Чи будуть вибори в 2017 році?

Останнім часом всі канали зв'язку забиті інформацією про перспективи проведення виборів у вересні-жовтні 2017 року. Найрізноманітніші люди, що займають різне соціальне становище, працюють у різних сферах життя, обговорюють як вирішений факт проведення дострокових парламентських і, не виключено, президентських виборів цього року.

Помітно активізувалися політики й політологи. Міста обвішані «бігмордами» вгодованих, самовдоволених людей, які нас вітають то з Великоднем (і, можливо, з Песахом), то з травневими святами, то просто з приходом весни. Водночас їхній лукавий пращур ніби натякає: ми з вами ще зустрінемося, обов'язково зустрінемося! І тільки спробуйте за мене не проголосувати! Всі джерела запевняють, що цю таємницю довірили тільки їм і тільки під найсуворішим секретом...

Плітки рояться в просторі настільки щільно, що це вже нагадує 13 червня 1941 року, коли ТАСС виступив зі знаменитою заявою про те, що чутки про швидку радянську-німецьку війну сильно перебільшені...

Зрозуміти метання нинішнього керівництва країни зовсім нескладно: «Раз на рік сади цвітуть, раз на рік безвіз дають...». Цей самий «безвіз» вже три роки намагаються безрезультатно продати виборцям, але поки що домоглися прямо протилежного результату.

Той, хто міг собі дозволити вояж у Європу, не надто переживав щодо отримання візи. Той же, хто розраховував поїхати до ЄС на легкі, але часто нелегальні заробітки, буде ще сильніше засмучений отриманим результатом, адже не цього хотів народ!

Потрібно було громадянам чесно пояснити, що є величезна дистанція між вільним переміщенням громадян ЄС у рамках європейських кордонів, з правом на роботу та інші блага, і собачим квитком для жителів інших країн, хто в Європі не має жодних прав — тільки право, воно ж обов'язок, вчасно залишити Шенгенську зону.

Введення процедури інтерв'ю на прикордонному контролі не полегшує, а сильно ускладнює шанси на перетин заповітної стрічки. Розповім про це на прикладі країн з британським типом паспортного контролю — це всі країни Британської співдружності, а також США.

Наявність візи та/або навіть паспорта країни, у якій безвізовий режим, наприклад, з Великою Британією, ні від чого не лікує і нічому не допомагає. І неважливо, хто ви — студент у драних джинсах чи людина в діловому костюмі, та будь ви хоч громадянином Канади або Австралії — тобто держав Британської корони.

Запевняю вас, що прикордонник зі ще більшою пристрастю перевірить канадську, австралійську, новозеландську молодь на предмет підозр у тому, що вони захочуть залишитися в Лондоні для нелегального працевлаштування — і залюбки відмовить у в'їзді, якщо в процесі інтерв'ю ви не зможете переконати його, що не потрібен вам лондонський берег, і Англія вам не потрібна, і ви обов'язково поїдете за першої ж можливості, а саму поїздку ви розглядаєте як важкий, обтяжливий тягар, і лише крайня потреба змусила вас побігти за тридев’ять земель топтати лондонський газон...

Повірте, що британські прикордонники вміють ставити запитання не лише прямі, але й «бокові», з підходами та каверзами, оскільки мають навички контррозвідувальної роботи. Тому обдурити їх дилетанту майже неможливо. Вони можуть легко розколоти австралійця, для якого англійська — рідна мова. Тепер уявіть собі пересічного українського туриста, який почне бекати-мекати на інтерв'ю й не зможе відповісти на найпростіші запитання про місце проживання, рід занять тощо. І це притому, що англійську вчили всі.

Тепер уявіть, що такі процедури для наших запровадять у країнах германської мовної групи, де туристу залишиться тільки повторювати: «Моя-твоя не розуміє! Гітлер — капут!» Не надто сподівайтеся на те, що всі прикордонники навколо вільно володіють англійською мовою.

Пригадую одного французького офіцера, який, за всієї своєї доброзичливості, не знав, у якій частині світу розташована Україна, і вважав, що Братислава й Будапешт — це одне й те саме місто...

Тому «безвіз» треба продавати народу швидко, поки не наздогнали розлючені виборці. А більше продавати нічого.

На фронтах ми вже давно розбили всіх ворогів у пух і прах, і чистимо чоботи для параду перемоги в поваленому Кремлі. З кожним днем ​​запускаються все нові й нові енергоблоки ТЕС на антрациті, який подешевшав настільки, що став дешевше за придорожню пилюку. Щодня падають ціни на газ і на світло, а пенсії ростуть настільки випереджаючими темпами, що в банках просто немає відбою від людей похилого віку, які бажають покласти свої заощадження на довгострокові гривневі депозити, бо гроші в них навіть кури не клюють. Розуміючи всі ці успіхи, вище керівництво метається перед непростим вибором.

Як перед билинним Іллею Муромцем, перед ними раптово постав камінь на шляху реформ, де було визначено три дороги: 1) проводити вибори зараз і негайно, не пізніше жовтня, поки не побили вдячні виборці; 2) вибори не проводити зовсім, тягнути гуму до останнього, поки вже не винесуть разом з кріслами; 3) ввести воєнний стан, а там петляти згідно з обставинами...

Поки що вище начальство не може зосередитися на жодному рішенні остаточно, адже всі вони обіцяють безліч неприємностей. Тому з боку це виглядає як три думки в одній голові. Логіка така: вибори заздалегідь оголошувати не будемо, але будемо до них готуватися. Оголосимо їх в останню хвилину, як війну, можна навіть у неділю, о 4-й ранку — нічого страшного. Але якщо напередодні виборів стане ясно, що президент не отримає більшості в парламенті, або що ще гірше — туди прийдуть люди, готові його «помацати за вим'я», як казав Остап Бендер, — ось тоді раптово включиться варіант №2 — сталася помилка, вибори скасовуються, або переносяться, або...

І ось тоді на сцену, а точніше, на естраду, вийде варіант №3. Хоч він уже не перший рік хитається на політичних підмостках країни, тільки ніхто його не сприймає серйозно.

Зовсім нещодавно черговий депутат від БПП — Анатолій Матвієнко — у своєму інтерв'ю LB.ua кидав, як у кегельбані, пробні кулі авторитаризму. Розмова відбулася під гучним заголовком: «Будь-який президент має бути цинічним». Далі пан Матвієнко пояснив:

Але будь-який президент, на моє переконання, має бути цинічним в тому сенсі, що інтересами дружби, власними інтересами потрібно поступитись на користь інтересів національних.

Автор цих рядків давно стверджував, що не варто в наших українських степах шукати високі матерії з роману «1984» Джорджа Оруелла. Який там до біса Оруелл — це ж Джанні Родарі, казка про пригоди Джельсоміно! Вдумайтеся, який чудовий новояз створила революція: цинічна людина — це та, яка ставить національні інтереси вище за особисті! Виходить, назвати людину цинічною — це комплімент!

Тож не дивуйтеся, коли політики називають один одного тварюками, мерзотою і покидьками — це вони люб’язності кажуть! І навпаки. Як жартує мій хороший товариш: «Ну що ви, що ви, який же я інтелігент?! Я таке ж саме бидло, як і ви!»

Щоб розвіяти будь-які сумніви, журналіст поставила Анатолію Матвієнку уточнююче запитання: «Вважаєте, Петро Олексійович є цинічним?». На що він з гордістю відповів:

В контексті сказаного він не завжди є цинічним. Але я сподіваюсь на зміни, бо Петро Олексійович здатний чути і змінювати обставини. Говорю так відверто, бо авторитет президента в нинішніх непростих умовах — це навіть не питання персонально Петра Порошенка, це інтерес України.

Ось бачите, людина сподівається на краще, на зміни, коли глава держави стане на 100% пропаленим циніком... Особливо цікаво послухати цього шниря з Банкової про перспективи демократичного вибору України:

Я переконаний, що ми без певного авторитаризму не виживемо. Я — демократ, але розумію, що демократичними методами ми не подолаємо цього хаосу в державі: що не українець — то гетьман. Більше того, в суспільстві немає високого рівня морального виховання, відповідальності в соціумі. Спочатку потрібно вирішити цю проблему, а потім впроваджувати в повній мірі самоорганізацію та децентралізацію. Важливо, щоб при цьому в Україні був неймовірний авторитет лідера держави, щоб можна було сказати людям: повірте, так треба робити. І люди б вірили.

Ось і відповідь: народець поганий підібрався, негідний. Не поважає нашого гаранта. Тому вихід, на думку глашатаїв БПП, тільки один — через диктатуру, в якій буде встановлено культ особистості Президента. Ні багато ні мало...

Це далеко не перший прецедент, коли державний службовець вищої категорії вголос розмірковує про те, як би скинути встановлений конституційний лад, здійснити переворот і встановити авторитарний режим. Наприклад, наприкінці 2015 року голова Луганської військово-цивільної обласної адміністрації Георгій Тука заявив:

Нашій країні потрібен де Голль, Піночет або Сомоса. <...> Тобто — вольова людина, яка має конкретну мету й розуміння, як до цієї мети дійти. І першим її кроком має стати заборона діяльності всіх політичних партій в країні. <...> З кожним днем ​​я стаю дедалі більш запеклим прихильником НЕ демократії, а Диктатури. <...> Хоча б на якийсь певний період, років на десять...

Водночас ані СБУ, ані ГПУ, ані НАБУ жодної крамоли в таких розмовах не вбачають. Воно і зрозуміло — вони солідарні з цими мріями про сильну руку і самі вже давно готові зірватися з гальм, але щось їх наразі утримує...

Знову ж таки, характерний приклад — Сомоса. Це ціла династія диктаторів-покидьків, які правили залізом і кров'ю в нещасному Нікарагуа. Саме про главу правлячого сімейства — Анастасіо Сомосу — було сказано: нехай він сучий син, але це наш сучий син! Сомоса-старший був жорстоким, жадібним тираном і загинув внаслідок замаху у вересні 1956 року. Після смерті батька його місце зайняв старший син — Луїс Сомоса, також президент Нікарагуа у 1956–1963 роках і фактичний правитель до своєї смерті в 1967 році. Цікаво, що перше, що він зробив відразу після інавгурації, — для чогось оголосив війну Гондурасу...

Останнім з династії «сучих дітей» був Анастасіо Сомоса-молодший. Він правив країною аж до перемоги Сандиністської революції 1979 року. Втеча диктатора була стандартною: викопав тіла всіх дорогих родичів, мішки з готівковими доларами й коштовностями, сів у боїнг і втік з країни. Але не до Ростова — він був «не тієї масті», а оселився у столиці Парагваю Асунсьйоні. Де його машину розстріляли серед білого дня 17 вересня 1980 року...

Про що все вищесказане свідчить? На сьогодні неможливі всі три сценарії на 2017 рік. Проведення повноцінних виборів неможливе, бо правлячий режим не вважає народ джерелом влади. Хіба тільки джерелом наживи. Адже хто проводить вибори? Правильно — гнилі європейські демократії на кшталт Греції, де дострокові вибори були оголошені самим прем'єром Алексісом Ціпрасом у серпні 2015 року, в розпал кризи з борговою кризою в Греції. Він поставив запитання так: або довіряєте, або йду... І що? І переміг! Тому що він чесно прийшов до людей, до народу, пояснив свою позицію і вручив жереб виборцям. Він повівся як благородний лев — цар звірів, тому він прем'єр-міністр Греції вже третій рік. Тому що він отримав владу з рук народу — джерела влади.

Дуже довга культура дострокових виборів склалася в Британії, де вчепитися в начальницьке крісло — поганий тон.

Як поводяться наші столоначальники? Як щури, які потрапили на продуктовий склад! Вибори? Нізащо! Для наших народ — це об'єкт цивільно-правових угод, майно на кшталт великої рогатої худоби або баранів, яких можна доїти чи стригти... Нинішніх начальників можна відірвати від годівниці тільки за комір, або за хвіст... Тому в останню хвилину проведення виборів, або їхніх підсумків, просто злякаються і дезавуюють під будь-яким приводом. Навіть якщо їх і буде оголошено — їхній результат матиме рівно таке ж значення, як вибори до Установчих зборів у 1917 році. Караул втомиться...

Зовсім не проводити вибори теж не вийде, адже є забагато тих, хто, як шакали, вчепилися мертвою хваткою в політичний труп поки ще живого уряду Гройсмана й життя йому не дадуть.

Який же вихід? Вважаю, що на Банковій серйозно замислюються про введення в тій чи іншій формі «культу особи». Це можливо, але дещо поки недопрацьовано: культ знайдеться, а особи немає!

Тому в наших політичних реаліях буде так: добрий молодець не піде ані наліво, ані направо, ані прямо, а сидітиме й чекатиме, доки камінь сам кудись не з'їде з дороги. Це і є найреалістичніший сценарій української політики.