Антикорупційний суд: перспективи

Стільки в нас розмов про антикорупційний суд, що вже ніби й не видається дивним, що, ретельно відсортувавши й розігнавши чимало суддів, сформувавши Верховний суд за новими правилами з нечуваною відкритістю, однаково потребуємо, як нас переконують, створення окремого антикорупційного суду. Звичайним людям все це судове розмаїття не надто цікаве — просто хочеться, щоб кожен суд міг корупціонера прищучити й життя почало змінюватися на краще. Але без антикорупційного, кажуть нам, — ніяк. Потрібен окремий суд і добірні судді, обов'язково схвалені іноземними експертами.

Цілковиту відсутність внутрішньої політичної волі для боротьби з корупцією наші західні партнери, які вже нічому не дивуються, намагаються компенсувати власною активністю. Знаючи нас як облуплених, та ще й надивившись на конкурс до Верховного суду, наполегливо пробивають безпосередню участь іноземних товаришів у виборах українських антикорупційних суддів. Про незалежність судової влади не йдеться, але вже, здається, пізно й казати про суверенітет держави, де навіть кордони, як виявилося, давно у приватних руках. Це соромно і сумно водночас, проте вибору злодійкуватим «тубільцям» наші впливові друзі більше не дають. Вони хочуть мати гарантію, що в цій країні буде хоч один суд, який працює.

Очевидно, що жоден антикорупційний суд не здатний працювати без антикорупційної прокуратури. Але ж, попри поширену в нас звичку всіх від верху до низу все списувати на «продажні суди», неймовірна кількість справ гине ще на рівні прокуратури, так що в суд і нести немає чого. І жоден суперсуддя з антикорупційного суду нічого не зможе вдіяти, коли на стіл до нього потраплять нікчемні за якістю матеріали. Хіба тільки ухвалити незаконне і необґрунтоване, проте «справедливе», на чиюсь думку, рішення.

Що таке антикорупційний суд? Це цікава, прямо скажемо, експериментальна структура, про роботу якої свідчить такий гаряче і без розбору улюблений нашими вітчизняними експертами «світовий досвід». Однак насамперед відзначимо, що досвіду роботи антикорупційного суду в державах, які заведено називати цивілізованими, немає. У них все інакше влаштовано, і немає потреби створювати «антикорупційний» суд, «законний» та «справедливий» окремо. Натомість є відповідний дуже неоднозначний досвід держав, як раніше казали, «третього світу», зокрема тих, які ніби й раді були розвиватися, проте в них це погано виходить. Тому іноземним доброзичливцям доводиться волоком тягти такі держави до світла та прогресу, захищаючи їх від них самих, заодно намагатися вберегти власні, не лише душевні інвестиції. Про можливі плюси та мінуси створення антикорупційного суду сказано багато. Та цікавим є досвід держав, в яких вони вже існують.

Обмовимося відразу: не те щоби блискучих або таких, що надихають, але навіть хоч трохи відчутних успіхів антикорупційним судам досягти не вдалося, попри те, що експеримент триває вже 20 років. Про це чесно свідчать результати дослідження професора права з Гарварда Метью К. Стівенсона та Софі А. Шютте, надані громадськості програмою «Нове правосуддя» (USAID).

Як зазначають автори дослідження, найпоширенішим аргументом на користь створення спеціалізованих антикорупційних судів є потреба в більш ефективному та швидкому розгляді корупційних справ. (В нашому випадку, напевно, це потреба хоч в якомусь, нарешті, реальному розгляді.) По-друге, це потреба подати сигнал національному та міжнародному загалові про те, що країна почала боротьбу з корупцією. На сигнал, дійсно, зачекалися. Але запалити сигнальні вогні поки все ніяк не виходить: навіть менш поганий з проектів, представлених Венеційській комісії, змученій нашими чернетками законопроектів, був названий там всього лише «хорошою основою».

Антикорупційні суди, які є в світі, відрізняються за найрізноманітнішими параметрами. За розміром, алгоритмом обрання суддів, місцем у судовій системі, обсягом юрисдикції, процедурами перегляду справ. На думку дослідників, «найкращого досвіду» моделі антикорупційних судів не існує, а те, що є, може бути використано лише як покажчик напряму руху реформаторам.

Показовою є географія проведеного дослідження. Діяльність антикорупційних судів вивчалася, зокрема, на досвіді таких держав як Афганістан, Бангладеш, Ботсвана, Бурунді, Камерун, Індонезія, Кенія, Непал, Пакистан, Палестина, Філіппіни, Сенегал, Уганда. Так, в цьому красномовному списку є й кілька європейських держав — наприклад, Словаччина. З-поміж держав, що використовують лише елементи антикорупційної спрямованості в діяльності суду — наприклад, прискорення обробки таких справ, — фігурує Папуа Нова Гвінея. До цієї колоритної й різношерстої компанії з двох десятків держав ось-ось долучимося і ми. Тому є цікавим їхній екзотичний досвід.

Перший антикорупційний суд було створено на Філіппінах у 70-х роках минулого століття, але жоден суд не почав роботу раніше 1999 року. Більшість з чинних нині 20 антикорупційних судів було створено в останні десять років.

У низці випадків значну роль у створенні антикорупційних судів зіграла міжнародна спільнота донорів. Насамперед це Афганістан, де світова громадськість на чолі з США та Великою Британією чинила тиск на уряд з метою якнайшвидшого створення антикорупційного суду, оскільки «міжнародні донори були розчаровані тим, наскільки неналежно розтрачено кошти, надані ними афганському урядові».

Ще одна знайома до болю історія: ініціація створення такого суду в Непалі внаслідок тиску міжнародних донорів, стурбованих чималими простроченнями виконання програм, що фінансуються ними. В обох прикладах донори, до яких в разі Непалу входить ще й Азійський банк розвитку, надавали значну фінансову й технічну підтримку судам і під час їх створення, і згодом.

Окрім держав, які тягли за вуха у світле антикорупційне майбутнє, є ще цікаві й повчальні для нашої «держави в центрі Європи» приклади. Два роки тому в Нігерії після виборів президента Бухарі, «фішкою» виборчої кампанії якого було гасло про боротьбу з корупцією, спостерігачі констатували дедалі більшу підтримку такого суду, зокрема з боку самого президента. Ось що таке справжні афро-європейські оптимісти, які прагнуть цивілізаційних цінностей!

Швидше?

Одним із головних обґрунтувань необхідності створення антикорупційного суду в більшості держав було бажання прискорити розгляд таких справ. Однак надії на те, що антикорупційні судді будуть завантажені менше, не виправдалися. Як стверджують автори дослідження, ці суди завантажені так само, як і звичайні, а часом і більше.

Деякі антикорупційні суди є судами першої інстанції, але апеляційні скарги йдуть до верховного суду, минаючи апеляційні.

Багато хто встановив тимчасові рамки для розгляду корупційних справ. Найбільш неординарними виявилися палестинці: відповідний суд має розглянути справу за 10 днів і оформити рішення за 10 днів після слухання, максимум — плюс тиждень. 

Малайзійці, які звикли розглядати корупційні справи неспішно, в середньому вісім з половиною років, не лише встановили відповідне обмеження тільки для справ цієї юрисдикції — рік, а й зуміли якимось чином три чверті справ розглядати, не порушуючи цього строку. Філіппіни збиралися розглядати подібні справи за три місяці, але на практиці вони займали, бувало, і десяток років. І Філіппіни — хоч і екстремальний приклад, але не винятковий. Недотримання строків розгляду цих справ стало нормою. У низці випадків винні в цьому не самі суди, а прокуратура, констатують дослідники.

У підсумку досвід антикорупційних судів світу демонструє, як наголошують дослідники, що реформаторам не варто бути надто оптимістичними й обіцяти забагато у зв'язку зі створенням антикорупційного суду, попри «цілком ймовірні досягнення в підвищенні ефективності».

Доброчесніше

Творці знаменитих індонезійських антикорупційних судів Тіпікор, побоюючись судової корупції, що ускладнює засудження чиновників зі зв'язками та їхніх друзів, передбачили участь у процесах тимчасових суддів, які не є частиною судової системи. На жаль, згодом Тіпікор дали підстави казати про «ерозію їхньої доброчесності».

В Афганістані переважна частина тиску з боку США, Великої Британії та міжнародної спільноти щодо створення антикорупційних судів обумовлена тим, що «афганська судова влада була особливо корумпованою», відзначають дослідники.

Крім того, що звичайним побоюванням у контексті політичного втручання в розгляд справ про корупцію було те, що суди захищатимуть впливових правопорушників, в деяких країнах «критики допустили, що уряд здатний маніпулювати антикорупційними судами та антикорупційними переслідуваннями загалом для переслідування політичних опонентів».

В Індонезії кількох суддів таких судів самих було засуджено за корупцію.

На Філіппінах Верховний суд звільнив члена суду Грегорі Онга за його «можливі зв'язки з великої корупційною схемою за участю філіппінського законодавця».

Створення спеціальних процедур підбору й відсторонення суддів антикорупційних судів є найбільш обґрунтованим в тих випадках, коли існують серйозні підстави для занепокоєння щодо доброчесності суддів, вважають експерти. Наприклад, у Словаччині головна загроза виходила від регіональних еліт і злочинних угруповань, здатних підкупити або шантажувати суддю. В Індонезії — величезний вплив правлячої еліти на звичайні суди та системна корупція в судовій системі.

Тим не менш, у більшості держав не вдавалися до спеціальних процедур добору й відсторонення суддів антикорупційних судів.

Вище

Юрисдикція антикорупційних судів має три основні виміри: тип правопорушення; його тяжкість; ранг держслужбовця, ймовірно причетного до правопорушення. Юрисдикція більшості антикорупційних судів визначається характером правопорушення, а не його тяжкістю. Проте в деяких державах антикорупційні суди розглядають тільки справи, пов'язані з доволі великими сумами.

У сенегальському суді з боротьби з незаконним збагаченням, як і випливає з назви, розглядаються злочини, що полягають у збагаченні з використанням державної посади або зв'язків з членами уряду для привласнення коштів, а також правопорушення, тісно пов'язані з корупцією або приховуванням злочинів. Президент Малі Салл запропонував розширити юрисдикцію Суду з боротьби з незаконним збагаченням, зробивши його Судом з придушення економічних і фінансових злочинів.

Як зазначають дослідники, оскільки спеціалізований суд потребує значних державних ресурсів, а його судді можуть сприйматися як більш привілейовані, ніж решта їхніх колег, доля суду може залежати від того, чи будуть громадяни переконані в його необхідності. І тут одна з перших загроз — розгляд неістотних справ. Наприклад, у Непалі значна кількість справ, що їх було вивчено Спеціальним судом, стосувалася... підробки університетських дипломів.

Ну і, звісно, як уже вказувалося, ефективність спеціальних антикорупційних судів безпосередньо пов'язана з ефективністю органів, які передають їм справи. У низці держав спеціалізовані антикорупційні суди добре справляються зі справами, що до них надходять, але, за словами експертів, найважливіші справи, для яких і створювався такий суд, не надходять туди зовсім, тому що прокуратура не передає їх до суду. «Корумповані еліти легко можуть не втручатися в роботу спеціалізованого антикорупційного суду, маючи достатньо впливу на прокурорів чи правоохоронні органи, що дозволяє їм уникнути будь-якого серйозного ризику переслідування. Деякі критики у Словаччині стверджують, що саме це є головною причиною відсутності обвинувальних вироків проти політиків високого рівня», — наголошується в дослідженні.

Політикам слід провести чіткий аналіз наявної системи та її механізмів, перш ніж інвестувати у створення нового суду, радять автори дослідження. Вони оцінюють досягнення антикорупційних судів як «змішані». І ось про яку суміш ідеться: «У деяких країнах спецсуди, схоже, досягли певного успіху, а в інших результати виявилися невтішними. Крім того, кілька спецсудів, які начебто були успішними, зіткнулися зі значними труднощами й невдачами».

Ну, однаково вже все вирішено, тож подивимося тепер: а раптом приживеться у нас далеко не найвдаліший світовий досвід — якщо вже прогресивний ніяк не хоче пускати коріння на українській землі...