Відповідальність за хабар залежить від... політичної волі

(Початок)

Справа краматорських прокурорів як приклад наявності політичної волі

Прокурор Краматорська Андрій Сухінін і його заступник Роман Гапєєв були засуджені 21 грудня вироком Ізюмського району Харківської області до восьми років позбавлення волі кожний і перебувають у слідчому ізоляторі з моменту затримання, тобто з 6 квітня 2015 року. Судячи з тексту вердикту, вони не робили нічого, що аж занадто виходить за межі пристойності за неписаними правилами життя прокурорської братії. В кожному місті України є люди, які без офіційної ліцензії продають алкогольні напої, тютюнові вироби чи торгують валютою. Вони не сплачують податки, натомість платять данину представникам поліції, податкової інспекції, пожежної охорони чи санепідемстанції. Частина зібраних грошей надходить від рядових працівників керівництву названих структур, а частина передається меру, губернатору і, звичайно ж, прокурору. Так завжди було й так, напевне, завжди буде, тільки нині, з поправкою на війну, щось там спрямовується на потреби добровольчих батальйонів, армії та прикордонників.

Андрій Сухінін міг внести певне збурення в цей сталий спосіб життя хіба що своєю молодою енергією: він прийшов працювати в органи прокуратури у 1998 році у 21-річному віці. До революції працював на посаді начальника організаційно-контрольного відділу прокуратури Донецької області та, якщо вірити інтернет-повідомленням (а їм іноді можна вірити), брав якийсь дріб’язок із прокурорів міст і районів за те, щоб тих не «включали в довідку» і не «піднімали на нарадах» з усіма «організаційними висновками», що звідси випливають.

У квітні 2014 року перший постреволюційний прокурор Донеччини Микола Франтовський призначив Сухініна прокурором Краматорська, де його заступником став на рік молодший за нього Роман Гапєєв. Звичайно, ці відносно молоді хлопці, які раніше сиділи на «сухому пайку», почали жадібно вимагати собі значно більшу долю пирога, аніж ту, яку торговельна галузь Краматорська зазвичай виділяла жовтодзьобикам. Але за таке зазвичай до восьми років ув’язнення прокурорів не засуджують, бо для цього є більш гуманні та дієві засоби впливу, про що свідчить історія з діамантовими прокурорами Корнійцем і Шапакіним, яка вже стала анекдотом.

Причину, з якої так жорстко було покарано Сухініна й Гапєєва, швидше за все слід шукати за межами викладених у вироку подій. Одну з версій у вересні 2016 року в судовому засіданні висунули самі підсудні. Перебуваючи за ґратами, вони розповіли суддям і спеціально запрошеним адвокатами тележурналістам про те, що в листопаді 2014 року їхніми зусиллями було припинено роботу підпільного горілчаного заводу, який, працюючи під дахом військової прокуратури сил АТО, гнав продукцію на окуповані території, за що одержував шалені прибутки. Але одразу ж після їхнього арешту у квітні 2015 року виробництво на ньому було відновлене. Так це чи ні, нині розбираються детективи Національного антикорупційного бюро України, але відомо, що військова прокуратура почала документувати злочинну діяльність краматорських прокурорів саме з листопада 2014 року.

Якщо вірити версії стороні обвинувачення, то саме тоді Сухінін із Гапєєвим викликали до себе начальника сектора Державної служби боротьби з економічною злочинністю Краматорського міськвідділу ГУМВС України в Донецькій області Віталія Яремка, дали йому список із 12 місцевих підприємців, кожний з яких тримав магазин, кіоск, лоток, кафе чи пивний бар, і сказали, що з цих людей він щомісячно мусить збирати й передавати їм 30 тис. грн і 1000 дол. В національній валюті, звісно, мали платити данину «алкогольники» і «тютюнники», в доларах — валютні міняйли. Проте Яремко вдався до саботажу. В суді він казав, що не хотів робити незаконні речі, але в цій частині йому вірити не варто: головним завданням «бехів» завжди було носити начальнику «торбу», і Яремко добре знав, на що йшов, коли погоджувався бути призначеним на цю посаду. Колізія виникла щодо того, скільки можна залишити собі. В цьому ж разі всі вказані у списку місцеві підприємці були родичами чи друзями працівників міліції, тож саботаж із боку начальника СДСБЕЗ мав цілком прагматичне підґрунтя.

У відповідь на це прокурор Сухінін перекрив йому кисень, тобто припинив погоджувати всі процесуальні документи у кримінальних провадженнях, оперативне супроводження яких здійснював сектор ДСБЕЗ. Вони, зокрема, стосувалися повідомлень про підозру й накладення арештів на майно у справах, пов’язаних із розтратами бюджетних коштів під час реконструкції газового господарства міста та будівництва льодової арени, і, таким чином, подальше розслідування по дуже «хлібних» напрямах фактично було заблоковане. Протистояння завершилося тим, що Яремко здався і почав слухняно збирати данину з підприємців, що, зрозуміло, викликало певне невдоволення серед працівників міліції. А саме в цей момент, якщо вірити версії Сухініна й Гапєєва, військова прокуратура активно шукала людей, які б допомогли їй знайти на них компромат.

Відправною точкою в розслідуванні справи краматорських прокурорів стало 18 лютого 2015 року, коли співробітник сектора ДСБЕЗ Станіслав Логвиненко написав у СБУ заяву про те, що його безпосередній начальник Віталій Яремко примушує його збирати з підприємців гроші, які той потім передає керівництву прокуратури. Співробітники спецслужби під керівництвом військової прокуратури організували оперативну комбінацію, в ході якої залучили до негласного співробітництва низку підприємців і почали за їхньою допомогою передавати Яремку мічені долари. Коли ж дійшли висновку, що доказової бази достатньо, вирішили брати. Причому Яремка 6 квітня «на гарячому» брали в Краматорську, а Сухініна — в Маріуполі на нараді в обласній прокуратурі, де якраз під цю подію підігнали представлення нового прокурора області Андрія Любовича. Затримання Сухініна мало елементи театральності: на нього одягли наручники саме в той момент, коли заступник генпрокурора Давід Сакварелідзе казав про те, що він нещадно викорінюватиме корупцію у своїх рядах.

Як і розраховували військові прокурори, Яремко дуже швидко погодився співпрацювати зі слідством і дав викривальні покази на Сухініна й Гапєєва. За це йому інкримінували не дуже тяжке обвинувачення у зловживанні впливом (ч. 2 ст. 369² ККУ), а суд визначив запобіжним заходом ув’язнення з можливістю вийти під заставу в посильну для нього суму 360 тис. грн, тож Яремко невдовзі вже розгулював на свободі. Йому цим самим вироком було призначене покарання у виді штрафу 25,5 тис. грн. Натомість Сухініну з Гапєєвим визначили непосильну для них суму — по 3 млн 445 тис. грн кожному.

За підсумками досудового розслідування краматорським прокурорам було пред’явлене обвинувачення в одержанні неправомірної вигоди (ч. 3 ст. 368 ККУ) — хабарів на загальну суму 118 тис. грн, яку вони отримали з листопада 2014-го по квітень 2015 року від двох десятків підприємців і торгових точок. Якщо дивитися із суто юридичного погляду, то докази, якими кріпилося обвинувачення, не були таким вже й бездоганними. Адже з підприємцями вони не зустрічалися і грошей з них не вимагали. «На гарячому», тобто під час передачі коштів Яремком їх теж затримано не було. Щоправда, під час обшуку в них удома було знайдено кілька мічених військовою прокуратурою купюр, але цей факт вони пояснили тим, що не лише Яремко, а й інші працівники правоохоронних органів за усталеним звичаєм скидалися грошима на день народження Сухініну, який припав якраз на день його затримання 6 квітня. Як доказ були пред’явлені записи підслуханих розмов між Сухініним і Гапєєвим, в яких вони обговорювали скору зміну керівництва, а також вилучені в їхніх кабінетах списки краматорських підприємців, навпроти кожного з яких була написана певна сума.

Одним словом, за різних обставин суд міг розбити їх у пух і прах, начисто зруйнувавши всю конструкцію обвинувачення, а міг, навпаки, визнати їх переконливими й ухвалити обвинувальний вирок. В цьому випадку вирішальною обставиною була політична воля керівництва як Головної військової, так і Генеральної прокуратури України, а тому хабарники одержали по вісім років і сидять. А щодо певних недоліків слідства, то вони, на думку суду, не вплинули на встановлення факту злочину й доведення вини підсудних у його вчиненні.

А наприкінці хотілося б відзначити цікавий момент, на який мало хто звернув увагу. 9 квітня 2015 року, одразу ж після затримання всіх трьох зловмисників, прес-служба ГПУ оприлюднила таку інформацію: «Під час цих слідчих дій вилучено грошові кошти, у тому числі предмети хабарів, а саме 110 тис. дол. та 2 млн 750 тис. грн». Після цього з легкої руки журналістів інтернетом почала гуляти інформація про те, що прокурори спіймалися на хабарі в сумі 5 млн грн. Згідно з вироком суду, сума доведених хабарів становила лише 118 тис. грн, а конфісковано в засуджених було тільки 30 тис. дол., 50 тис. грн і 9 тис. євро. Тож постає логічне запитання: де поділася решта вилучених грошей? Один варіант відповіді — вони належали Яремку, оскільки йому ще до обвинувального вироку окремою ухвалою суду було повернуто все вилучене в ході обшуків. Другий варіант — гроші були банально розкрадені військовими прокурорами. Таке мародерство властиво окремим її працівникам, про що свідчить судова практика минулого року.

Справа одеської прокурорші як приклад відсутності політичної волі

Старший прокурор прокуратури Суворовського району Одеси Емма Михайлова, обвинувачена в одержанні неправомірної вигоди в сумі 5 тис. дол. (ч. 3 ст. 368 ККУ), була виправдана вироком Комінтернівського районного суду Одеської області від 29 грудня 2016 року. Злочин, у вчиненні якого її підозрювали, тісно пов’язаний із долею Одеського заводу «Центролит». Колись цей гігант індустрії налічував 5 тис. працівників і, виготовляючи чавунне і сталеве лиття для залізничного господарства, входив до п’ятірки найбільших підприємств цієї підгалузі Радянського Союзу. Але в умовах ринкової економіки його продукція виявилася конкурентноздатною, тож він припинив роботу. Зараз навіть важко сказати, кому конкретно він належить, оскільки кілька претендентів на право вважатися його власником уже понад десять років ніяк не можуть вирішити це питання в господарських судах різного рівня, а єдиний вид діяльності, який ведеться на його території, — це демонтаж обладнання заводу і його споруд для подальшої здачі металевих конструкцій на металолом.

Найгірше те, що внаслідок недбалості під час проведення цих не завжди законних робіт періодично гинуть люди. Через це правоохоронними органами Одеси постійно розслідуються факти розкрадання керівництвом заводу його майна (ст. 191 ККУ) та порушення техніки безпеки (ст. 272 ККУ), але від цього не припиняються ані розкрадання, ані нещасні випадки на виробництві. Таке можливе лише в тому разі, коли керівництво правоохоронних органів має певну долю з цього бізнесу.

У серпні 2013 року одну з таких справ Суворовський районний суд повернув до місцевого райвідділу міліції для проведення додаткового розслідування, а процесуальним керівником було призначено Михайлову. Серед інших епізодів цієї кримінальної справи була загибель у червні 2011 року машиніста екскаватора, який працював у ТОВ «Одеське спеціалізоване управління екскавації». От у його директора прокурорша й почала вимагати 5 тис. дол., натякаючи на те, що в разі відмови його процесуальний статус може змінитися зі свідка на підозрюваного. Бізнесмен спробував розрулити ситуацію через своїх знайомих в обласній прокуратурі, але йому дали зрозуміти, що керівництво цієї установи теж у долі, тож правди йому тут шукати зась. І тоді він пішов до місцевого УСБУ, працівники якого під керівництвом військових прокурорів організували операцію з викриття хабарниці.

10 липня 2015 року бізнесмен приніс до військової прокуратури Одеського гарнізону 5 тис. дол. із власної кишені, які обробили та сфотографували, а потім із ними та спорядженою для аудіовідеозапису апаратурою прийшов до кабінету Михайлової. Жінка виявилася не ликом шитою і своїми руками ці купюри брати не схотіла, а звеліла покласти їх на шафу. А коли одразу ж після цього до приміщення зайшли співробітники військової прокуратури та СБУ, заявила, що про виявлені в тому місці гроші вона нічого не знає і їх скоріш за все поклав туди без її відома якийсь відвідувач. В ході огляду кабінету сталася сцена, гідна примітивної мелодрами: Михайлова взяла загострений олівець і почала щосили штрикати ним себе у груди. Дивлячись із далеку, можна було подумати, що вона хоче вчинити самогубство. Коли олівець врешті-решт зламався, так і не заподіявши їй жодних серйозних тілесних ушкоджень, жінка схопилася за ножиці, але бавитися з ними їй уже не дозволили оперуповноважені УСБУ.

Після цього жінку повезли до приміщення військової прокуратури, де вона вже була офіційно затримана, про що складено відповідний протокол, а за кілька днів суд визначив їй запобіжним заходом тримання під вартою з можливістю вийти на волю під заставу 1 млн 218 тис. грн. Такі гроші в неї знайшлися, але з органів прокуратури її все ж звільнили — це сталося 15 липня 2015 року з формулюванням «за порушення присяги». А у вересні того ж року завершилось досудове розслідування, і матеріали провадження потрапили в селище Доброслав до судді Комінтернівського районного суду Одеси Валентина Іванчука, який 29 грудня 2016 року ухвалив підсудній виправдувальний вирок.

У своєму вердикті суддя докладно перелічив низку причин, внаслідок яких усі зібрані стороною обвинувачення докази могли бути визнані неналежними, а обвинувачення таким, що не знайшло свого підтвердження під час судового розгляду. Допитливий дослідник може сам ретельно проаналізувати кожен із них, тож я зупинюся лише на деяких.

Зокрема, кримінальне провадження Михайлової розслідував слідчий військової прокуратури Одеського гарнізону Південного регіону України. Начебто нічого дивного в цьому немає, але відповідно до закону слідчі цієї категорії можуть розслідувати лише вузький спектр правопорушень: або ті, які містяться в розділі «Військові злочини» Кримінального кодексу України, або ті, які були скоєні безпосередньо військовослужбовцями. Щоправда, з поправкою на війну слідчі військових прокуратур можуть у виняткових випадках розслідувати й інші злочини, вчинені іншими категоріями громадян, але рішення про це має прийматися виключно Генеральною прокуратурою України. Доказів того, що таке рішення приймалося, суду надано не було, й це дало судді Іванчуку підставу написати в мотивувальній частині вироку, що всі надані докази були отримані неналежним суб’єктом, а тому суд вважає їх неприпустимими.

Інший момент стосувався того, що аудіо- та відеоспостереження за Михайловою за допомогою прихованої відеокамери почалося до того, як на це було отримано дозвіл слідчого судді Апеляційного суду Одеської області, а відтак усі розмови про вимагання зловмисницею грошей, записані оперативною технікою, було визнано неналежними доказами. Ще одна обставина, яка дала судді підстави визнати неналежним доказом протокол огляду кабінету Михайлової, в ході якого було вилучено 5 тис. дол., полягала в тому, що в цій слідчій дії в ролі понятих були дві курсантки Одеського національного університету внутрішніх справ, які свого часу приносили присягу працівника міліції, а відтак вважалися зацікавленими особами.

Втім, якби з боку керівництва ГПУ була політична воля належно покарати хабарницю, суддя так само, як в історії з краматорськими прокурорами, написав би, що ці порушення «не вплинули на об’єктивність і повноту встановлених обставин», або щось іще на те схоже. Але в цьому випадку, судячи з усього, десь на дуже високому рівні була досягнута домовленість про те, що покарання корумпованої чиновниці досить буде обмежити її звільненням з органів прокуратури за порушення присяги.