Нафтогазівська комедія: Коболєв викрутився, як Штірліц

Ще в середині березня всі були впевнені, що швидше небо впаде на землю і Дунай потече у зворотному напрямку, аніж прем’єр-міністр Володимир Гройсман подовжить контракт із головою НАК «Нафтогаз України» Андрієм Коболєвим.

Враження від того, що сталося, було настільки приголомшливим, що головний парламентський комедіант Олег Ляшко визнав це зручним приводом влаштувати дебош на засіданні уряду перед десятком телекамер. Але західні кредитори надавили на Порошенка, той натиснув на Гройсмана, і останній вкотре зробив те, чого він робити дуже не хотів.

Очевидно, не так уже неправі ті, хто кажуть, що Україна перебуває під зовнішнім управлінням, але головне питання в тому, розумне воно чи дурне. Тож спробуємо тверезо розібратися в тому, наскільки воно виявилося ефективним у випадку з «Нафтогазом», не відволікаючись при цьому на зарплатно-преміальний психоз.

Внутрішньосімейні судові розборки

Перше, що здивує аналітика, який визначатиме управлінську ефективність команди Коболєва, — це наявність судової практики всередині сімейства «Нафтогазу», коли материнські компанії судяться з дочірніми, а сестринські — поміж собою. Найвідомішим у цьому плані є рішення Господарського суду Києва від 22 січня 2019 року, яким з Публічного акціонерного товариства «Укртрансгаз» стягнуто на користь «Нафтогазу» 6 млрд грн, в тому числі 611 тис. грн компенсації сплаченого позивачем судового збору.

Ця історія почалася з того, що в січні 2017 року між ними було укладено договір купівлі-продажу 1,5 млрд кубометрів газу за 13 млрд грн. «Укртрансгаз» товар отримав і 11 млрд грн заплатив, а ще 2 млрд — забув, тож тепер має повернути тіло боргу з хвостами, якщо, звичайно, не переграє це рішення в апеляції, куди він уже подав заяву, але не заплатив 925 тис. грн судового збору, через що ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 28 лютого 2019 року її залишено без руху.

І таких прикладів, щоправда, меншого у грошовому вираженні масштабу, можна навести десятки. Отже, якщо ці конфлікти не було вирішено на корпоративному рівні у вузькому, так би мовити сімейному колі, а довелося завантажувати роботою юристів, суддів та ще й тратитися на судові збори, значить, управління Коболєва ефективним вважати не варто.

Висновки Стокгольмської епопеї

Тепер щодо найбільшого предмета гордості нашого героя — перемоги над «Газпромом» в Арбітражному інституті Торгової палати Стокгольму. Якщо бути точним, то справи там було дві, по одній з яких виграно 4,63 млрд дол., по іншій програно трохи більш як 2 млрд дол., тож у загальному підсумку 2,56 млрд дол. на нашу користь.

З одного боку, це можна вітати, але з іншого — чому засекречено тексти судових рішень? І від кого? Від Росії ховати їх не треба — вона їх і так знає. Виходить, що від свого роботодавця в особі українського народу. Адже, уважно прочитавши й проаналізувавши ці рішення, раптом можна буде дійти висновку, що з такою доказовою базою по одній справі можна було виграти втричі більше, а по іншій взагалі нічого не програти.

Лише наприкінці листопаду 2018-го й під дуже сильним тиском громадськості на сайті «Нафтогазу» нарешті з’явилися тексти обох рішень Стокгольмського арбітражу, щоправда, англійською мовою, але найголовніше те, що найцікавіші місця засекречено й замальовано чорним кольором. Та навіть у відкритих частинах і при посередньому знанні англійської мови на рівні школярки-одинадцятикласниці там все одно можна знайти чимало смішного.

Так, наприклад, на 11-й сторінці фінального рішення за постачальним контрактом, у вступній частині, в якій дається коротка об’єктива на учасників спору, написано, що «Нафтогаз» — компанія, яка налічує понад 170 тис. співробітників. Хоча за даними самого «Нафтогазу», опублікованими в його річному звіті за 2017 рік, сказано, що їх налічується 71 881 особа.

Оскільки шведські арбітри в цьому розділі нічого від себе не вигадували й копіювали те, що їм дали, слід зробити висновок, що їм навмисне чи з недогляду підсунули липу. Зауважимо: підсунули або залучені «висококваліфіковані» іноземні юристи, на оплату послуг яких було витрачено мільйони доларів, або свої доморощені кадри, яким потім були виплачені не менші за розмірами премії. Не будемо наївними: зважаючи на таку якість підготовки доказової бази, судді просто підіграли Україні як жертві російської агресії, тож особливої заслуги «молодої команди Коболєва» в цій перемозі немає.

У зв’язку з прозорістю діяльності варто зазначити ще один момент. Останнім часом Коболєв приєднався до числа критиків Юлії Тимошенко з приводу укладених у січні 2009 року двох контрактів між «Нафтогазом» і «Газпромом», коли вона була прем’єр-міністром. Можливо, ці договори дійсно були поганими, але опублікуйте їх, а ми вже самі прочитаємо й визначимося, в якій мірі це зрада, а в якій перемога. Але Коболєв, котрий є розпорядником цієї інформації, подібно своїм попередникам, вперто тримає документи за сімома замками. 

Корупція і уроки історії

Але найбільшим закидом Коболєву є, звичайно, обвинувачення в корупції або, як мінімум, у потуранні їй. Як стало відомо останнім часом, факти, викладені виконавчим директором «Нафтогазу» Юрієм Вітренком, — то лише верхівка айсбергу. Ще рік тому журналісти, за наводкою чи самостійно, але докопалися, що з підземних сховищ компанії в невідомому напрямку випарувалося близько 0,5 млрд кубометрів буферного газу, але тоді «Укртрансгаз» засекретив цю інформацію і цікавість до неї швидко зникла. І ось нещодавно низка відсунутих від корита високопоставлених працівників «Нафтогазу» знову підняли цю тему, про яку ніяк не можна сказати, що вона висмоктана з пальця.

Втім, наївно було б думати, що це викриття спричинить гнів і обурення всередині України, де протягом останніх років сталася неймовірна девальвація компромату. Розрахунок будувався на реакцію західних кредиторів, які пестили й леліяли Коболєва як свою головну ставку в нафтогазовій галузі України, а тут такий пасаж. Очікувалося, що вони принаймні не стануть грудьми на його захист, але цей логічний розрахунок виявився помилковим.

Проте в українській історії це не перший випадок, коли західні партнери прощають тутешнє шкідливе кошеня. Так, 20 з лишком років тому на махінаціях із кредитами МВФ спіймали тодішнього голову Національного банку України Віктора Ющенка, який замість того, щоби поповнити позиченими грошима золотовалютні резерви держави, поклав їх під 6% річних у якийсь правильний кіпрський банк, у якого потім очолюване Ігорем Мітюковим Міністерство фінансів брало ці самі гроші в кредит, але вже під 20%.

Зчинився страшенний скандал як всередині країни, так і за її межами. Від своїх Ющенко відкупився тим, що віддав на розор лідерам ключових парламентських фракцій улюблений банк «Україна». А от Захід, якщо вірити відкритим джерелам, простив його за так. Щоправда, завдяки численним міжнародним (в тому числі й сексуальним) скандалам ми знаємо, що в керівництві МВФ теж люди, яким ніщо людське не чуже, тож якщо Ющенкові простилися його оборудки, значить, оцей правильний кіпрський банк теж був комусь там не чужий.