Семен Глузман: Українці виходять зі звичної для тоталітарного досвіду зимової сплячки душі

Сучасна людина має два уявлення про правду: історична та художня. Так стверджують класики. Мирослав Володимирович Попович одного разу в розмові зі мною висловив думку про введення третьої категорії правди — політичної, особливо для України. І одразу ж зауважив: особливого сенсу в цьому немає, оскільки так звана правда політиків, по суті, є надуманою, художньою.

Принца Гамлета цікавила проблема, чому маленькі чоловічки стають великими, коли великі переводяться. Цей феномен є актуальним і для сучасної України: чому наші маргінали, що голосно заявили про себе в минулому, стали мало не моральними авторитетами? Тут, у нашому випадку, відповідь проста: потоки брехні і демагогії, що постійно випускаються Петром Олексійовичем і його нахабнуватими і не завжди розумними лобістами, були тому причиною.

Сумнів — неспокійний і незадовільний стан, від якого ми всіма силами прагнемо себе звільнити і переходимо у стан віри. Наслідком безперервних потоків брехні і демагогії був дедалі сильніший сумнів українського суспільства у щирості та ефективності президента Порошенка і зміцнення віри в його названого антагоніста — Володимира Зеленського.

Що ж, ми, нарешті, виходимо зі звичної для тоталітарного досвіду зимової сплячки душі (термін, запропонований французьким психіатром ще в XIX столітті). І вчимося незалежного мислення — виходу за межі безпосередньо даної нам інформації. Тієї киплячої нещирістю інформації, яку нам намагалися вливати в очі й вуха різноманітні політики і політологи. Так, у запереченні Порошенка виник Зеленський. Саме він, а не такі, що з’явилися з небуття, персонажі типу Юрія Володимировича Тимошенка...

Ми не відрізняємося від інших народів. Ми так само, як і вони, відчуваємо фальш і брехню. Ще в 1961 році знаменитий мовознавець Еш виявив дивовижну схожість метафор у настільки різних мовах як іврит, китайська, тайська, хауса і бірманська. Немає сумніву, що метафори в українській і російській мовах від інших також не відрізняються.

Сьогодні ми, українці, шукаємо свою правду. Поки — у відторгненні від липкої брехні актуального президента. Абсолютно безпідставно довіряючи свою долю молодому чоловікові, який не має жодного досвіду в державному менеджменті. Не думаючи про те, що короля грає його свита.

Категорично не бажаючи голосувати за Петра Олексійовича, я, тим не менш, все глибше занурююся у тривогу за своє майбутнє. І за майбутнє моєї країни. Два фактори вже сьогодні лякають мене: деякі кадрові наміри Володимира Зеленського і кількість негідників і нікчем, що біжать з тонучого корабля Порошенка і прагнуть працевлаштування в теплому містечку в уже довгій черзі до можливого спадкоємця українського престолу.

І жодні передвиборчі дебати мою тривогу не заспокоять.