«Київтеплоенерго» проти «Київенерго»: як госпсуди запобігли стягненню з громади Києва сотень мільйонів чужих боргів

Скоро виповнюється рік відтоді, як було укладено тристоронню мирову угоду між Національною акціонерною компанією «Нафтогаз України», Комунальним підприємством Київської міськдержадміністрації «Київтеплоенерго» і Публічним акціонерним товариством «Київенерго», внаслідок чого значна частина жителів міста, які до того страждали без гарячої води, нарешті отримали її у свої оселі. Однак тим ця драма не скінчилася, оскільки Північний апеляційний господарський суд і досі розглядає пов’язані з нею справи.

Клятий попередник «Київтеплоенерго»

Стисло нагадаємо історію питання. Протягом 17 років (з 2001 по 2018) належні міській громаді дві ТЕЦ і двісті котелень перебували у користуванні ПАТ «Київенерго». Колись усі його акції належали державі, але за Януковича контроль над ними перейшов до Ріната Ахметова. Київська міська рада вирішила, що корисніше буде, якщо все це добро передати в управління іншій структурі, а саме — новоствореному комунальному підприємству «Київтеплоенерго».

Начебто нічого дивного, але з’ясувалося, що за період з березня 2011-го по грудень 2016 року «Київенерго» уклало з «Нафтогазом» 41 договір про постачання газу, за якими паливо отримало повністю, а от гроші заплатило не повністю. За приблизними підрахунками, його борг становив 5 млрд грн, причому, як запевняло керівництво компанії-боржника, вина у цьому лежить не лише на ній, а й на деяких недисциплінованих киянах, які не платили за опалення.

От за таких умов новий господар котелень і ТЕЦ в особі КП «Київтеплоенерго» звернувся до «Нафтогазу» з проханням укласти договір про постачання газу уже з ним, але там йому нагадали про ст. 22 Закону України «Про теплопостачання» і запропонували визнати борги попереднього користувача.

Стаття двадцять друга у справі «Київтеплоенерго»

А тепер докладно розповімо про згадану статтю, через яку й розгорівся весь оцей сир-бор навколо «Київтеплоенерго».

В перші два десятиліття існування незалежної української держави, коли газ був уже не такий дешевий, як за радянської влади, але й не такий дорогий, як тепер, міські й селищні голови вигадали простий спосіб, як нажитися на теплопостачанні своїх мешканців. Вони створювали на папері фіктивні фірми, яким передавали нібито в оренду комунальні котельні або й навіть цілі теплоелектроцентралі. Де-факто начебто нічого не мінялося, оскільки на цих об’єктах працювали ті ж самі люди, які так само, як і раніше, палили той самий газ, яким обігрівали ті ж самі будинки. Але де-юре виходило так, що платило за спожите паливо й одержувало кошти за надане тепло вже не підпорядковане муніципальній владі комунальне підприємство, а яке-небудь ТОВ чи ПП, справжнім господарем якого був мер міста або люди з його найближчого оточення.

Який у цьому був інтерес? Та дуже простий. Ці приватні фірми отримували від населення кошти за теплопостачання більш-менш регулярно, та от за постачання газу з НАК «Нафтогаз України» не розраховувалися зовсім. А гроші, як ви вже здогадалися, текли в кишені «батьків міста». Коли ж цими хитрими ТОВ і ПП починала цікавитися прокуратура, міська влада забирала в них свої котельні чи теплоелектроцентралі й передавала їх в оренду іншим фіктивним чи напівфіктивним суб’єктам господарювання.

Відповідно до тогочасних законів «Нафтогаз» не міг відмовити новому користувачеві в постачанні палива, оскільки той забезпечував теплом соціально захищений житловий сектор. Що ж стосується попереднього користувача, то формально на нього можна було подати в суд заяву про стягнення боргу в примусовому порядку, але фактично стягувати було нічого.

Щоби покласти край такій порочній практиці, в березні 2011 року до Закону України «Про теплопостачання», зокрема до вже згадуваної ст. 22, було внесено поправки, які стосувалися саме таких ситуацій, коли в об’єктів теплогенерації змінився власник чи користувач. Відтоді новий господар котельні чи теплоелектроцентралі визнавався правонаступником боргових зобов’язань попереднього господаря. Причому не всіх, а лише тих, які у нього виникли з оплати за спожиті носії.

У свою чергу «Нафтогазу» дозволялося укладати договори про постачання газу з новими користувачами виключно за умови погодження порядку погашення заборгованості попередніх користувачів. Зверніть увагу: в законі сказано не за умови «погашення заборгованості», а за умови «погодження порядку погашення заборгованості». Це означає, що новому господарю (наприклад, «Київтеплоенерго») для отримання палива зовсім не обов’язково було негайно сплатити всі борги свого попередника до останньої копієчки — досить було їх визнати і домовитися про термін сплати.

Вихід у справі «Київтеплоенерго» знайдено

Отже, начебто все зрозуміло, та коли у 2018 році КМДА зіткнулася з цією проблемою, така вимога багатьом здавалася абсурдною: з якого це дива новоутворене комунальне підприємство «Київтеплоенерго» має брати на себе борги, які воно не робило? Але такою вже була мета змін, внесених до ст. 22 у березні 2011 року, і полягала вона в тому, щоб дати чіткий посил усім місцевим громадам: думайте, мовляв, перед тим, як передавати своє майно в користування кому попало, бо якщо користувач виявиться безвідповідальною особою, платити за його рахунками доведеться вам.

Рік тому всі сторони київського конфлікту дійшли компромісу, відповідно до якого частину боргів погодилася заплатити міська влада, а доля іншої їх частини мала вирішуватися в судовому порядку. І от у цьому судовому порядку ПАТ «Київенерго» звернулося до господарського суду з клопотаннями про те, щоби по 14 його договорах з «Нафтогазом», за якими воно заборгувало останньому 653 млн грн, визнати правонаступником КП «Київтеплоенерго». Але суди знайшли спосіб відмовити в цьому й вирішили просто не застосовувати ст. 22 Закону України «Про теплопостачання», сформулювавши для цього переконливе юридичне обґрунтування.

Так, відповідно до ст. 13 Конституції України держава забезпечує соціальну спрямованість економіки, а згадана вище норма закону «Про теплопостачання» в цьому конкретному випадку їй суперечить. Адже якщо так уже склалася ситуація, що треба зробити непростий вибір між інтересами з одного боку приватного, а з іншого — комунального підприємства («Київтеплоенерго»), то соціальна спрямованість економіки вимагає стати на бік інтересів останнього.

Щоправда, з формального боку, закон вимагає зробити вибір на користь приватного підприємства, але й на це в чинному законодавстві знайшовся вагомий контраргумент. В цьому випадку це ст. 11 Господарського процесуального кодексу України, зокрема, ч. 6, яку ми дозволимо собі процитувати повністю: «Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії».

Виходячи з цього, перша інстанція відмовила в задоволенні клопотань ПАТ «Київенерго», а Північний апеляційний господарський суд своїми постановами, ухваленими у 2018–2019 роках, залишив її рішення без змін, ставши на бік «Київтеплоенерго».