Кілька слів про цивільно-процесуальні неподобства

В той час як усі громадські активісти та активісточки перебувають у стані ейфорії, екстазу й захоплення від ухвалення Верховною Радою в першому читанні законопроекту №6232 від 23 березня 2017 року, яким Господарський процесуальний кодекс (ГПК), Цивільний процесуальний кодекс (ЦПК) та Кодекс адміністративного судочинства (КАС) викладені цілком у новій редакції, дозволю собі трохи повернути всіх нас на грішну землю і побалакати про те, що найбільше дратує пересічних обивателів у суді, коли нерви закипають так, що вже ніякого правосуддя більше не потрібно.

Йдеться про процесуальну бездіяльність, якою грішать практично всі чинні судді, але особливо вміють допікати у загальних судах під час розгляду найзвичайнісінькіх цивільних справ.

Предметом оскарження в публічно-правовій сфері є три об'єкти: рішення суб'єкта владних повноважень, дія такого суб'єкта і, нарешті, його бездіяльність в тих випадках, коли законом встановлено термін на ухвалення певного рішення та/або вчинення юридично значущої дії.

На жаль, подібний шаблон застосовується лише до представників перших двох гілок влади — законодавчої і виконавчої. Крім того, за аналогією, подібні претензії в суді можна пред'явити главі держави, прокурору, органам і посадовим особам місцевого самоврядування, а також іншим особам, наділеним владними повноваженнями. А що ж з третьою гілкою влади — судом? Шкода, але дуже вузьким є перелік скарг, які можна подати в суд на сам суд.

Наприклад, у п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції 1996 року був закріплений такий принцип:

8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Тобто ще 20 років тому, під час ухвалення Основного Закону, було закладено, що ані дії суду, ані тим більше бездіяльність — не є об'єктами оскарження. Така постановка питання є надзвичайно спірною. Чому дії президента, парламенту й уряду, їхня бездіяльність може бути приводом для оскарження до суду, а те ж саме в роботі самого суду — до суду оскарженню не підлягає? Не очевидно.

З часом це породило цілий клубок проблем у вигляді вседозволеності серед суддів і працівників судового апарату, створення нестерпних умов для пересічних громадян щодо реалізації права на звернення до суду. Як наслідок — вихолощення самої ідеї правосуддя до нівелювання судів до ролі бюрократичних організацій на кшталт ЖЕКів, де можна вбити півдня, прочекати не одну годину, перш ніж вас вислухають або видадуть потрібний папірець.

Безумовно, існував та існує компенсаторний механізм, що покликаний усувати подібні неподобства, — це залучення судді до дисциплінарної відповідальності. Але цьому інструменту притаманні численні недоліки.

По-перше, цей метод має позапроцесуальний характер, тобто не лежить в одній площині із законними інтересами учасників судового процесу під час розгляду конкретної справи та не прив'язаний ані за строками, ані за результатами до постанови судового рішення.

По-друге, притягнути суддю до дисциплінарної відповідальності можна лише за суттєвий проступок, тому навряд чи поодинокий випадок тяганини або хамства суддівських помічників стануть приводом для цього.

І по-третє, все це занадто складно, довго, пов'язане з іще більшою тяганиною, а головне — не спрямоване безпосередньо на усунення причини, яка стала приводом для звернення зі скаргою на суддю.

Подібна гібридна модель контролю над роботою судових органів добре працювала за радянських часів з однієї простої причини: наглядом за судовими органами опікувалися одночасно відділи райкомів партії та прокуратура. Обидві системи тоді функціювали справно, як годинник. Тому будь-яка скарга простої трудової людини на неподобства в роботі апарату суду миттєво реалізовувалася дещо варварськими, але ефективними заходами: голові суду погрожували виключенням з партії, прокуратура брала під мікроскоп кожне судове рішення і не тільки, наприклад — рівень «скромності» житлово-побутових умов служителів Феміди... Все це в сукупності, за допомогою страху і свавілля, дозволяло знімати гостроту організаційних проблем правосуддя і надавало прискорення судовим органам.

Такі методи неприпустимі в демократичній правовій державі. Але, чого гріха таїти, навіть зараз багато хто у нас в країні апелює саме до таких методів роботи, включно з войовничими антикомуністами. Цим сильний авторитаризм: він дає швидкі й прості відповіді на складні питання державного будівництва.

Інша справа, що найскладніше в диктатурі — забезпечити пропорційність і адресність державного свавілля. Адже не всякий клин вибивають клином і не дарма жартують про покарання невинних і нагородження непричетних...

В наших умовах не працює нічого: райкомів партії більше немає, а ті партії, що є, — не вселяють ані страху, ані поваги.

Прокуратура нині не лише не веде нагляд за судовою системою, а й узагалі нагляд за законністю в країні більше не забезпечує. І вже тим більше прокуратуру дедалі менше хвилюють судові рішення з ознаками порушення прав і свобод громадян. За інерцією прокуратура ще вдає, що відстоює чиїсь інтереси в суді, але запевняю вас, після конституційної реформи від 2 червня 2016 року це ненадовго...

Що ж залишається? Виходить, що суд — це держава в державі, де всякий прохач мусить смиренно чекати, доки у суддівських помічників дійдуть до нього руки. Ваша позовна заява лежить у суді три місяці без призначення? Ну то й що? Куди це можна оскаржити? А нікуди! Суддя переніс розгляд справи з травня на листопад? Довго, згоден. Але виходу немає — попри те, що це прямо суперечить всім процесуальним строкам розгляду судової справи, ви нічого нікому не доведете. Не передбачено механізмів оскарження такого знущання з права людини на швидкий і ефективний суд. Можна, звичайно, підвищувати голос, погрожувати скаргами до Вищої ради правосуддя тощо. Комусь це вдається, у когось призводить до загострення конфлікту.

Якби статус голови суду не був зведений до рівня завгоспа, то можна було б, наприклад, покласти розв’язання таких скарг на голову. Але наразі це нереально з ідеологічних міркувань.

З власного досвіду скажу, що в тих випадках, коли позивачі примушували суддів до виконання вимог процесуального законодавства, це оберталося програшем по суті заявлених позовних вимог. Саме таким чином судді «карають» занадто принципових прохачів.

Знаючи цю «кухню», зазвичай раджу людям таке: запасіться терпінням і заспокійливими таблетками, не ображайтеся на убогих з-поміж працівників апарату суду: у них у самих життя в суді не цукор... Не грубіть і не робіть зауважень «їхній честі», навіть якщо вони в робочий час ходять по магазинах, в перукарню, приходять посеред дня, їдять просто за робочим столом, іноді навіть під час засідання, під звукозапис... Ви нічого не розумієте в правосудді: у них робота важка, нервова, будьте поблажливі! Коли нервуєш, хочеться жувати, а комусь — ще й запити...

Скажу більше — найчастіше в судовій тяганині не вся вина лежить на суддях. Мало хто знає, але основна причина порушення всіх розумних строків призначення судових справ до розгляду — зовсім не завантаженість суддів. Причина була заздалегідь передбачена і прописана в ч. 4 ст. 122 ЦПК:

4. Питання про відкриття провадження у справі або про відмову у відкритті провадження у справі суддя вирішує не пізніше трьох днів з дня надходження заяви до суду або закінчення строку, встановленого для усунення недоліків, та не пізніше наступного дня після отримання судом у порядку, передбаченому частиною третьою цієї статті, інформації про місце проживання (перебування) фізичної особи.

Для розуміння наведемо перші два абзаци з ч. 3 ст. 122 ЦПК, де йдеться про таке:

3. У разі якщо відповідачем у позовній заяві, поданій і оформленій у порядку, встановленому цим Кодексом, вказана фізична особа, що не є суб'єктом підприємницької діяльності, суд не пізніше двох днів з дня надходження позовної заяви до суду звертається до відповідного органу реєстрації місця перебування та місця проживання особи щодо надання інформації про зареєстроване місце проживання (перебування) такої фізичної особи.

Інформація про місце проживання (перебування) фізичної особи має бути надана протягом трьох днів з моменту отримання відповідним органом реєстрації місця проживання та перебування особи відповідного звернення суду.

Як це працює на практиці? Зрозуміло, ніхто й не думає відкривати провадження у справі в триденний строк, як це велить норма ст. 122 ЦПК. Помічник судді спрямовує запит про місце проживання відповідачів до інстанцій, що їх розпливчасто названо «органами реєстрації місця проживання фізичної особи».

Раніше, коли цим опікувалася Державна міграційна служба, відповіді надходили відносно швидко, приблизно за 10–15 днів. Не три дні, як за законом, але все ж. Зовсім нещодавно провели чергову «реформу» і поклали ці функції на місцеві адміністрації. Тепер у тих випадках, коли потрібно підтвердження про місце проживання для суду або для вчинення нотаріальних оборудок з нерухомістю (про склад мешканців за адресою), — і суди, і нотаріуси змушені чекати щонайменше 30 днів для обробки такого запиту в місцевій адміністрації, як ніби йдеться про розгляд звернення громадян.

Але реальність перевершила всі реформаторські очікування: на умовах анонімності в апараті Святошинського районного суду м. Києва повідомили, що в них зараз вважається за нормальне отримати відповіді на запити, надіслані ще у грудні-січні, хоча вже середина літа.

І все згідно із законом: суд не може почати розглядати справу, не отримавши підтвердження адреси. Але орган, який дає таке підтвердження, не має жодного стосунку до судової системи й не повинен виконувати вимоги ч. 3 ст. 122 ЦПК. Позивач у свою чергу не має права оскаржити таку бездіяльність — не передбачено законом. Виходить замкнуте коло, і теоретично можна припустити, що ваш позов можуть узагалі ніколи не призначити до розгляду — і все відповідно до закону!

Якщо хтось наївно думає, що нова реформа усуває цей недолік, то хочу розчарувати: в новому ЦПК прописано ще гірше. Згідно з другим абзацом ч. 1 ст. 188 ЦПК (нова редакція):

Якщо відповідачем вказана фізична особа, яка не має статусу підприємця, суд відкриває провадження не пізніше наступного дня з дня отримання судом у порядку, передбаченому частиною восьмою цієї статті, інформації про зареєстроване у встановленому законом порядку місце проживання (перебування) фізичної особи-відповідача.

Тобто в нашому випадку це може бути й за півроку, а може — ніколи.

Звичайно, в інших частинах ст. 188 ЦПК (нова редакція) було зроблено незграбну спробу вирішити цю проблему. Згідно з ч. 7 ст. 188 ЦПК (проект):

7. Інформація про місце проживання (перебування) фізичної особи має бути надана протягом п'яти днів з моменту отримання відповідним органом реєстрації місця проживання та перебування особи відповідного звернення суду.

Водночас, згідно з ч. 8 ст. 188 ЦПК (проект):

8. Суддя з метою визначення підсудності може також користуватися даними Єдиного державного демографічного реєстру.

Але знову ж таки — «може користуватися», а може й не користуватися. П'ять днів, передбачених ЦПК, не указ для місцевої адміністрації, оскільки норми ЦПК написані для учасників судового розгляду, до яких «органи реєстрації місця проживання» не входять. Поквапити може тільки суд, якщо захоче...

Всі ці неконкретні норми написані так, що примусити суд до їх виконання неможливо — і відповідальності за їх порушення жодної. Помилка, що її припустилися законодавці, очевидна: алгоритм дій суду під час відкриття справи ставить суд у залежність від події, яка має не процесуальний характер і від суду не залежить, — отримання відповіді на запит від органу, який не є підзвітним суду.

Водночас алгоритм дій позивача ставить його у становище пасивного спостерігача, коли в нього немає жодних важелів впливу на ситуацію і немає способу захисту права. Позивач може лише покластися на вдалий збіг обставин.

І це тільки один елемент з цілої піраміди нефункціональних алгоритмів ЦПК.

Тому перш ніж панам реформаторам процесуальних кодексів спочивати на лаврах, наполегливо раджу вникнути в роботу судової системи та хоча б для себе з’ясувати всі вузькі місця нинішнього ЦПК. А вже потім вдаватися до реформаторських фантазій. Якщо на той час «концепція», як ідеться в одному анекдоті, знову не зміниться...