Новини
Ракурс
Війна на Донбасі. Висота 154.0 над Слов'янськом

Війна на Донбасі: Як і чому віддавали Донецьк — спогади полковника

Першим, хто прибув на схід нашої країни у зв'язку з відомими подіями п'ятирічної давнини, був спецназ Управління державної охорони. Яку роль мала зіграти та кампанія в новітній історії нашої держави? Що насправді відбувалося в Донецьку? Чи могла спецоперація за успішного результату розгорнути події на Донбасі в іншому напрямку? Досі ніким не озвучені відповіді на очевидні запитання і несподівані подробиці озвучив в інтерв'ю «Ракурсу» Владислав Кошмяков — полковник, ветеран військової служби, кавалер двох орденів «За мужність» I і II ступеня, екс-керівник підрозділів спеціального призначення «Булат» і «Грім» Управління державної охорони України.

— Пане Владиславе, як почалася війна на Донбасі для вас?

— У день вильоту до Донецька керівництво Управління державної охорони було залучене разом з підлеглими у подіях біля Верховного суду України, де зібралися активісти, радикально налаштовані люди, які вимагали люстрації суддів, «вигнати поганих і призначити хороших».

Того дня під Верховним судом я бачив низку людей, які перебували в розшуку як підозрювані в нападі на співробітників міліції із застосуванням вогнепальної зброї. Були серед них і члени організації «Білий молот», причетні до скоєння злочинів проти працівників міліції, зокрема до розстрілу міліціонерів на КПП.

Мабуть, ситуація була настільки критичною, що попри те, що відбувалося під Верховним судом України, керівництво держави дійшло висновку, що в Донецьку все ж тривожніше. Управлінню державної охорони надійшла команда за тривогою сформувати зведений загін і протягом двох годин прибути на аеродром Гостомель зі штатним озброєнням і боєкомплектом.

Ми не знали, Донецьк чи Луганськ, але було відомо, що пункт призначення — на тих територіях. І просто від активістів, які проганяли неугодних суддів через «коридор ганьби» і вішали опудала служителів Феміди, в режимі тривоги спецназ «Булат», контрснайперський підрозділ «Грім» та інші підрозділи Управління держохорони і навіть викладачі Інституту УДО університету ім. Шевченка — загалом 200 осіб — перекидалися на схід, де скоро розпочнеться війна на Донбасі. Ми навіть змінили цю цифру, що викликає зрозумілу кожному військовому асоціацію: здається, взяли на одну-дві особи більше.

Крім спецназу протягом кількох годин на аеродром прибули оперативні працівники і співробітники штабу нашого управління. На іншій руліжці там уже стояв літак, на якому, як нам сказали, відлітала «Альфа», спецназ СБУ. Ми припускали, що діятимемо разом, проте вони відлетіли до Луганська.

— Чому в Донецьк полетіло Управління держохорони? У нас хіба мало спецпідрозділів, прямим призначенням яких є участь в такого роду операціях? До чого тут взагалі УДО?

— Мабуть, причиною тому послужив колапс, в якому перебували правоохоронні підрозділи. Вони були сильно деморалізовані тим, що відбувалося на Майдані, куди їх стягнули в ході оголошеної тоді антитерористичної операції, внаслідок якої вони опинилися покинуті своїм командуванням. Залишивши свою матеріальну частину, в тому числі бойову техніку, переодягнувшись у цивільний одяг, вони хаотично тікали з Києва, намагаючись врятувати хоча би свою табельну зброю. Ми військовослужбовці, у нас був наказ: піднятися по тривозі, прибути на аеродром, сісти в Іл-76. А накази треба не обговорювати, а виконувати.

У нас є свій спецназ «Булат», на той момент більш-менш одягнений, взутий і озброєний. УДО має контрснайперський спецпідрозділ з професійними снайперськими комплексами.

— Це фактично теж снайпери?

— Так. У нас завдання — виявити снайпера, інші збройні загрози та знищити, а підготовка фахівця практично така ж сама. На цьому етапі ми знадобилися більшою мірою саме через наявність снайперів, які можуть прицільно знищувати загрозу, а не вражати масово цивільних осіб.

Весь особовий склад розмістився в салоні двома ярусами — сіли у двопалубний літак Іл-76 (згодом збитий під час посадки на Луганський аеродром, капітан Олександр Білий). Тоді було сказано, що летимо в Донецьк. Завдання не уточнювалася.

У Донецькому аеропорту імені Прокоф'єва нас не зустріли спеціальні машини для доставки за місцем призначення. На аеродром вигнали маршрутки — приватників типу жовтих «Богданів». Дехто з водіїв, побачивши нас, коли ми вивантажували зброю, поїхав відразу. Очевидно, вони зрозуміли, що ми прибули втихомирювати протести. На той час у Києві міськадміністрація вже не перший місяць була під контролем активістів. Донецька також була зайнята активістами, тільки донецькими. Завантажувалися в решту маршруток як могли, разом з боєприпасами, особистими речами.

Нас доставили в зенітно-ракетну частину, і вже там попередньо уточнювалося поставлене бойове завдання. Надійшла команда звільнити приміщення Донецького СБУ, зайнятого місцевими активістами, які, за попередньою інформацією, вже захопили ружпарк (кімнати зберігання зброї. — Ред.). Ми не мали точних даних, але знали, що Донецьке СБУ перебуває під контролем таких собі протестувальників, очевидно, вже озброєних. Керував операцією по звільненю ДонСБУ заступник начальника УДО.

Військової техніки для нас не знайшлося. Мій підрозділ з повним озброєнням, з автоматами і кулеметами, з зарядженим бойовим комплектом знову був завантажений у маршрутні автобусики і так виступив на штурм. Наша справа як спецназу була штурмом заволодіти будівлею, звільнивши її від незаконного захоплення. Для подібних операцій оперативні працівники та інші співробітники, які прибули з нами, тим більше викладачі, не передбачені, тому вони перебували у другому ешелоні й мали зайти вже після нас, у звільнену нами будівлю.

Вже не пам'ятаю, як переконали водіїв. Але весь час було побоювання, що вони, які допомагали, м'яко кажучи, неохоче, можуть завезти нас просто в засідку, адже ми погано знали місто і не були готові до операції (підходи-відходи до будівлі передбачуваного штурму).

Завдання було — захопити будівлю «з коліс». У важкій екіпіровці, в повному озброєнні ми вивалювалися з цих маршруток у вузькі двері, чіпляючись спорядженням і своїм озброєнням, що застрягало у дверних отворах. Підскочили до будівлі СБУ, розсипалися і зайняли позиції.

«Форма номер 8» та її роль у війні на Донбасі

— Описуючи ті події початку війни на Донбасі, керівник Управління держохорони Валерій Гелетей заявив, що майстерність, проявлена тоді співробітниками УДО, створила враження, ніби в Донецьку діяв спецназ НАТО. А інформація про прибуття до Донецька десанту НАТО справді поширилася у ЗМІ...

— Судячи з усього, це сталося, коли ми виходили з літака, а водії маршрутних автобусів побачили, як кажуть в армії, нашу «форму номер 8 — що купили, те й носимо» і рознесли чутки про те, що в Донецький аеропорт прибув якийсь закордонний спецназ. Річ у тім, що тоді на багатьох, в тому числі й на мені, були форми країн НАТО — німецька, англійська, американська. Саме тому і пройшла ця новина про іноземний спецназ, що висадився в Донецьку.

Єдиної форми спецназу для відповідних завдань тоді не було, тому хто де що купив, в тому й прилетіли. Військторгам у той час робили касу, викуповуючи будь-яку іноземну форму — і недорого, і форма якісна. У підсумку це зіграло свою серйозну роль у воєнному значенні. Ті, хто захопив будівлю Донецького СБУ, думали, що ми — іноземний спецназ. Тому коли ми рушали на штурм СБУ, люди, які зайняли приміщення, зрозуміли, що зазнають великих втрат. В результаті вони просто покинули будівлю і перейшли в Донецьку облдержадміністрацію.

Початок війни на Донбасі: штурм і оборона

Коли під час штурму ми вискочили на центральний вхід СБУ, виявилося, що він був забарикадований за всіма правилами воєнної тактики. Будівлю було укріплено грамотно: вогневі точки, пастки на сходах, дах, підготовлений до захисту від штурмового десанту, — це почерк кадрових військових, а не тих, хто просто проходив строкову службу. Якби вони вирішили захищати будівлю, ми неминуче зазнали б значних втрат.

Я і мій заступник йшли першими, зачищаючи будівлю і перевіряючи приміщення, вийшли на дах, де були встановлені два прапори — Народного ополчення Донбасу і триколор.

— Навіщо ви йшли першим? У разі вашої загибелі підрозділ залишився б «обезголовленим» у такій складній ситуації.

— Чесно кажучи, я тоді тільки обійняв цю посаду й особовий склад мене мало знав. А люди не розуміли, навіщо ми все це робимо, і ставили запитання, які наш генералітет не надто хотів слухати. Специфіка мого спецназу в тому, що у нас, як і в «Альфі», підрозділ комплектується з осіб офіцерського складу — офіцерів і прапорщиків на офіцерських посадах. Більшість офіцери. Природно, вони ставили запитання. Що ми тут робимо? На якій підставі? Чому ми залишаємо об'єкти, безпосередньо прописані в нашому профільному законі, і летимо в інше місто? Загалом, настрій був тривожний, в нашому зведеному загоні виникло певне ремствування. Втеча верховного головнокомандувача, на охорону життя і здоров'я якого було заточене все управління, загальна ситуація в країні — все це викликало нерозуміння й не сприяло бойовому духу.

Тому якби я не йшов попереду, підлеглі вважали би, що їх вкотре використовують у не до кінця зрозумілій їм ситуації. А бачачи попереду командира, який несе всі ризики, в тому числі кримінальної відповідальності, вони вже зможуть стверджувати при наступних можливих розборах, що він ішов попереду, виконуючи зачистку будівлі, а ми йшли за ним.

На той момент у всіх без винятку була невпевненість у тому, чи маємо ми право це робити. Крім того, події на Майдані показали, що зрештою людина в погонах, яка виконувала наказ керівництва, згодом залишається у своїй ситуації сама, без захисту, їй немає на кого спертися. Доходило до того, що пораненим бійцям у районі вулиць Інститутської та Грушевського навіть не надавали допомогу в медзакладах. Генерали не заступатимуться, визнавши, що особисто віддали відповідний наказ, а рятуватимуть себе, пояснюючи поведінку підлеглих їхньою власною ініціативою, про яку керівництву нічого не відомо.

— Які сумніви могли виникати у правильності ваших дій, якщо невідомими особами було захоплено будівлю Служби безпеки України і облдержадміністрацію?

— Бачте, в Києві та інших регіонах України відбувалося приблизно те ж саме, але там ніхто не штурмував міськадміністрацію... Крім того, мене підлеглі прямо запитували: де СБУ, наші колеги з «Альфи», які зобов'язані захищати свою будівлю і, тим більше, її звільняти? Чому взагалі ми в цьому беремо участь, ще й без їхньої підтримки?

Ось тому я і повинен був іти попереду, іншого варіанту просто не мав. 

До того ж контрснайперський підрозділ, який брав участь в операції і перебував у моєму підпорядкуванні, — всі вони на той момент підозрювалися в розстрілі Майдану і були відсторонені від виконання службових обов'язків. Це озвучувалося всюди, з усіх телеекранів, а шановний Геннадій Москаль прямо називав прізвища людей, вказуючи позиції на дахах урядового кварталу і навіть марки гвинтівок.

Тож знаючи про те, що вони підозрювані у розстрілі Майдану, а тут мусять застосувати вогнепальну зброю і, можливо, згодом виявляться винними в розстрілі донецького майдану, почувалися вони, м'яко кажучи, невпевнено. Адже ніхто не знав, як розвиватимуться події далі.

З правових підстав у нас фактично було одне — тимчасовий виконувач обов'язків президента Турчинов підписав відповідний указ. Вже там, на донецькій землі, багато хто вперше почув, що є указ в. о. головнокомандувача, відповідно до якого УДО треба взяти під охорону Донецьку обладміністрацію. Функції, які ми за законом виконуємо в урядовому кварталі столиці, указом було доручено здійснити щодо Донецької ОДА. І це зняло напруженість.

Прямо було сказано: береш у підпорядкування людей, які розстрілювали Майдан.

У ситуації, коли активісти приходили під державні об'єкти і виносили вищих посадових осіб держави, мені треба було спробувати вплинути на свій підлеглий особовий склад. Паралельно стояло завдання викрити і віддати під суд. Адже мені начальником УДО прямо було сказано: береш у підпорядкування людей, які розстрілювали Майдан.

Підозрюваних у розстрілі Майдану повернули на посади й пообіцяли, що переслідування і перевірки щодо них буде припинено.

І мені треба було в процесі служби зрозуміти, вивчаючи людей, досліджуючи журнал несення служби та інші внутрішні документи, за різними непрямими ознаками визначити — хто з них міг стріляти по протестувальниках... Тобто, з одного боку, цих людей я мусив виявити і викрити, а з іншого — вести за собою в бій, виконуючи наказ.

— Чому взагалі підозрювані у розстрілі Майдану опинилися в цьому відрядженні, на війні на Донбасі?

— Все дуже просто: інших не було. Події розвивалися так стрімко, що я вперше замислився про це вже дорогою до Донецька. Все робилося з коліс. З огляду на обставини ці люди знову стали затребуваними. Ми вже перебували в Донецькому СБУ, коли наказом начальника Управління підозрюваних у розстрілі Майдану повернули на посади й пообіцяли, що переслідування і перевірки щодо них буде припинено.

Оскільки будівлю було добре укріплено, нам залишалося доопрацювати деталі, зміцнити тил і налагодити вартову службу. Було розставлено пости і дано наказ у разі спроби захоплення будівлі СБУ застосовувати зброю відповідно до статуту караульної служби ВСУ і закону про міліцію. Коли нам вдалося безкровно і без втрат зі свого боку зайняти будівлю СБУ, з Києва прибув керувати подальшою операцією начальник Управління, а його заступник був відправлений до столиці. 

Під час очікування подальших наказів з Києва тоді вперше було застосовано зброю — це сталося при спробі захоплення ДонСБУ групою невстановлених осіб. Напевно, це були перші постріли в ході АТО, що перетекла у війну.

Війна на Донбасі. ДонСБУ, порожній зал засідань

Коли ми летіли в Донецьк, малося на увазі, що ми діємо в рамках операції «Бумеранг» — антитерористичної операції, яка відбувалася в центрі столиці. Тому йдеться про операцію, оголошену у зв'язку з подіями на Майдані, яка так і не дістала логічного завершення.

Дезертири і покинуті знамена на початку війни на Донбасі

В будівлі залишилися прапор УСБУ і державний прапор! Кожен військовий знає, що при відході та евакуації найперше рятують прапор частини і тим більше — державний прапор. Але вони залишилися стояти в кабінеті біля крісла керівника... 

Загалом ситуація була абсолютно дикою: ми перебували в їхній будівлі, а співробітники СБУ навіть не приходили на службу, не кажучи вже про надання нам якоїсь допомоги, хоча би інформаційної — про обстановку в місті.  За винятком одного офіцера, дуже розумного, до речі, що спеціалізувався на антитерорі. Решти, яка мала щонайменше допомагати нам звільняти будинок, не було. Вони всі кудись зникли разом з усіма службами.

Війна на Донбасі. Співробітники місцевого СБУ ніяк не допомагали українським військовим

— Ну а хоча би керівника УСБУ ви бачили? Чому саме він не керував антитерористичною операцією, як і мало бути за законом?

— Абсурд ситуації полягав у тому, що посада, яка в мирний час нарозхват і дорогого коштує, тут виявилася незатребуваною. Утворився правовий вакуум, і керівник УСБУ конче був потрібен для легалізації наших антитерористичних дій. Отримавши відповідні повноваження, начальник УДО запропонував цю посаду мені. На що я сказав, що бажання такого не маю, але в разі відповідного указу виконаю його. Згодом мені було доручено зайнятися підготовкою звільнення Донецької обладміністрації, у зв'язку з чим посада начальника УСБУ пропонувалася ще двом особам, які категорично відмовилися від неї.

— А решта спецпідрозділів — «Сокіл», «Альфа», «Омега» тощо — куди поділися?

— Всі місцеві силовики також перебували у ступорі й не виявляли бажання брати участь в операції зі звільнення ОДА, знаходячи безліч пояснень. Крім того, на той момент багато хто з них уже пройшов через Майдан і бачив ситуацію, що склалася, та її наслідки. Ставили запитання: чому ви вважаєте, що тут треба штурмувати, а в Києві цього не робили? На наради приїжджав і Ходаковський, який став відомим згодом і потім очолив батальйон «Схід», входив до керівництва ДНР.

Саме у дворі Донецького СБУ стоїть сумнозвісна нині каплиця. Вона потрапляє в кадр майже щоразу, коли показують наших полонених, після Іловайська. Це все той самий двір Донецького СБУ, де тепер відбуваються допити наших військовополонених.

Війна на Донбасі. Каплиця у дворі Донецького СБУ

— Тими днями я приєдналася в Zello-рація до місцевих груп — Донецьк, Луганськ, Горлівка. Хотілося зрозуміти, що відбувається там насправді, якими є місцеві настрої. Слухаючи переговори, була вражена кількістю людей, які аж ніяк не співчували, скажемо так,  центру. Звичайні місцеві люди відстежували пересування, як я тепер розумію, ваших же підрозділів, активно обмінювалися інформацією і були налаштовані вкрай недоброзичливо до українських військових. Ви відчували ставлення місцевих до вас? Ви ж стикалися з ними, хоча б закуповуючи продукти в магазині? У мене тоді склалося враження, що багато хто там ненавидить все, що виходить з Києва.

— Це правильне враження. У всякому разі, з моїм воно збігається. Ставлення було, м'яко кажучи, недоброзичливе. Нам не допомагали не тільки цивільні, але, як я зазначив, навіть співробітники СБУ, які носа не показували на службі.

— Штурм обладміністрації було скасовано через відсутність керівництва СБУ, підтримку місцевих силовиків?

— Місцеві силовики вирішили залишитися в стороні, але мені було сказано, що незважаючи на це, штурм адміністрації відбудеться. Планувалося, що допомогу в штурмі нам надасть третій полк кіровоградського спецназу, що охороняв Донецький аеропорт. Але оскільки він належав до ЗСУ, а не внутрішніх військ, сказали, що його використання в цій ситуації може бути розцінене як незаконне. І можливо, вони зможуть допомогти нам лише  боєприпасами. Після цього стало зрозуміло, що здійснювати штурм нам доведеться своїми силами, тобто із застосуванням нашого спецназу. 

На третій або четвертий день перебування там ми почали посилено готуватися до штурму ДонОДА. Ми тренувалися вибивати двері й зачищати кабінети — прямо у приміщенні СБУ. На відміну від «Альфи», атакуючого підрозділу, бійці «Булата» підготовлені до оборони. Хоча обидва підрозділи є суб'єктами антитерористичної діяльності.

Ми вирушили вивчати панівні висоти в районі ОДА. Встановили, що прохід снайперських пар на дах буде видно, непомітно накрити своїм вогнем адміністрацію ми не могли, наші пересування відстежувало місцеве населення, двері було заблоковано замками. Зрештою ми розуміли, що снайперські пари не зможуть підтримати своїм вогнем атаку «Булата».

Крім того, снайпери почали ставити запитання. Як їм відрізнити цивільного від озброєного бойовика, який незаконно заволодів зброєю? Хто конкретно віддаватиме команду на відкриття вогню? Ситуація загострювалася в моральному плані, у нас з'явилися хворі і втікачі — один із керівників нашої медслужби просто зібрався і поїхав на вокзал.

Нам вдалося дістати план-схему будівлі, щоправда, дуже поганої якості. Штурмові драбини та засоби для вибивання дверей, перекушування дроту тощо взяли у місцевих співробітників МНС, пожежна частина яких була розташована неподалік.

У свою чергу, учасники протесту до нашої атаки були готові: пляшки з горючою сумішшю, величезні барикади з шин, що змушували пересуватися зігзагом. Ми зайнялися визначенням слабких місць в їхній обороні, через які можна було з мінімальними втратами увірватися і знищити озброєних бойовиків. Нам було відомо, де перебуває керівництво цього опору.

— Яким чином ви дізналися про це?

— Було проведено певну оперативно-агентурну роботу. Знайдено низку людей, готових допомагати інформацією. Один погодився підказати, де що розташоване, і навіть надати нам бейджики, завдяки яким протестувальники-бойовики, що були всередині, впізнавали один одного. Ми збиралися ввести в будівлю наших озброєних людей, які при початку штурму зсередини підтримають нашу атаку і при прориві підкажуть, куди рухатися штурм-групі.

— Це був місцевий?

— Так.

— А чому він взявся допомагати, так ризикуючи?

— Це був один із учасників Майдану в Києві, звільнений з податкової. У нього була умова: я вам допоможу, а ви мене потім відновіть у податковій міліції. Генерали пообіцяли, але податкова Донецька не відбулася, і згодом його було взято на службу в наше управління.

Вночі ми готувалися до штурму. Надходила інформація, що частина місцевих силовиків  («Альфа», «Сокіл», «Беркут») будуть допомагати протестувальникам, в тому числі штурмувати будівлю СБУ. Таким чином, ситуація переходила у протистояння між силовиками

«Київ перестав виходити на зв'язок»

— Як ви збиралися утримувати будівлю СБУ, та ще й штурмувати облдержадміністрацію з одним боєкомплектом на кожного?

— Ось так і збиралися... Нам потрібні були боєприпаси, щоби тримати оборону. На всі наші запити Києву забезпечити нас боєпостачанням, не кажучи про харчування особового складу, нам казали: так-так, вам допоможуть зараз. 

Нам взагалі не було де брати патрони, а ситуація загострювалася щодня.

Але в результаті боєприпасів нам так і не дали. З Києва від верховного головнокомандувача і глави адміністрації перестала надходити інформація. Кілька днів тривали ці гойдалки з обіцянок. Нічого з необхідного для виконання завдань не забезпечувалося. А кіровоградський спецназ сам в оточенні в аеропорту, і боєприпаси можуть знадобитися їм самим, тим більше, немає ніяких правових підстав для їх передачі. 

Ми вже зрозуміли, що нам взагалі ніде брати патрони, а ситуація загострювалася щодня. Оскільки ми вже відкрили вогонь при спробі противника вибити нас з будівлі СБУ, і там були постраждалі, ситуація могла почати розвиватися дуже стрімко.

Ще готуючись до штурму будівлі СБУ, ми усвідомлювали, що відразу ж треба готуватися і до оборони, адже в разі атаки на звільнену нами будівлю питання стоятиме лише скільки ми протримаємося. І ми розуміли, що довго не зможемо. Прикидали, наскільки швидко горітиме будівля.

Кілька разів нас попереджали, що будівлю СБУ збираються штурмувати і що заготовлено пляшки із запальною сумішшю. Тоді Київ просто перестав виходити з нами на зв'язок.

— З технічних причин?

— Ні, вони просто перестали брати слухавку.

— А хто в Києві віддавав вам розпорядження, керував цією операцією?

— Відповідь очевидна — начальник УДО напряму підпорядковується Верховному головнокомандувачу.  Перший був зайнятий, тож керував голова адміністрації Сергій Пашинський. Там тривали переговори, приїжджав віце-прем'єр, глава обладміністрації. Ситуація була, скажімо так, нездорова. На нарадах стало абсолютно очевидно, що керівництво не знає, що робити. Крутиться вся місцева тусовка, телефонують Ахметову та іншими.

Боєприпасів ми так і не отримали, питання з харчуванням вирішували на особистих контактах. Ми залишилися сам на сам зі своїми проблемами.

Надійшла інформація, що буде штурм. Не ми, а нас і будівлю СБУ спалять. Тому було вирішено залишити Донеччину. Дехто з командирів пропонував переодягнутися в цивільне і виходити, сховавши зброю під одягом. Але мої люди були озброєні по-важкому — зі снайперськими комплексами і кулеметами, які так просто не прикопати.

Я так розумію, що було не дуже цікаво, чи повернуться ці 200 осіб.

Ми вивезли особовий склад з будівлі СБУ, «запозичивши» маршрутний автобус. На щастя, серед наших офіцерів були люди, які мають відповідні навички водіння. За допомогою організації місцевих воїнів-афганців, які добре розуміли трагізм нашого становища, згодом залишали Донецьк туристичними автобусами, викликаними для перевезення... юнацького ансамблю. Ми забилися в них з усім озброєнням. .

— Вибачте мені за таке запитання, але в підсумку вийшла якась героїчно-безглузда операція...

— Великою мірою, так і є. У підсумку нас кинули. Виживали ми на підніжному корму.

— Чому так сталося, як ви вважаєте? Керівництво про щось домовилося і ваше завдання втратило свою актуальність?

— Я так розумію, що було не дуже цікаво, чи повернуться ці 200 осіб. Але те, як склалася б наша доля в найгіршому для нас варіанті, могло би послужити відправною точкою для розвитку війни на Донбасі.

— Як ви вважаєте, якби операція завершилася успішно, сьогодні ситуація на Донбасі була б іншою?

— Історія не знає умовного способу. Але якби у нас були боєприпаси та підтримка інших силових структур, візьму на себе сміливість стверджувати, що, скоріш за все, ця донецька історія тоді ж і закінчилася б. Але в історії України з'явилася б ще одна кривава дата. Адже штурм неминуче закінчився би смертю десятків, а то й сотень людей, більшість з яких були б цивільними. І на той момент загибель такої кількості людей була ще за межею людського розуміння. Тоді ми ще не готові були мислити категоріями «малої крові».

Коли ми прибули з Донецька, глава адміністрації привітав нас з успішним виконанням завдання і сказав, що ми єдині з військових зробили це. Ніхто з силовиків не виконав поставлене завдання.

Ми передали два трофейних прапори і доповіли про те, що нами евакуйовано прапор донецького УСБУ, який згодом так і залишився незатребуваним керівництвом СБУ. І потихеньку ця військова машина почала рухатися. Частини почали виходити з місць постійної дислокації і хоча б намагатися виконувати поставлені їм завдання.

Війна на Донбасі. Керівники операції в. о. глави АП Сергій Пашинський і начальник УДО Валерій Гелетей з першими трофеями

— Указ про взяття під охорону ДонОДА діє досі?

— Гадаю, що так, адже указу про його скасування нам не доводили.

— Сьогодні фактично призначений єдиний новий керівник силового відомства підполковник Олексій Оцерклевич. Реальний бойовий офіцер, на відміну від багатьох, але широкому загалу відомий переважно завдяки рукостисканню з Моторолою, через що навіть поширилися чутки, що це все вигадки російських ЗМІ, а в українській армії такого офіцера не існує. Як ви ставитеся до цього рукостискання?

— Вперше про офіцера з позивним «Купол» я дізнався, коли мені було поставлено задачу підготувати групу військових із контрснайперського підрозділу «Грім» для надання допомоги і ведення бойових дій в Донецькому аеропорту.

Звинувачувати підполковника Оцерклевича в цьому можуть тільки люди, які гадки не мають про реальну війну, та й про історію воєн. Тому що споконвіку закляті вороги і непримиренні на полі бою противники — подивіться історичну хроніку — вітаючи один одного відданням військової честі, зустрічалися ось так, для обміну полоненими, передачі поранених і вбитих. І такого роду «рукостискання з ворогом», як це обговорюється диванними аналітиками, не має нічого спільного ані зі зрадою, ані з легкодухістю. Це закони, традиції і звичаї війни, і нічого ганебного в цьому в цій конкретній ситуації немає.

Другу частину інтерв'ю читайте за посиланням. У другій частині — про звільнення Слов'янська та інших міст; незаконне прослуховування в Управлінні держохорони; слідкування за прем'єром та іншими вищими посадовими особами; першу реакцію в штабі АТО на інформацію про збитий «Боїнг»; десяток замахів на гаранта Конституції і про те, як збиралися повертати біглого президента.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter




Загрузка...