Державні підприємства — як ними має управляти засновник?

У 2019 році президент України був обраний на хвилі бажань більшості громадян нашої країни до змін, зокрема до змін в економіці, спрямованих на зростання добробуту народу. Минув рік. На жаль, більшість сподівань не виправдалися. Причин чимало, серед них — пандемія, яка сколихнула весь світ, та наростання світової економічної кризи. Однак не тільки об’єктивні, а й суб’єктивні, головним чином управлінські фактори, зокрема, дезорганізація державного апарату управління, що посилюється, хаотичність багатьох управлінських рішень, відсутність послідовної економічної стратегії та кричуща нестача в органах влади професіональних кадрів, зіграли визначальну роль. В цьому контексті дуже важливим є питання функціювання державних підприємств.

Продовжує поглиблюватися прірва між переважною більшістю громадян і відносно невеликою групою людей, статки яких стрімко збільшуються. Не закликаю до принципу «все забрати та поділити», але зростаюча нерівність загрожує країні дуже неприємними соціальними потрясіннями. Що робити?

Це питання підіймають і в інших країнах. Зростає шквал критики ідей лібертаріанства, пошук рівноваги між ідеями збагачення та соціального партнерства, оптимального рівня присутності держави — державних важелів впливу на економіку. Йдеться про поступове розширення і впровадження ідей «соціальної економіки» в діяльність усіх сегментів і видів бізнесу, зокрема великого. Розглянемо, що це таке.

Соціальна економіка і державні підприємства

Метою соціальної економіки є досягнення суспільного прогресу через діяльність організацій та підприємств. Головна ідея — це пріоритет потреб суспільства та людини над капіталом. Саме цим повинен керуватися бізнес, насамперед державні підприємства.

На сайті Європейської комісії (Social economy in the EU) зазначено, що значна частина європейської економіки налаштована на отримання прибутку для всіх людей, а не тільки інвесторів або власників бізнесу.

Більш як 11 млн людей, тобто близько 6% всіх працюючих в ЄС, зайняті на підприємствах соціальної економіки. Опорою соціальної економіки є мікро, малі та середні підприємства. Але ідеї соціальної економіки все більше використовуються і в роботі великих, у тому числі транснаціональних компаній.

Наприклад, норвезька компанія Equinor у внутрішньому документі Equinor book широко висвітлює свою соціальну відповідальність. В італійській ENI соціальні проекти вказані в довготермінових планах та стратегіях компанії (Long-terms plans, Company's strategies). На державному підприємстві Qatar Petroleum (Катар) робиться наголос на прихильність компанії до соціальних цінностей, Shell (Нідерланди — Велика Британія) вказує на соціальні пріоритети в своїй діяльності. Презентуючи у травні 2019 року Corporate Responsibility Report — доповідь Chevron Corporation (США) за 2018 рік, голова правління компанії зазначив, що «...наша робота допомагає мільярдам людей досягти кращого рівня життя, доступу до освіти, ...соціальних та економічних можливостей». Корпорація витратила близько 154 млрд дол. на товари та послуги для покращення добробуту населення в регіонах, де провадить свою діяльність, та близько 1 млрд дол. інвестувала в соціальну сферу в період з 2013 по 2018 рік. Інша, не менш відома енергетична компанія ConocoPhillips (США) глобальним соціальним програмам присвятила окремий проект — Global Giving.

Безумовно, не всюди поведінка транснаціональних компаній відповідає задекларованим цілям. Але тут багато чого залежить від урядів та суспільства тих країн, де ці компанії працюють.

Останні події засвідчили, що більшість держав — «апологетів ринку» мають суттєві важелі впливу не тільки на державні підприємства, але й на приватні компанії. Наприклад, президент Трамп під час пандемії ввів у дію Акт про військове виробництво (Defence Production Act of 1950), який був ухвалений під час корейської війни і дозволив американській адміністрації наказувати компаніям, в тому числі і приватним, виробляти певні види продукції за спеціально визначеними цінами.

На жаль, в Україні, наскільки я знаю (крім надзвичайного стану), таких механізмів немає. Уряд не може оперативно впроваджувати свої рішення в практику діяльності хоча б державних підприємств. Поки що Кабмін не продемонстрував, на мою думку, системного бачення ситуації, розуміння стратегії виходу з кризи, значною мірою обмежуючись декларативними заявами. Але саме це і підказує очевидний висновок — потрібно відновлювати управлінську вертикаль, не вводячи так звані важелі планової економіки, але створюючи умови для ефективного впливу державних рішень на функціонування державних і приватних компаній, особливо в разі настання надзвичайних ситуацій.

Про підвищення ролі держав у процесі еволюції світу свідчить не тільки їхня поведінка під час нинішньої пандемії, про це вже давно кажуть і пишуть багато провідних економістів, зокрема, лауреати Нобелівської премії Пол Кругман («…у боротьбі з кризою політика держави повинна грати роль стабілізуючої сили») та Джозеф Стігліц («...європейські країни створили сучасну державу суспільного добробуту з метою забезпечити соціальний захист та здійснювати важливі інвестиції в ті напрями, де дій одного лише бізнесу буде недостатньо»).

Як можна відновити управлінську вертикаль при управлінні державними підприємствами України? На мій погляд, є два головних елементи в цьому питанні. Перший — це статути державних підприємств. Другий — наглядові ради.

Статути державних підприємств

Значною мірою статути державних підприємств дуже схожі. Головна мета їхньої діяльності — максимізація прибутку, загальні слова про соціальну направленість (там, де це прописано), наявність наглядових рад, що виключають, по суті, вплив акціонера (Кабінету міністрів України, профільного міністра) на топ-менеджмент компанії. Здається, спеціально сконструйована модель, однією з головних цілей якої є захист правління компанії від впливу акціонера. Ініціатори такої схеми виправдовують її впровадження тим, що уряд — це політичний інструмент, а міністри та уряд не можуть займатися оперативним управлінням. Це дійсно так.

Але такий підхід, на мою думку, перейшов до іншої крайності: запропонована схема відносин зводить майже нанівець вплив державних органів управління на державні підприємства. За звичайної ситуації це погано, за надзвичайної — злочинно.

Законодавство вимагає (ст. 57 Господарського кодексу України), що «статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про... мету та предмет діяльності». Це дозволяє акціонеру (державі) вимагати чіткого формулювання, для чого створюється компанія, включно з умовами виконання певних соціальних функцій.

Наприклад, постачання енергоносіїв за доступними цінами для вразливих верств населення, виконання певних соціальних програм за розпорядженням акціонера (приміром, встановлення лічильників). Насправді все по-іншому. Уряд забирає у «Нафтогазу» 95% чистого прибутку, а повинен був би визначати соціальні пріоритети (обов'язки) для цього державного підприємства.

Наглядові ради — якими вони є і можуть бути

Далі про другий елемент — наглядові ради. До речі, не у всіх іноземних (акціонерних європейських) компаній є наглядові ради. Наприклад, у норвезькій Equinor її функції виконує рада директорів, яка обирається загальними зборами акціонерів строком на два роки і несе відповідальність за управління компанією. В її статуті є цікава стаття, в якій зазначено, що «компанія несе відповідальність за маркетинг та продаж державної нафти, що видобувається відповідно до прямого фінансового інтересу держави (SDFI) на норвезькому континентальному шельфі».

В компанії ENI функції наглядової ради виконує Board of Statutory Auditors (хоча і тут є рада директорів). Цікавою є ремарка щодо цього: «Присутність італійського Міністерства економіки та фінансів як важливого акціонера вимагає нагляду з боку Рахункової палати та виконання деяких спеціальних положень». Бачите різницю з «Нафтогазом», який не допускає Рахункову палату України для проведення аудиту?

Загалом наглядові ради потрібні. У держави як акціонера не вистачає часу та можливостей скрупульозно контролювати кожне державне підприємство. Питання в іншому: як повинні створюватися наглядові ради, яким має бути їхній склад та відповідальність перед акціонерами?

Яким повинен бути склад наглядової ради державного підприємства і чому?

Відповідно до п. 4 ст. 53 ЗУ «Про акціонерні товариства», у складі наглядової ради повинно бути не менш як третина незалежних членів. Водночас наші закордонні партнери наполягають, щоб у складі наглядових рад державних підприємств їх була більшість.

Наведу приклад із власної практики. Свого часу я подавав заяву на обрання як незалежного члена наглядової ради компанії «Магістральні газопроводи України». Під час зустрічі з представником поважної міжнародної організації мені наполегливо рекомендували, щоб мене призначило відповідне міністерство, а незалежними членами наглядової ради (четверо з семи членів) повинні бути тільки іноземці або ті, хто працює в іноземних компаніях.

На мій погляд, таку практику необхідно змінювати, адже в нашій країні достатньо професійних та порядних людей, які просто не можуть за таких умов стати членами наглядрад державних підприємств.

Якою має бути процедура обрання членів наглядової ради?

На моє глибоке переконання, існуючі процедури так званого конкурсного відбору «розмазують» відповідальність між всіма членами комісії, тобто створюють прецедент персональної безвідповідальності за подану кандидатуру. Мені здається, що порядок обрання всіх, в тому числі і незалежних членів наглядової ради, міг би бути таким: профільний міністр подає кандидатури членів наглядради, інформація про це публікується на відповідних інформаційних ресурсах. Далі йде громадське обговорення, і в разі позитивних результатів саме міністр подає кандидатуру в КМУ для затвердження або своїм наказом її затверджує і в подальшому несе відповідальність за призначеного члена наглядової ради. Це стосується і так званих представників акціонера.

Окреме питання — хто підписує контракти з членами наглядової ради. Відповідно до п. 3 ст. 51 ЗУ «Про акціонерні товариства», їх підписує голова виконавчого органу, тобто голова правління державного підприємства. Отже, немає гарантії, що таким чином член наглядової ради не потрапляє в певну залежність від менеджменту компанії. Було б логічно, щоб представник акціонера (міністр) підписував контракти з членами наглядової ради, або принаймні погоджував їх.

Далі — про відповідальність членів наглядових рад. На мій погляд, якщо людина претендує у склад наглядради, то її повинна цікавити не тільки винагорода, їй необхідно знати ситуацію в тій компанії, куди вона йде, і розуміти, за що вона буде відповідати.

Наприклад, програма газовидобутку 20/20. Чи несе свою частину відповідальності за її провал і наглядрада «Нафтогазу»? Питання риторичне. Тому в контракті кожного члена наглядової ради повинно бути визначено, за що він/вона відповідає, яка міра відповідальності кожного і як член наглядради відповідатиме у разі невиконання своїх обов'язків. Для цього чи в статуті (можливо, потрібні зміни в законодавстві), чи в контракті з членом наглядової ради повинен бути передбачений звіт членів наглядради перед акціонером.

За результатами розгляду звіту члени наглядової ради можуть бути відправлені у відставку. Для об’єктивного розгляду такого звіту в контракті повинен бути перелік цілей (ключові індикатори), які члени наглядради повинні досягти.

На останок — про розмір винагороди членів наглядової ради. Він повинен бути достатньо високим. Але і відповідальність, у тому числі фінансова, має існувати однозначно.

Безумовно, всі ці пропозиції, які базуються і на досвіді державного управління європейських і міжнародних компаній, потребують широкого обговорення і ретельного юридичного опрацювання. Але сучасний стан речей вимагає рішучих дій.

Леонід УНІГОВСЬКИЙ