У зоні небезпеки COVID-19: як зменшити стрес у хворих, родичів і медиків — поради психолога

Як упоратися з непростою ситуацією, мінімізувати стрес і травматизацію у пацієнтів та їхніх родичів, як лікарям і всім нам не вигоріти? Поради психолога Світлани Ройз, сім’ю якої також не оминув вірус із короною. «Це щастя — чути голоси батьків без гулу кисневого концентратора тлом. Щастя, що вони вже разом, не в лікарняній палаті, а вдома», — написала психолог на своїй сторінці у ФБ.

У пандемію ми увійшли вже виснаженими

Починаючи з 2014 року наші співгромадяни живуть у режимі хронічної травматизації. Не встигнувши вийти з однієї стресової ситуації, ми потрапили в іншу. У нас не було «мирного» часу, коли нервова система мала можливість відновитися. Це стосується і медиків, абсолютно всіх. Тому в пандемію ми увійшли вже значно виснаженими, без ресурсу.

Що відбувається, коли людина перебуває в хронічному стресі? Втрачається контакт із самооцінкою, можливістю сказати «я молодець». Спотворюється спосіб мислення. Коли людина стикається із загрозою життю, відбувається травматизація. Причому травму одержує не лише той, хто захворів на коронавірусну інфекцію, а й ті, хто за цим спостерігає, хто його рятує, і всі, хто про це читає (у ЗМІ або соцмережах).

Під час пандемії люди занадто близько підходять до смерті. До того ж ця тема в нашому суспільстві табуйована. І ми дуже швидко вигораємо. З цієї причини медики, які перебувають у постійному контакті із загрозою позбутися життя, швидко втрачають сили. Вони відчувають емпатичний дистрес — втомлюються співпереживати, хвилюватися за своїх пацієнтів. У нервової системи є ліміт витримування будь-якого напруження. Потім запобіжник просто зриває. Відчувати вже не залишилося сил. У кожного це проявлятиметься по-своєму. Одні йдуть у цинізм, інші — в роздратування, хтось — у стан аутоагресії, починаючи звинувачувати себе (все, що я роблю, марно). Пандемія — безперервний процес (одні пацієнти вилікувалися, але інші занедужали), що не дає змоги поставити крапку. Лікар не може видихнути і сказати: «Я із цим впорався», наповнитися дофаміном, адже саме дофамінова система відповідає за відновлення наших сил.

Що жорсткіша ситуація, то категоричніше наше мислення. Приклад — пристрасті навколо носіння/неносіння масок. Ті, хто не носить маски, — це не погані люди. У ситуації пандемії у багатьох увімкнулася захисна реакція — ігнорування небезпеки. Це витіснення теми смерті. Якщо людина дуже боїться смерті, люди в масці їй нагадують про те, що вона існує. Це вже питання зрілості людини і зустрічі з реальністю. Тут важливо зберегти баланс і не вдатися до оціночних суджень. Деякі люди не купують пульсоксиметрів, щоб не допустити думки, що хвороба станеться саме з ними. Коли я написала на своїй сторінці в ФБ, що пульсоксиметри потрібні в кожній родині, мене звинуватили в нагнітанні паніки.

Етапи вигорання — коли медикам слід бити на сполох

1. На початковому етапі все виглядає оптимістично. Ми говоримо собі: я з усім упораюся. Люди відчувають себе рятувальниками.

2. Стенічний — на цьому етапі все починає дратувати. І пацієнти, що не одужують, і країна, в якій не вистачає кисню, і родичі, які не залишають у спокої. На цьому етапі є злість, а значить, і сили, — це добре. Тут треба включатися і щось робити.

3. Астенічний етап — на злість і опір уже немає сил. Або людина починає з більшою силою гризти себе, стимулюючи потрапляння в депресивний чи тривожний розлад. Або ж приходять психосоматичні симптоми, коли вже включається тіло і подає сигнали. На цьому етапі потрібно просити про допомогу. Щоб впоратися з травматизацією, кожному з нас необхідно мати мінімум п’ять чоловік, які готові нас вислухати і на яких ми можемо спертися.

4. Після астенічного синдрому настає етап деформації особистості, коли пацієнт потребує допомоги психіатра.

Коли хворіють близькі, підготуйтеся заздалегідь

З історії моєї сім’ї можу сказати, що хоч би як ми захищали наших близьких, поява COVID-19 у родині — непередбачувана. Це лотерея.

У нашому суспільстві сильно розвинена стигматизація. Про це важливо кричати де тільки можна в інтересах людей, які сьогодні борються за своє одужання. Це не лише про те, що коронавірусна інфекція сприймається як чума, а хворий — потенційний смертник.

Те, що ви захворіли, не означає, що ви погана людина. Не говорить, що ви розплачуєтеся за якісь гріхи. Пам’ятайте, що в дуже складні ситуації можуть потрапляти дуже хороші люди. Те ж саме стосується і докторів. Непрості ситуації з пацієнтами відбуваються часто не тому, що доктор некомпетентний.

Усім раджу: при загрозі життю промовляйте подумки —я вибираю життя. Це допомагає нам звучати більшою життєвістю і виживати.

Що допоможе не розгубитися

1. Розпишіть для себе алгоритм, що ви робитимете в разі хвороби члена сім’ї. Нехай це краще не стане в пригоді, але такі речі допомагають заспокоїтися і стабілізуватися. Не просто збережіть різні картинки, а розпишіть по пунктах. Це буде опорним конспектом, адже коли занедужує близька людина, з голови все вилітає.

2. Якщо у вас немає доктора, знайдіть лікаря, до якого зможете звернутися і якому довірятимете.

3. У кожній родині мають бути продумані ритуали. Наприклад, телефонувати вранці-вдень-увечері (або переписуватися). Так ми подаємо одне одному маячки, що все нормально. Найстрашніша ніч у моєму житті була, коли я не могла додзвонитися захворілій мамі.

4. Чіткі знання. Важливо знати, наприклад, де лежать у батьків паспорти, запасні ключі.

5. Родичам хворих нерідко доводиться носитися всім містом у пошуках потрібних ліків. Дізнайтеся, де розташовані найближчі аптеки. Дуже допоможуть і аптечні інтернет-додатки, що показують ціни на препарати та їх наявність.

Перед лицем небезпеки: як лікар може допомогти знизити стрес пацієнтові і його родичам

Чому більшість родичів пацієнтів, які потрапляють до лікарні з COVID-19, поводяться досить агресивно? З родичами також відбувається травматизація. Вони дуже налякані і дезорієнтовані, панічно бояться, що їхня рідна людина помре. У кожного з нас є система зчитування небезпеки. У разі загрози життю префронтальна кора головного мозку вимикається. Людина перестає себе контролювати. Йдуть сигнали на вироблення адреналіну і кортизолу. Люди можуть поводитися й зовсім неадекватно.

Медична система в нашій країні довгі роки була влаштована так, що лікар просто давав вказівки пацієнтові без пояснень. Коронавірус став тією точкою, коли союз лікар—пацієнт слід переглянути. Що швидше стосунки між пацієнтами, їх родичами і лікарями стануть партнерськими, то скоріше піде процес одужання і легше буде самим лікарям. Базове правило: що менше інформації, то більше тривоги, а що більше тривоги, то більше агресії та нав’язливості.

Усім учасникам процесу бракує підтримки почуттів. Лікарю дуже важливо говорити рідним хворого, що він розуміє, як вони хвилюються. Родичі також хочуть, щоб усі лікарі світу належали їм цілодобово. Тому лікарю слід одразу позначити межі (я не можу бути на зв’язку 24 години на добу, але мені можна писати або дзвонити в такий-то інтервал).

Завдання доктора — дати відчуття безпеки, надійності як пацієнту, так і його близьким. Якщо пацієнт у стресі, то його імунітет не включається в роботу. Важливо сказати: «Я з вами. Ви зараз у лікарні, і ми робимо все можливе, щоб ви одужали».

Відчуття опори дають також торкання. Тому багато медиків беруть пацієнтів за руку, і людина знову повертається в адекватність. Дуже важливі невербальні сигнали. Але ж їх неможливо зчитати у людини в захисному біокостюмі. Пацієнти в найкращому разі бачать лише очі за окулярами. Якщо доктор повісить свою фотографію на костюм, у пацієнтів зменшаться тривога і недовіра. Лікар також може озвучувати свої емоції, наприклад, «зараз я вам усміхаюся».

У лікарнях пацієнти перебувають у стані безпорадності, у них повністю відсутній стан контролю — «я не можу проконтролювати своє життя, своє дихання». І тут важливо дати те, що людина у змозі взяти під контроль. Наприклад, щоб зменшити гіперактивність правої півкулі мозку (що часто відбувається), потрібно щось стискати в лівій руці — подушку, шматочок ковдри або невеликий м’ячик.

Амбулаторні пацієнти кілька разів на день можуть вимірювати пульсоксиметром сатурацію, спостерігати за диханням, тиском. Це маленький інструмент, але він допомагає вийти з паніки. Лікар може дати завдання хворому вести щоденник, записувати свої відчуття, які можуть бути корисними іншим пацієнтам.

Як не вигоріти медикам і не тільки

Я часто запитую докторів: що у вас є, крім соціальної місії? Щоб медикам сьогодні вижити, професійна роль не має бути єдиною. Це може бути все що завгодно — хобі, спорт, танці... Що вищі ризики вашої професії, що складніша ситуація, то більше має бути дій поза професією, де можна отримати миттєвий результат. Приготувавши улюблену страву, зробивши фігурку орігамі, ви відразу бачите результат.

Запам’ятайте букви, кожна з яких позначає аспект нашого життя, — це наші вітаміни від вигорання.

П — почуття. Потрібно знайти те, що оживляє наші почуття. Крім улюбленої роботи, це можуть бути кіно, театральні вистави, які можна дивитися вдома. А ще онлайн-подорожі, улюблене хобі.

Р — розум. Це навчання, але не професійна едукація. Наприклад, вивчення іноземних мов.

В — віра. Те, що у кожного з нас є залежно від світогляду. Для когось це молитва, для інших — медитація або рефлексія.

С — соціум, наше спілкування і підтримка зв’язків. У момент стресу виробляється не лише адреналін, щоб допомогти нам втекти від небезпеки. Аби витримало серце, виробляється окситоцин — це природне знеболююче. Завдяки цьому гормону ми вчимося просити про допомогу, бути уважнішими і ніжнішими. Знайдіть людину, яка хоча б п’ять хвилин на тиждень може вас вислухати. Щоб упоратися з травматизацією, нам потрібні мінімум п’ять чоловік, на яких ми можемо спертися. Коли ми вийдемо з пандемії, на мою думку, життя набуде більшої цінності. Ми більше цінуватимемо справжній, а не віртуальний контакт.

Т — тіло. Ми опинилися в ситуації, коли тілесність перебуває в зоні страждань. Хочемо ми чи ні, як дзеркало, всередині себе ми відтворюємо досвід іншої людини. Навіть якщо лікаря навчили в медінституті дистанціювання. Тому зараз своїм тілом нам слід займатися більше, ніж зазвичай. Нам усім необхідний рух — біг, танці, йога, прогулянка. Без руху немає дофаміну — це означає погану роботу мозку, відсутність концентрації уваги і задоволеності життям. Тому навіть лежачим пацієнтам слід рекомендувати рухатися — хоча б ворушити пальцями.

Коронавірусна інфекція призводить до депривації — ми втрачаємо нюх і смак. Якщо це сталося, включайте решту сенсорів у роботу. Пропріоцепції — це тілесні відчуття. У шкірі є нейрорецептори, при стимуляції яких передається сигнал у мозок і виробляються серотонін і окситоцин. Це дає розслаблення. Обнімайте своїх дітей, торкайтеся пацієнтів.

У — уява. Все, що стосується творчості. Створіть відчуття безперервності життя. Я жартую: хоч би що відбувалося, Новий рік — за розкладом. Створюйте для себе свята. І мрійте.

Робіть внесок у себе. На перших етапах вигорання всі озвучені вище поради дуже допомагають. Одне з важливих умінь як профілактики вигорання — вміння сказати «ні». Наприклад, тисячному пацієнту, якого лікар не в силах прийняти, але може передати менш завантаженому колезі. Сказати «ні» і собі, коли о першій годині ночі не лягаєш спати.

Кожен в Україні може отримати безплатну психологічну підтримку на гарячій лінії «Стоп, паніка» за телефоном 0 800 502 931. Працює і гаряча лінія для медичних працівників «Стоп паніка. МЕДИКИ» (тел. (044) 337 69 98; (098) 090 84 03; (068) 318 79 91).

При написанні статті використано матеріали конференції «COVID-19 і лікарні», організованої Міністерством охорони здоров’я України за підтримки ЮНІСЕФ