Дебальцеве: історія про героїзм і боягузтво

Дебальцеве, лютий 2015 року.

Географія і час подій не потребують особливого опису. Ще не в одного покоління українців Дебальцеве буде відгукуватися гіркою асоціацією і запитанням, що так і лишилося без чіткої відповіді. Історія старшого лейтенанта Євгена Ткачука — теж не відповідь на це запитання, але точно її невід'ємна частина.

З кінця січня в районі залізничного вузла Дебальцеве тривав наступ «повстанців» — із застосуванням танків, важкої артилерії і реактивних систем залпового вогню.

Вигин лінії фронту, що утворився внаслідок звільнення ЗСУ частини території, був приречений на «вирівнювання» з огляду на сили противника, що переважали, та інші непереборні обставини. Але люди, які все розуміли, вростали тут у свою багатостраждальну землю, пробираючись до кісток лютневим холодом, усвідомленням невідворотності й передчуттям її масштабу.

Ця історія сталася в селі Комуна, між Вуглегірськом і Дебальцевим Донецької області.

Командир протитанкової батареї 25-го окремого мотопіхотного батальйону Євген Ткачук отримав від свого начальника бойове завдання керівника сектора «С» у зоні АТО.

Місце — західна околиця міста Дебальцеве. Завдання — використовуючи протитанкове озброєння, зайняти дві вогневі позиції поруч із селом Комуна Донецької області; не допустити прориву броньованої техніки і живої сили противника у напрямку Вуглегірськ — Дебальцеве; забезпечити вогневою підтримкою позиції 128-ї окремої механізованої бригади в разі спроби прориву противника; перебувати у стані постійної бойової готовності для виконання завдань резерву сектора «С» у зоні АТО.

Підрозділ також мав розчищати дорогу перед атакою наших штурмових груп або прикривати вогнем у разі відходу.

Відхід на північ

Отримавши наказ, старший лейтенант Ткачук відправив підлеглих у розвідку. Судячи з матеріалів справи, розвідка головним чином полягала в опитуванні місцевих. Одна з них розповіла про те, що готується знищення особового складу протитанкової батареї 25. Звідки така обізнаність або віра в неї у наших військових, залишилося за кадром.

Під враженням від почутого, напевно, занадто буквально сприйнявши поширене твердження про те, що найкращий бій — той, якого не було, командир протитанкової батареї старший лейтенант Ткачук, сформувавши всупереч наказу колону військової техніки з особовим складом у кількості 53 військовослужбовців, разом з ними залишив поле бою.

Під час бою із зони АТО вони вийшли разом з військовою технікою, зброєю і боєприпасами!

Свого безпосереднього командира старший лейтенант поставив перед фактом смс-повідомленням. Інформував, що виводить батарею з небезпечного місця.

Підкорятися вимозі керівництва АТО повернутися до місця виконання бойового завдання відмовився.

Колона вирушила в напрямку місця постійної дислокації військової частини в місті Десна Чернігівської області. Зону АТО залишили через Артемівськ і Слов'янськ.

Демарш старшого лейтенанта, кажучи офіційною мовою, спричинив тяжкі наслідки в бойовій обстановці, зрив якісного виконання бойового наказу, створення загрози дестабілізації обстановки в напрямку Дебальцеве та утримання ліній зіткнення сторін. Крім того, призвів до зниження ефективності протидії диверсійно-розвідувальним групам на території звільненої Донецької області.

Колону було зупинено Військовою службою правопорядку аж у місті Ізюм Харківської області.

Злочин і покарання

У суді обвинувачений Ткачук вину визнав повністю. Що самовільно залишив місце служби і поле бою під час бою, відійшов від займаних позицій, ухилився від бою і відмовився повернутися до місця виконання бойового завдання. Сказав, що щиро розкаюється і зробив для себе відповідні висновки.

Ткачука було засуджено до шести років позбавлення волі. За іронією долі, він потрапив під амністію як учасник бойових дій. На підставі Закону України «Про амністію у 2016 році» його було звільнено від відбування призначеного покарання.

Напевно, цивільним важко судити про такі речі, але злочин і покарання видаються в цьому випадку неспівставними.

Арифметика надії

І все ж є в цій історії глава, яка не просто вселяє надію. Вона дає впевненість, що незважаючи ні на що — ні на підступність зовнішніх і внутрішніх ворогів; втому від народу, часом байдужого до самого себе, і жорсткий прагматизм зовнішніх друзів; варварство чергової, вкотре обраної нами від безвиході вищої політичної влади і тих, хто до неї прилип; попри епідемію безмовного відчаю і майже втрачену надію, — у народу, а значить, і країни все одно залишається шанс.

Четверо людей не покинули позицію і залишилися виконувати поставлене бойове завдання.

Командир гармати солдат Олександр Чекмаз, старший навідник протитанкової гармати сержант Віталій Черниш, солдати Ігор Павлович і Роман Різниченко.

Ризикуючи життям, розуміючи, що їхній командир проявляє боягузтво, вони залишилися на позиції. Без вогневої підтримки, маючи у своєму розпорядженні лише одну 100-мм протитанкову гармату МТ-12 «Рапіра», вони знищили два танки противника, який розпочав наступ у районі Дебальцевого, скориставшись тим, що більша частина бійців з позиції відбула. 

У цій історії, розслідуваній військовою прокуратурою, один зрадив себе і товаришів. 53 підкорилися його наказу, певне, добре розуміючи, що відбувається насправді.

Четверо, усвідомлюючи реальну ситуацію, в якій вони опинилися, залишилися виконати свій обов'язок. Ще троє повернулися до них, все ж таки покинувши караван, який втік з поля бою.

Ці цифри набагато показовіші й чесніші за будь-які соцопитування. Тому що замість галочок у рядку бійці вписували свої імена. А на запитання, чи готовий ти стояти на смерть, щоб ворог не пройшов далі, є лише два варіанти відповіді, і графи «не визначився» там немає.

Так, більша частина бійців виявилися із тих, що завжди знайдуть собі виправдання. Але семеро стали героями. Оптимістична статистика. 

Всі семеро пережили трагедію Дебальцевого.

Вибір історії

На кожному учаснику ця історія залишила свій слід. На комусь — тавро, яке не приховати ані бинтом «зате живий», ані пов'язками «вивів людей і техніку».

Когось вона зігріватиме краще за будь-які ордени і публічне визнання, надаючи сили, віру в себе і того, хто поруч, тому що зовнішнього тут так само мало, як буває в мужності або смерті.

Колись їхні немолоді посивілі дружини розкажуть цю історію онукам. Не надто схвалюючи чоловіків, але давно пробачивши їм ту відчайдушну «нерозсудливість» лише за те, що все-таки повернулися...

Те й інше кожному з учасників історії — на все життя і, напевно, немає ні більшого покарання, ні більшої нагороди.

А для решти вона — щоб пам'ятали. Щоб не забували серед усіх наших «зрад» і «перемог» мало кому відому і зрозумілу щоденну страшну невдячну працю Солдата, що стійко тягне свою лямку і в запропонованих долею обставинах робить те, що в його силах. І ще — навряд чи солодку роботу військових прокурорів у зоні АТО-ООС. Всіх цих звичайних людей з їхніми щоденними проблемами, клопотами, радістю і болем, роботою, що мало схожа на парад, але завдяки якій ми маємо можливість казати: наша земля, моя країна і мій народ. Людей, які кожного дня закривають нас собою від великої біди й спокуси «домовлятися хоч із чортом».

Редакція висловлює вдячність за надані матеріали колишньому першому заступнику військового прокурора сил АТО, підполковнику Віталію Панченку.
 

P. S. Як стало відомо вже після виходу  статті на «Ракурсі»,   прокурори  Військової прокуратури, завершивши розслідування справи, звернулися до керівника Антитерористичної операції з клопотанням про нагородження чотирьох сміливців, які не залишили поле бою і виконали обов'язок воїна.

У грудні 2015 року  їх було нагороджено орденами «За мужність»  III ступеню.