Семен Глузман: У моїй країні авторитарної королівської влади немає — і не буде

У книжковому магазині буквально зіткнувся з відомим політологом. Сьогодні він (як і раніше) обслуговує нашу центральну владу. Суджу за його телевізійними інтерв'ю. Раніше ми не були знайомі, зустрічаючись випадково, не віталися. Зараз, під час несподіваного фізичного контакту серед книжкових полиць, обидва вирішили формально познайомитися.

Книжковий магазин — не найкраще місце для дискусій. Незадоволені інші покупці. Ми вирішили продовжити розмову в сусідньому, за стінкою, кафе. Відвідувачів було мало, в залі — тихо, ми спокійно, неспішно говорили. Обидва намагалися не наступати на болючі теми, я «не чіпав» особистість і поведінку Порошенка, він акуратно «не чіпав» гіркоту й песимізм моїх публікацій.

За 20–30 хвилин ми заговорили серйозно, відверто. Чемно за формою, але гостро по суті. Він, зокрема, спробував пояснити мені, чому я не правий, так часто публічно критикуючи нашого президента. Згадав, попередньо вибачившись, мою самоідентифікацію як людини, яка розгойдує державний човен. Його аргументи мені були зрозумілі. Я відповідав мляво, оскільки усвідомлював, що говорить він не зовсім щиро, він був явно розумнішим за свої слова, сказані вголос.

Випивши чай і обмінявшись візитками, ми розійшлися. Так і не переконавши один одного в помилковості позиції опонента. Нормальні, толерантні до іншої думки люди, що випадково зустрілися в книжковому магазині нормальної країни.

Кілька годин по тому, ввечері я згадав, що з аргументами, почутими сьогодні, я вперше зіткнувся в березні 1972 року. Майже такими самими словами молодий оперативник КДБ переконував мене в неправильності моєї поведінки під час тривалого обшуку в моїй квартирі. Ретельно оглядаючи й гортаючи книжки моєї родини, він казав мені про необхідність охороняти інтереси держави, про непорушність радянських правових інститутів, про безглуздість і шкідливість будь-якої дисидентської активності. Ось тільки про шкоду розгойдування державного човна не казав. Використовував виключно радянську юридичну термінологію, без метафоричних образів.

Я намагався заперечувати. Потім перестав. Мені було нудно і, не приховую, страшно. У сусідній кімнаті лежала після важкого інфаркту моя мама. Біля неї сидів батько. Перелякані, старі люди, які встигли пройти всю, до Берліна, війну, пам'ятали реалії голодомору і загиблих у сталінських тюрмах і таборах друзів і родичів. Врешті-решт чоловік у штатському перестав говорити, зосередився на обшуку.

Скільки років минуло, але всі ті ж самі аргументи. Держава понад усе! Навіть така, що загрузла в брехні та корупції. Не людина, не громадянин. Моя держава, оскільки я завжди беру участь у виборах.

Мій недавній співрозмовник набагато молодший за мене. Для нього КДБ — книжковий історичний факт. Він, політолог, який обслуговує можновладців (або політтехнолог, або політичний аналітик...), за свою роботу отримує гроші. Він, той, хто регулярно займається агітацією і пропагандою, не знає, що для мене і сотень інших, хто сумнівається, це словосполучення — «агітація і пропаганда» — було підставою статті №62 Кримінального кодексу Української Радянської Соціалістичної Республіки, що карала за спосіб мислення. Так, саме так. Слідчий КДБ, який готував до суду Івана Олексійовича Світличного, одного разу під час допиту сказав йому: «Мало що ви думали. Ось прийшли б увечері до себе додому, лягли б у ліжко і, накривши голову подушкою, думали б собі, про що хочете». 

Пам'ятаєте безсмертний вислів французького короля: «Держава — це я»? У моїй країні авторитарної королівської влади немає. І не буде. Але для цього необхідно впевнено і послідовно «розгойдувати човен».