Промашки газово-тарифного рішення. Альтернативний погляд на судову перемогу Тимошенко над урядом

Єдиний державний реєстр із тритижневим часовим проміжком нарешті оприлюднив повний текст рішення судді Окружного адміністративного суду Києва Євгена Аблова від 4 березня 2019 року у справі за позовом Юлії Тимошенко і громадської організації «Тарифна мобілізація» до Кабінету міністрів про визнання незаконною постанови №315 від 27 квітня 2016 року.

Постанова діяла з травня 2016-го по березень 2017 року, встановивши на цей період нові роздрібні ціни для пільгових категорій споживачів. Якщо, наприклад, населення до того платило по 3,6 грн за кубометр у холодну пору року і 7,2 грн в теплу, то тепер він коштував 6,9 грн круглий рік.

В резолютивній частині рішення написано визнати її нечинною з моменту ухвалення, і представники сторони позивача поспішили порадувати людей тим, що їм повернуть зайве стягнуті з них кошти. Але тверезий аналіз рішення судді Аблова дає підстави стверджувати, що навіть якщо його якимсь дивом не забракують у наступних інстанціях і воно буде виконане, то побутовий споживач опиниться в ситуації, коли «пішов за шерстю, а вернувся стрижений».

Сумнівна компетенційність позивачів

Слід зазначити, що наші позивачі — далеко не перші, хто намагався оскаржити в судовому порядку газово-тарифні постанови уряду, просто в інших із цього задуму нічого не вийшло навіть на рівні першої інстанції, та й судові процеси в них проходили без зайвої помпи, тому широка публіка майже нічого про них не знає. Зате висновки суддів, які відмовили в задоволенні їхніх позовів, можна використати для того, щоби зрозуміти, чому рішення судді Аблова приречене на скасування.

Перше, що коле око, — це питання компетенційності спору. Відповідно до ст. 264 Кодексу адміністративного судочинства, оскаржити нормативно-правовий акт може лише та особа, якої він стосується. В цьому випадку побутові споживачі могли оскаржити постанову уряду, яка встановлює невгодні для них роздрібні ціни на газ, і своє право на це вони довели, надавши суду платіжки.

Але саме цим пунктом їхнє право на оскарження й обмежувалося, а постанова №315, окрім роздрібних цін на газ для населення, ще вирішувала питання стосунків між чотирма суб’єктами газового ринку: НАК «Нафтогаз України», АТ «Укргазвидобування», ліцензованих газопостачальних підприємств (газзбутів), надаючи їм певні права й покладаючи на них певні обов’язки. А до них уже ані Юлія Тимошенко, ані «Тарифна мобілізація» жодного стосунку не мають.

Якби ці суб’єкти теж оскаржили урядову постанову і виступили, скажімо, в ролі співпозивачів — тоді інша справа. Але деякі з них, будучи залученими до справи у статусі третіх осіб, навпаки — проти задоволення позову заперечували. Тому суддя Аблов, якщо вже на те пішло, мав право задовольнити позов лише частково й визнати урядову постанову незаконною лише в тій частині, що стосується саме населення, представниками якого називали себе позивачі. Інших фігурантів торкатися зась. Тож принаймні з цієї причини рішення суду має бути нехай частково, але все ж таки скасовано.

Уряд відтягував шокову терапію

Для того щоби зрозуміти, чому суддя Аблов виявився неправим, не лише стосовно компетенційності, а й у питанні роздрібних цін, треба хоча б у загальних рисах змалювати нинішній стан газового господарства країни.

До 2015 року вважалося, що газ — це соціальний продукт першої необхідності, яким держава зобов’язана забезпечити всіх і кожного за мінімальною ціною, тобто майже задарма. Але потім Верховною Радою було ухвалено закон «Про ринок природного газу», головна ідея якого полягала в тому, що газ — це такий самий товар, як і всі інші, тож хто його за якою ціною хоче, той за такою нехай і продає. А в кого не вистачить грошей на придбання цього виду палива, хай використовує якесь інше — врешті решт, наші предки жили в цих кліматичних умовах тисячі років і якось давали собі раду без нього.

Але керівництво держави все ж таки не наважилося влаштувати своїм громадянам шокову терапію, тому було запроваджено такий собі перехідний період, протягом якого вільний ринок газу діяв лише для комерційно-промислових споживачів, а для споживачів побутових він мав запроваджуватися поетапно. У зв’язку з цим у ст. 11 згаданого вище закону було записано, що на суб’єкти ринку природного газу у виключних випадках та на визначений строк можуть покладатися спеціальні обов’язки в обсязі та на умовах, визначених Кабінетом міністрів.

Зазначимо, що накладати такі зобов’язання державі зовсім не важко, оскільки всі надра, з яких видобувається газ, всі труби, якими він транспортується, і майже всі труби, якими він розподіляється, належать їй. В цьому відношенні всі приватні компанії, що займаються газовим бізнесом, перебувають у статусі таких собі орендаторів, яких уряд може будь-якої миті поміняти на інших.

Втім, уряд поклав спеціальний обов’язок лише на обмежене коло суб’єктів. Відповідно до запровадженого ним порядку державний концерн «Укргазвидобування» мусив продавати майже весь видобутий газ державній компанії «Нафтогаз» за визначеною урядом ціною. «Нафтогаз», у свою чергу, мав теж за визначеною ціною продавати цей газ приватним газопостачальним підприємствам, а ті вже — побутовим споживачам, тобто населенню — й теж за визначеними урядом цінами.

Як ви, напевне, вже зрозуміли, ця визначена урядом фіксована ціна була значно нижчою за ту, за якою перелічені вище суб’єкти продавали комерційно-промисловим споживачам на умовах вільного конкурентного ринку.

Зауважте: забезпечувати населення дешевим газом — це, відповідно до закону, не обов’язок, а право уряду, яким він може скористатися, а може й ні. Називайте це з його боку актом гуманізму до зубожілого населення, милістю до зневажених і скривджених чи кісткою обивателю, щоб не заважав можновладцям розкрадати мільярди, — кому як сподобається, але закон дозволяє уряду будь-якої миті відпустити ціни на газ у вільне плавання.

Навіщо було морочити голови експертам?

Першим регуляторним актом уряду, який встановлював режим покладення спеціальних обов’язків, була постанова №758 від 1 жовтня 2015 року. З неї, зокрема, витікало, що відтепер ціни на газ для населення встановлюватиме не НКРЕКП, як колись, а КМУ, причому на інших підставах і за іншими принципами. Але саму ціну уряд поки вирішив не зачіпати й написав, що до 1 травня 2016 року вона буде тою ж самою, якою її закріпила постанова НКРЕКП №583 від 3 березня 2015 року, тобто 3,6 грн за 1 куб. м в холодний період року і 7,2 грн — в теплий. А що буде після 1 травня 2016 року — про це, мовляв, буде сказано в окремій постанові КМУ.

І ось 27 квітня 2016 року цю саму окрему постанову було ухвалено. Зовні вона виглядала як зміни до згаданої вище постанови №758 і стосувалася багатьох питань, зокрема й роздрібних цін для населення, розмір котрих, як уже було сказано, на період з 1 травня 2016 року по 31 березня 2017 року мав становити 6,879 грн за 1 куб. м.

Забігаючи вперед, скажемо, що режим покладення спеціальних обов’язків зберігається й донині, тільки його вже регламентує третя за ліком базова постанова уряду, але у червні 2016-го обоє позивачів про це ще не знали й знати не могли, а тому оскаржили в суді саме постанову КМУ №315, яка вперше від імені уряду, а не НКРЕКП, підвищила для населення ціни на газ.

Якщо відкинути інші другорядні моменти аргументації позовних вимог, то основне полягало в тому, що урядовий акт суперечить вимогам закону «Про ціни і ціноутворення». Слід визнати, що в його ст. 12 (Державні регульовані ціни) дійсно є два положення, які на перший погляд мають стосунок до газу.

Перше з них передбачає, що держава регулює ціни на «товари, які справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, мають істотну соціальну значущість, а також на товари, що виробляються суб’єктами, які займають монопольне (домінуюче) становище на ринку». До газу таке визначення цілком підходить, оскільки він, по-перше, має істотну соціальну значущість, а по-друге, на три чверті видобувається державним концерном «Укргазвидобування».

Друге положення полягає в тому, що державні регульовані ціни повинні бути економічно обґрунтованими.

Але якби суддя Аблов уважно прочитав закон «Про ринок природного газу», то побачив би, що в його ст. 2 (Правова основа ринку природного газу) перелічені дев’ять законів, включно з Конституцією, але закону «Про ціни і ціноутворення» серед них немає. Бо, відповідно до нової економічної політики держави, газ уже не вважається соціально значущим товаром, оскільки його успішно можуть замінити інші види палива. А домінуюче становище «Укргазвидобування» у сфері його видобування теж нічого не значить, зважаючи на те, що газ можна успішно імпортувати з інших країн.

На цьому справа, можливо, і закінчилася б ще у 2016 році, проте Євген Валерійович обтяжувати себе цією роботою не став, а переклав її на три науково-дослідні інститути судових експертиз системи Міністерства юстиції України — Донецький, Харківський і Київський, — поставивши перед кожним з них однотипні запитання: чи є встановлені урядом ціни на газ економічно обґрунтованими в розумінні ст. 12 закону «Про ціни і ціноутворення»?

Думки експертів розділилися: донеччани однозначно відповіли, що ні; харків’яни від відповіді ухилилися, написавши, що не вбачається можливим дати відповідь у межах наданих для дослідження документів; а от кияни показали широту кругозору і, скориставшись не лише наданими судом даними, а й інформацією з відкритих джерел, відповіли, що ціни є економічно обґрунтованими, причому як у розумінні закону «Про ціни і про ціноутворення», так і в світлі закону «Про ринок природного газу». З трьох варіантів відповідей суддя Аблов обрав той, котрий найбільше був до вподоби позивачам.

Уявімо, що рішення правильне…

А тепер припустимо, що всі наші попередні викладки виявилися помилковими, апеляційний і касаційний суди благополучно залишили рішення судді Аблова без змін… І що тоді? Законними будуть вважатися тарифи по 3,6 грн і 7,2 грн, а люди зможуть звертатися з позовами про компенсацію зайве сплаченого? В жодному разі! В первісній, тобто неоскаржуваній версії постанови КМУ №758 чітко сказано, що ці тарифи діють лише до 1 травня 2016 року. Більше з цього приводу в регуляторних актах уряду нічого не написано.

Тепер зробіть висновок самі: з одного боку, закон вимагає ринку природного газу, заснованого на принципах вільної конкуренції, тобто вільних ринкових цін. З іншого боку, а саме з боку Кабміну, який єдиний може тимчасово обмежувати свободу цін, жодних обмежень немає, а ті, які були, визнано нечинними рішенням суду. Які тоді ціни мають діяти? Правильно — ринкові, які в той період, з травня 2016-го по березень 2017-го, коливалися навколо позначки 8,5 грн за кубометр.

За таких обставин вже «Укргазвидобування» у «Нафтогазу», «Нафтогаз» у газзбутів, а газзбути від населення можуть теоретично вимагати компенсації за недоплату за спожиті обсяги газу. Але це лише теоретично, бо практично це вже, чесно кажучи, з області фантастики.