в бліндажі, недоїдає, піддається масованим артилерійським обстрілам. Це дуже важка робота.

— Які принципові зміни потрібно зробити у військовій сфері, щоб перемогти в цій війні?

— Якщо хочемо виграти цю війну, ми повинні розуміти, що російська армія (незважаючи на те, що побудована за радянським, трохи модернізованим, типом) — це потужна армія. Українська армія, скільки б у неї не вливали коштів, буде маленькою радянською армією. Маленька радянська армія з великою радянською армією змагатися не може! Тому якщо ми хочемо перемогти або досягти якогось паритету, нам потрібно створити маленьку сучасну ефективну армію.

Корупція — найбільша проблема, якщо її не вдається перемогти, то необхідно хоча б максимально зменшити. Війна триває два роки, а відкати є досі! Закупівлі для армії проходять під відкат, ці гроші йдуть в кишені. Не можна з цим погоджуватися! Ці речі потрібно контролювати. Не треба говорити про обмежений бюджет, якщо його частина йде наліво. На ці гроші можна купити кілька бронетранспортерів, тепловізорів і т. п., можливо, це врятує хоч одне життя або вбереже від інвалідності. Тому контроль корупції — найперше, що потрібно робити.

Друга річ — це професіоналізм. Підрозділи управляються згідно з радянською системою. Вона неефективна. Сьогодні в українському батальйоні штаб практично не грає ніякої ролі. Штаб є просто засобом передачі наказу. Однак є мільйон умов, про які вище ніхто не знає. У натівській та ізраїльській системах (вони на 90% ідентичні) у штабі є великі відділення, які займаються складанням інформації, формуванням загальної картини, наданням командиру кількох варіантів дій.

Командир не повинен сам приймати рішення, не маючи для цього жодних інструментів. В Ізраїлі командир бригади ніколи не скаже командиру роти, як виконувати те чи інше завдання. Він каже, яких результатів потрібно досягти. Наприклад, є завдання — провести рейд, знищити лабораторії з виробництва вибухових речовин та зловити такого-то терориста. Командир роти сидить зі штабом, опрацьовує інформацію, після цього формує наказ.

В українській армії наказ просто спускається згори. Тому операції часто є провальними. Наприклад, операція в донецькому аеропорту, де техніка або не вийшла, або вийшла і зламалася. Здавалося б, що, не можна перевірити техніку?! Ось як було насправді. Зверху запитали: у вас стільки-то бронетранспортерів? У відповідь — так точно! Коли дають завдання і запитують, чи все нормально, у відповідь чують: «Звісно, нормально!». Люди бояться сказати, що є проблеми.

Є ще одна проблема. Дуже багато офіцерів вищої ланки — полковників, генералів — замість того, щоб налаштувати роботу так, щоб нижчі командири працювали ефективно, особисто намагаються проконтролювати найнижчу ланку. По суті виконуючи роль сержанта. Тобто те, що може зробити лейтенант або сержант, в Україні часто робить полковник або генерал. Така система управління абсурдна і неефективна.

В Україні немає роботи з діаспорою. У Канаді, США, Іспанії багато українців. Мені хотілося б бачити 10–20 інструкторів з української діаспори, які викладали б тут рік-два, а не пару тижнів, як часто відбувається. У 60–70-ті роки, коли в Ізраїлі тривала повномасштабна війна, в країні приземлялися десятки літаків з усього світу, набитих євреями. Діаспора збирала мільйони доларів. Якби не діаспора, Ізраїлю не було би.

Звісно, українці за кордоном допомагають своїй країні, але ця допомога неадекватна тим викликам і тій кількості людей, які є в діаспорі. Держава повинна створити програми, наприклад, «Спробуй себе в українській армії». Такі програми існують в Ізраїлі. Зі мною на курсі молодого бійця у взводі було п'ятеро-шестеро чоловік з Австралії, Південної Африки, США. Будь-який єврей, не маючи ізраїльського громадянства, може служити в ізраїльській армії.

— Мені здається, є ще один важливий фактор. Країна повинна любити і цінувати своїх захисників. Свого часу мене вразила історія ізраїльського солдата Гілада Шаліта. Заради полоненого капрала ізраїльське суспільство пішло на «угоду століття» — було відпущено 1027 терористів, в тому числі з кров'ю на руках, що сиділи за звинуваченням у вбивстві ізраїльтян. Кожен ізраїльський солдат впевнений, що в разі його полону, поранення або смерті держава Ізраїль зробить все можливе і неможливе, щоб повернути його додому. Це дуже добре мотивує людей захищати свою країну.

— Справді, кожен солдат знає точно, що за ним прийдуть. Якщо не прийдуть, то обміняють. Якщо не обміняють, то принаймні його шукатимуть. Живим або мертвим, але його витягнуть. Так, це безумовно позитивне явище, але є і свої мінуси. Чим воно позитивне? Тим, що ізраїльська армія дуже сильна, її ефективність разюча. Є ізраїльські розробки, які закуповує Америка.

Свого часу араби придумали нову тактику — тероризм. Вбивство цивільних всередині країни, в тому числі за допомогою терористів-самогубців. Це вплинуло на ізраїльське суспільство, яке є дуже чутливим до втрат. Якщо ми вийдемо на вулицю і запитаємо в українців, скільки загинуло сьогодні в АТО, небагато хто відповість. В Ізраїлі загибель від теракту 10 осіб схожа на ефект бомби — може змусити уряд розпочати війну або вжити серйозних заходів.

Суспільства з низькою чутливістю до втрат — це і слабкість, і сила. Вони можуть дозволити собі великі жертви. Для нас втрати — це удар, для них — ні. Коли в Ізраїлі починається війна, генерали через кілька днів говорять: досить, завтра знову буде обурення в суспільстві. До того ж, у нас є різні засоби захисту — залізний купол, системи ППО, починають встановлювати спеціальні покриття на будинки, завдяки яким вони залишаються цілими практично при будь-якому вибуху (принаймні від того, що є в арабів, наприклад, «градів», «смерчів»). Тобто різні технології, які дозволяють не воювати до переможного кінця. Берегти кожну людину. Це призводить до того, що під час військових операцій не досягаються їхні цілі. Ми йдемо звідти раніше, ніж могли би знищити всю інфраструктуру терору.

Ізраїль не лише веде переговори з терористами, але й відпускає їх. Виходить, що це спонукає багатьох до дії. Отримавши довічне ув'язнення, терорист потрапляє до ізраїльської в'язниці. Це тусовка, де він сидить зі своїми друзями-терористами. Там чудові умови. У них є телевізор, зв'язок із зовнішнім світом, вони можуть абсолютно безкоштовно отримати заочно престижну ізраїльську освіту. Тобто я платив гроші, а вони здобувають освіту безкоштовно, скоївши вбивство. Потім такого терориста можуть обміняти на заручника.

— На вашу думку, чи може тероризм прийти в Україну?

— Поки триває гібридна війна. Чесно кажучи, думав, що після Іловайська прийде тероризм. Це була непродумана операція, але успішна — українська армія почала швидко видавлювати всіх бомжів з автоматами. Якби Україна тоді довела справу до кінця, у ворога був би варіант піти всередину, почати зсередини диверсійно-підривну діяльність. Тоді Україні ніхто не дав цього зробити — Росія ввела свої регулярні частини. Тому тероризму не відбулося. Поки ворог там, відчуває себе нормально, домігся своїх політичних цілей, у нього немає сенсу йти всередину країни. Однак тероризм може бути. Не лише з боку росіян, але й від радикальних сил. Тому потрібно створювати свої системи безпеки.

— Читала, що на стіні в канцелярії глави генштабу Армії оборони Ізраїлю великими літерами написано: «Кожна єврейська мати повинна знати, що віддала долю сина в руки гідних командирів». В українській армії є гідні командири?

— В Ізраїлі командир, на відміну від більшості армій, завжди йде першим. В Америці командир йде трохи позаду, щоб він міг прийняти рішення. В Ізраїлі йде першим з морально-етичних міркувань — ти не можеш послати солдата в бій. Ти повинен його вести.

В Україні є гідні командири. Вони сформувалися на війні. Переважно з людей або мобілізованих, або добровольців, або контрактників. Наш командир бригади швидкого реагування — суперпрофесіонал, служив в «Альфі», «Омезі», був в Іраку, пройшов АТО.

Курс молодого бійця в піхотній бригаді «Голані» (Ізраїль). Зверніть увагу на ставлення командирів до бійців (для субтитрів російською натисніть СС - переклад Цві Аріелі)

В Україні поки що немає культури армії. Військова справа в Ізраїлі стала важливою і престижною для суспільства. У кожному бойовому підрозділі ізраїльської армії є свої традиції. Наприклад, багато хто хоче потрапити в бригаду «Голані», в якій я служив. Вона існує від дня створення держави Ізраїль, тобто з 1948 року. На відміну від інших, її жодного разу не розпускали. Бригада має найбільшу кількість традицій, вона найпрофесійніша, тому служити там дуже престижно. Є підрозділи спеціального призначення, які провели велику кількість операцій. Ще зі шкільної лави діти дізнаються про ці бригади. І коли приходить час призову, точно знають, куди хочуть йти. Більшість намагається використовувати армію по максимуму: або показати себе в бойових військах, або отримати якусь спеціальність.

В українській армії теж слід створити такі традиції. У нашій бригаді швидкого реагування з'явився смішний звичай — взимку ми не палимо в офіцерському наметі. Історія така. В офіцерському наметі було троє людей, і ділити ніч на трьох, щоб топити, важко. Легше лягти в спальнику (сміється). І це стало нормою.

Ще одна традиція — ставити питання, а також заборона на «никак нет».

На базі бригади ми створили також дитячий табір. Сумські кадети і спортивна школа з Херсона провели у нас три дні. 30 осіб побували на справжньому полігоні. Каталися на БТРах і спостерігали за танками. Займалися топографією і вчилися поводитися зі зброєю. Вони бачили, як справжні бійці тренуються. Для них це було «вау»! Сподіваюся, що це теж стане традицією для молодого покоління.

Фото: Facebook Артем Яковлєв, інструктор Першої бригади швидкого реагування

— Українці люблять критикувати владу. Чи вважаєте ви, що влада — це віддзеркалення суспільства? Які відмінності українського суспільства від ізраїльського? Чому нашим співгромадянам варто повчитися у ізраїльтян?

— Вважаю, що влада — це зріз суспільства. Мене вразила велика кількість людей, яким наплювати, і людей, які не вміють думати. В українському суспільстві мало участі. В Ізраїлі кожен щось робить для інших. Наприклад, там, де я живу, у однієї людини є фонд ліків. Вона збирає гроші й забезпечує дорогими препаратами тих, хто цього потребує. Інший забезпечує людей в небезпечній зоні бронежилетами. У когось фонд дитячих ліжечок, щоб допомогти молодим сім'ям, у яких недостатньо грошей. У когось фонд весільних суконь. Це все власна ініціатива людей, сімей. Людям слід більше турбуватися один за одного. Кожен повинен себе запитати: «Чи роблю я щось для суспільства?».

Ми добре знаємо сусідів зліва і справа. У нас неможлива ситуація, коли людина курить у під'їзді і їй плювати на інших. Саме тому Росії було легко обдурити людей зі Сходу. Слід створювати освітні ініціативи.

В Ізраїлі за період служби в армії я не бачив жодного п'яного. Якщо солдата побачать підшофе, його викинуть з бойових частин. Швидше за все, ще й посадять у в'язницю.

— На жаль, в Україні це велика проблема. З'явилося навіть таке математичне рівняння: 500 = 200 + 300. Тобто 500 грам горілки дорівнюють одному двохсотому і одному трьохсотому. Як боротися з пияцтвом на війні?

— Сьогодні немає легальних дієвих інструментів, які на даному етапі працюють. Тому вдаються до різних методів боротьби з пияцтвом, наприклад, яма. Напевно, потрібна сильна військова поліція як засіб протидії пияцтву. У кожній частині військовий поліцейський патруль. Якщо не створити професійну армію, то такі речі триватимуть. У нашій бригаді повністю сухий закон.

— Наскільки велика ймовірність того, що вкладені вами ідеї в новому підрозділі «заразять» всю решту армії і вона почне змінюватися?

— Імовірність дуже велика. Якщо нам вдасться створити цілу бригаду, то це буде величезна кількість людей, які не тільки отримали необхідні знання, а й мислять інакше. Вони зможуть розійтися по інших підрозділах і структурах. Або підуть нагору, в главк, на рівень бригади, батальйону... І поміняють всю систему.