Новини
Ракурс

Право власності подружжя

Суб’єктами права спільної сумісної власності можуть бути не лише подружжя. Ними сьогодні можуть стати будь-які фізичні особи, юридичні особи і навіть держава.

У частині 1 статті 368 ЦК міститься загальна норма, дотична до всіх можливих суб’єктів права спільної сумісної власності: особливістю спільної сумісної власності є відсутність часток у кожного із співвласників у праві власності, тобто її нерозділеність між співвласниками. Хоча кожен із них має право будь-коли зажадати її поділу, сподіваючись на справедливість.

У частині 4 статті 368 ЦК міститься ще одне загальне правило: спільною сумісною власністю є майно, набуте в результаті спільної праці та (мало б бути — «і/або». — З.Р.) за спільні грошові кошти. І означає воно, що для визнання майна спільною сумісною власністю, наприклад, братів, їм належить довести свою участь у його набутті спільною працею і/або за спільні кошти.

Проте це загальне правило має два винятки. Перший стосується подружжя. Режим спільної сумісної власності для подружжя випливає безпосередньо із закону і тому доказів участі чоловіка чи дружини у придбанні майна не потребує. Слова із частини 1 статті 60 Сімейного кодексу «належать їм» однозначно підтверджують цю тезу. Але це, звісно, не виключає можливості нерівного поділу спільного майна чи навіть відмови в позові тому з подружжя, хто свою частку уже розтратив на шкоду інтересам сім’ї.

Другий виняток стосується осіб, котрі проживають у так званому цивільному шлюбі. І закріплений він у статті 74 СК. Конституційна заборона дискримінації людини за будь-якими ознаками стала підставою для принципово інакшого законодавчого трактування належності майна, нажитого в цивільному шлюбі.

У статті 74 СК, яка має назву «Право на майно жінки та чоловіка, які проживають однієї сім’єю, але не перебувають у шлюбі між собою», міститься одна із дуже важливих реформ сімейного права і водночас одне із досягнень Сімейного кодексу України: заміна режиму спільної часткової власності (однак і його ще треба було довести: не довела — не одержиш узагалі нічого) на режим спільної сумісної власності: «належить їм». Цим Україна продемонструвала повагу до вибору людини, повагу до сімейного життя, однакову охорону сім’ї, незалежно від наявності шлюбу між жінкою та чоловіком.

Позицією Верховного суду України щодо застосування до осіб, які проживають у цивільному шлюбі, частини 4 статті 368 ЦК знехтувано приписи статті 74 СК, зроблено спробу відновити дискримінацію у правах на майно. А тому вона є неприйнятною з різних точок зору.


Адресна відмова від права власності одного з подружжя на користь другого з подружжя чи їхніх дітей віддавна є в Україні звичним явищем

Те, що написано у статті 74 СК, як кажуть, чорним по білому, дає мені підстави наполягати на тому, що, наприклад, фактична дружина матиме право спільної сумісної власності як тоді, коли вона взагалі не мала власного заробітку, перебуваючи повністю на утриманні чоловіка («чоловік заборонив мені працювати»), так і тоді, коли вона не мала власного доходу у зв’язку з навчанням, веденням домашнього господарства, хворобою чи народженням дитини.

Адресна відмова від права власності одного з подружжя на користь другого з подружжя чи їхніх дітей віддавна є в Україні звичним явищем Цей загальний висновок, однак, не виключає конкретики, з урахуванням якої суд може зменшити до мінімуму частку фактичної дружини чи фактичного чоловіка. Але вихідною позицією, точкою відліку завжди мусить бути наявність у тих, хто проживає у цивільному шлюбі, права спільної сумісної власності.

Принагідно зауважу, що Європейський суд з прав людини не зробив Україні жодного зауваження щодо несправедливості правового регулювання цих та інших сімейних відносин.

Цінність інституту відмови від права власності, про який уже йшлося в попередній публікації, є особливо наочною у сфері спільної сумісної власності подружжя. Певно, кожен суддя тримає у пам’яті заяву не одного чоловіка у судовому процесі про розірвання шлюбу: «На майно не претендую», «Залишаю все дружині», «Залишаю все дітям». І громадська думка поважає таких чоловіків за їхній «гоноровий» жест на користь слабкої сторони, якою чи не завжди є дружина, особливо якщо вона залишається з дітьми.

Письмова або зафіксована на аудіоносії відмова від права власності стає вагомим доказом її вчинення. Таку відмову як правоприпиняючий юридичний факт не можна відкликати. Тому можна стверджувати, що фактична, часом мовчазна відмова одного з подружжя від права у спільній сумісній власності є в Україні явищем дуже поширеним.

Якщо адресатом такої відмови була, наприклад, дружина, спільна сумісна власність перетвориться на її індивідуальну власність. Якщо відмова відбулася на користь дітей, вони з цього моменту стають власниками тієї частки, яка належала їхньому батькові. Тобто майно, що належало чоловікові, внаслідок родинного переміщення права власності залишається у володінні сім’ї: дружини і (або) дітей. 

Якщо один із подружжя відмовився від свого права у спільній власності безадресно, вважається, що набувачем став інший із подружжя.

Пояснення цього феномену маємо шукати у сутності права спільної сумісної власності подружжя: дружина і чоловік як сім’я є одночасно власниками всього майна й кожної речі зокрема. І саме цим суди весь час інтуїтивно керувалися у разі відмови одному з подружжя у вимозі про поділ майна у зв’язку із закінченням строку позовної давності. Нікому не спадало на думку визнавати його частку у спільній власності майном, що не має власника, і відкривати цим шлях для стягнення його в дохід держави. І відбувалося це саме тому, що такою часткою він ще не володів.

Тому можна вести мову про особливий правовий імунітет, правову броню, якою огорнуто право спільної сумісної власності подружжя: воно як нерозділена цінність збережеться, допоки не буде поділене на частки самими співвласниками або судом.

Можна стверджувати, що адресна відмова від права власності одного з подружжя на користь другого з подружжя чи їхніх дітей віддавна є в Україні звичним явищем, хоча і не закріпленим у Сімейному кодексі. Але біди в цьому, звісно, немає.

Всесильна аналогія права здатна заповнити найменшу шпаринку між буквами наших законів духом права: справедливістю, розумністю, спрямованістю на добро.

Режим спільної сумісної власності подружжя називають законним, оскільки він виникає безпосередньо із закону, тобто поза волею подружжя. Однак подружжя можуть домовитися про непоширення цього режиму щодо всього майна, набутого у шлюбі, або якоїсь його частини.

Доцільність укладення шлюбного договору одержує дедалі більше прихильників, оскільки гарантує матеріальну стабільність, хоча не може гарантувати ні стабільності шлюбу, ні тим більше стабільності кохання.

Розірвання шлюбу не є автоматичною підставою для припинення режиму спільної сумісної власності. Добровільність у здійсненні права спільної сумісної власності означає можливість його припинення, зокрема шляхом добровільного поділу.

Договір про поділ спільного майна подружжя цінний не лише тим, що економить час і гроші, а головно тим, що, на відміну від судової процедури, не поглиблює конфлікту між колишнім подружжям, не робить їх ворогами ні собі, ні дітям.

Згідно зі статтею 8 СК, якщо майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім’ї та родичами не врегульовані Сімейним кодексом, вони регулюються Цивільним кодексом за умови, що це не суперечить суті сімейних відносин.

У Сімейному кодексі немає норм, які встановлювали би вимоги до сімейних договорів. Це дає нам змогу відважно брати чимало статей глави 16 «Правочини» ЦК, зокрема щодо єдності волі та волевиявлення,  змісту, форми, оскільки суті сімейних відносин вони не суперечать.

Договір про поділ, складений у відповідній формі і підписаний сторонами, — це акт, що відбувся, тобто юридичний факт. Першим його наслідком стає перетворення спільної сумісної власності на спільну часткову. А реальне виконання цього договору (тобто визначення, кому належатиме певне майно в натурі) призведе до припинення спільної часткової власності з трансформацією її в індивідуальну власність кожного з подружжя.

Співвласники можуть одразу домовитися про поділ спільного майна в натурі, відштовхуючись від принципу рівності часток. Зрештою, принцип свободи договору дає їм право самим визначити формат поділу  майна. Припис статті 629 ЦК «договір є обов’язковим для виконання» стосується і сімейного договору, в тому числі договору про поділ спільного майна, повторюючи споконвічну вимогу, яку римляни  сформулювали як pacta sunt servanda.

Оскільки кожен договір — це закон для двох, слова одного з контрагентів «я передумав» не можуть мати правових наслідків. У цьому контексті варта уваги  Постанова Верховного суду від 25 вересня 2019 року: «Сторони скористалися правом на поділ спірної квартири та, уклавши нотаріально посвідчений договір, визначили, що за наслідками поділу майна відповідачка стала одноособовим власником квартири. У справі встановлено, що на час пред`явлення позову спірна квартира є власністю відповідачки, тому вимоги позивача про поділ квартири є безпідставними».

Цією позицією Верховний суд утвердив принцип стабільності права, принцип визначеності у відносинах сторін, без чого жодне право, в тому числі й право власності, функціонувати повною мірою не може.

Отже, особа, визнавши право іншого на певне майно, цим оголошує про припинення спору щодо нього. Тому наявність такого визнання робить неможливим звернення до суду з вимогою про вирішення питання щодо належності цього права, оскільки спір щодо нього уже вирішено і тому перегляду судом не підлягає. «Що написано пером, не витягнеш волом», «Слово не горобець, вилетить — не піймаєш» — ці приклади української народної філософії вчать нас тримати слово, бути господарем свого слова, від чого ми під тиском різних обставин таки добряче відвикли.

Згідно із статтею 125 Конституції України, особа має право на звернення до суду з вимогою про захист її права у разі його порушення, оскарження чи невизнання. Відсутність хоча б одного із цих трьох зазіхань на право робить її звернення до суду необґрунтованим, передчасним. Щоправда, особа може помилитися в мотивах вчинення певної дії (правочину), однак така помилка, як зазначено у статті 229 ЦК, не має істотного значення.

Проте категоричність цього припису, запозиченого з Постанови Пленуму Верховного суду УРСР від 28 квітня 1978 року «Про судову практику у справах про визнання угод недійсними», я неодноразово брала  під сумнів: судам треба залишити люфт, надавши можливість особливого, нешаблонного реагування на особливі ситуації. Це мало б означати, що помилка в мотивах може, за особливих умов, призвести до визнання договору недійсним.

Правове значення матиме й одностороння заява одного з подружжя на кшталт «визнаю, що будинок куплено за кошти чоловіка» або «визнаю, що музичні інструменти подарували дружині її батьки». Такі заяви  матимуть вагу як спосіб визнання права, якщо, звичайно, не буде доведено, що їх зроблено внаслідок обману чи під страхом насильства.

Термін «екстракція» для нашої доктрини та судової практики був невідомим. Українським відповідником цього латинського терміна є: виділення, виокремлення, відщеплення. Отже, йдеться фактично про банальні ситуації, коли за волею дружини та чоловіка якась частина спільного майна при поділі не братиметься до уваги, стаючи індивідуальною власністю когось із них.

У житті такі домовленості непоодинокі. Приміром, чоловік, визнаючи роль дружини у вихованні та навчанні дітей, пропонує: «Хай дача буде твоя, а рештою майна поділимося порівну». Або сторони  домовляються про те, що премія, отримана чоловіком за особливі заслуги, не братиметься до уваги при поділі майна.

Вживання терміна «екстракція» не зробить, звичайно, революції у правничій термінології, а лише дозволить розмежувати нетотожні між собою ситуації. І в цьому його цінність.

Про екстракцію можна говорити й тоді, коли одному із співвласників виділяється в натурі певне майно із збереженням за рештою майна режиму спільної сумісної власності, але з наступним зарахуванням вартості виділеного майна в його частку.

Власність — зобов’язує. Цей конституційний припис засвідчує, що власник не лише наділений правами, а й обтяжений обов’язками. На цьому варто наголосити й стосовно спільної сумісної власності подружжя. Тому, слідом за професором Й. Покровським, який говорив про регульований егоїзм учасників цивільних відносин, можемо констатувати, що егоїзм подружжя як власника і кожного з них як співвласника також є регульованим, тобто також має межу. Такою межею, окрім законних імперативів, є інтереси сім’ї.

У статті 55 Сімейного кодексу встановлено обов’язок чоловіка та дружини турбуватися про сім’ю. А в частині 3 цієї статті зазначено, що дружина і чоловік відповідальні один перед одним, перед іншими членами сім’ї за свою поведінку в ній.

Про необхідність враховувати інтереси сім’ї зазначено у багатьох інших статтях Сімейного кодексу. Перш за все у частині 1 статті 54 СК йдеться про те, що дружина, чоловік повинні утверджувати повагу до будь-якої праці, яка виконується в інтересах сім’ї.

У статті 59 СК утверджено пріоритет урахування інтересів сім’ї навіть щодо використання того майна, яке належить дружині, чоловіку на праві особистої приватної власності. «Той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім’ї, насамперед дітей. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов’язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім’ї, які відповідно до закону мають право користування ним», — йдеться у ній.

Згідно з частиною 3 статті 61 СК, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, одержане за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

У частині 2 статті 70 СК суду надано право при поділі спільного майна відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них витрачав його на шкоду інтересам сім’ї.


«Інтереси сім’ї» — оцінюване поняття, тобто таке, кінцеву оцінку якому має дати суд

З усього цього випливає, що узгодженість поведінки дружини та чоловіка з інтересами сім’ї є тим визначальним фактором, який суди України повинні брати до уваги при вирішенні майнових спорів між ними. Інтереси сім’ї не є стандартними, однаковими для всіх сімей, для всіх етапів життя навіть однієї сім’ї.  Це так само, як поняття предметів звичайної домашньої обстановки у спадковому праві, адже для одних сімей імпортні меблі, дорогий посуд, килими вважатимуться звичайними побутовими речами, а для інших будуть предметами розкоші. Тому уніфікованого розуміння інтересу сім’ї ні закони, ні наука не містять.

«Інтереси сім’ї» — оцінюване поняття, тобто таке, кінцеву оцінку якому має дати суд. Принагідно звертаю увагу на те, що «оціночне» поняття — кальковий переклад з російської, тому тим, хто послуговується українською, вживати його не варто.

Базовим, спільним для всіх сімей інтересом можна вважати лише збереження сім’ї, утвердження в ній взаємної поваги і любові, підтримки і взаємодопомоги. Інтерес конкретної сім’ї фокусується на тому, що в певний момент має для неї особливе значення. Можна говорити про ієрархію сімейних інтересів: надважливі, важливі і буденні.

У сім’ї, в якій є діти, інтереси сім’ї зосереджуються на інтересах дитини (лікування, навчання, розвиток тощо). У разі досягнення дітьми повноліття рівень цієї «дитиноцентричності» знижується, але не зникає. Піклування батьків про повнолітніх дітей, постійне прагнення надавати їм різнопланову допомогу є складовими українського менталітету, на базі якого сформовано звичаї, що їх 

Конституційний суд України у рішенні від 2 листопада 2004 року назвав однією із форм права. Тому договори дарування батьками майна повнолітнім дітям, а тим більше, якщо у них є уже свої діти, є проявом цього менталітету і таким, що відповідає звичаєвому праву України.

Використання спільної власності подружжям обтяжене інтересами сім’ї

Треба брати до уваги й те, що така батьківська допомога дітям відповідає моральним принципам нашого суспільства.

Особистий інтерес дружини, чоловіка чи іншого члена сім’ї може не збігатися із загальним сімейним інтересом. У цьому разі під час вирішення спору суду доведеться зважити ці інтереси і надати перевагу тому інтересу, який є більш вагомим. Тому можна стверджувати, що використання спільної власності подружжям обтяжене інтересами сім’ї.


Договір, укладений одним із подружжя, якщо він суперечить інтересам сім’ї, не створює обов’язків для другого з подружжя

Нехтування матеріальними інтересами сім’ї (зловживання алкоголем, наркотиками, азартні ігри, крайній, надмірний егоїзм тощо) може не лише стати однією із підстав розірвання шлюбу, а й змістити баланс часток у спільному майні при його поділі.

Договір, укладений одним із подружжя, якщо він суперечить інтересам сім’ї, не створює обов’язків для другого з подружжя. Такий договір суд може визнати недійсним, якщо він не відповідатиме принципу справедливості. Якщо один із подружжя витратив спільне майно не на користь сім’ї, це може дати суду підставу для зменшення його частки у спільному майні або навіть призвести до відмови йому в позові про поділ спільного майна.

Непоодинокими фактами є розпорядження спільним майном одним із подружжя без згоди другого з подружжя, якщо згідно із законом така згода була обов’язковою.

Верховний суд після певних хитань зайняв зараз чітку позицію: якщо договір, укладений одним із подружжя, потребував письмової згоди другого з подружжя, але такої згоди від нього не було одержано, цей договір суд повинен визнати недійсним. Така позиція Верховного суду за наявності обставин, аналогічних тим, що її сформували, є обов’язковою для дотримання всіма судами. Верховний суд, однак, залишив поза увагою ситуації, коли договір укладено без згоди другого з подружжя, але на користь інтересам сім’ї.

На основі цього можна зробити висновок, що відсутність згоди одного з подружжя на укладення договору не є безумовною підставою для визнання його недійсним. Відповідність такого договору інтересам сім’ї переважує формальні порушення, роблячи неможливим визнання договору недійсним.

У результаті суд, на моє переконання, надасть перевагу змісту відносин, а не формальним упущенням, і цим підкреслить усвідомлення відмінності між верховенством закону і верховенством права.

Проблема зловживання правом є глобальною, дотичною чи не до кожного права. Закон не містить переліку всіх можливих способів зловживання правом, та це й неможливо.

Теорія зловживання правом сконцентрувала свою увагу на двох його проявах. Перший — коли носій права, здійснюючи це право, вийшов за його межі, встановлені законом або договором, тобто, як кажуть, «перебрав»: вимагав оплати виконаної роботи понад домовлену, вмикав голосно музику вночі чи виконав роботу з неякісних матеріалів.

Другий прояв — коли одна особа умисно не здійснює наданого їй права або свідомо використовує його з метою заподіяння шкоди іншій. Тобто йдеться про хоча й формально правомірні дії особи, але такі, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі.

Зловживанням правом є відмова одного з батьків надати згодуна тимчасовий виїзд дитини за кордон, часом навіть із вимогою оплатити цю «послугу», або використання отриманих аліментів усупереч інтересам дитини 

У сфері сімейних відносин, й не лише матеріальних, зловживання правом не є поширеним явищем, але й не поодиноким фактом. І хоча в Сімейному кодексі загальної заборони зловживання правом, на жаль, немає, ця прогалина дає нам право скористатися частиною 3 статті 13 ЦК: «Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах».

Кілька років тому Верховний суд України визнав правомірним зволікання одного з подружжя з реєстрацією права власності на будинок, споруджений під час шлюбу, на його ім’я, вважаючи таку реєстрацію проявом його особистого життя, яке не допускає примусового здійснення.

Дивно, адже насправді йшлося про дуже яскравий приклад зловживання правом, оскільки відсутність державної реєстрації права власності на будинок робила неможливим подання дружиною позову про його поділ.Щоправда, ця проблема у зв’язку зі зміною законодавства уже відпала.

Прикладом зловживання правом можна вважати відмову батька (найчастіше саме його) від надання згоди на виїзд дитини на лікування чи відпочинок за кордон, часом навіть із вимогою оплатити цю «послугу».  Або використання матір’ю отриманих аліментів усупереч інтересам дитини.

Зловживання з боку одного із подружжя як співвласника найчастіше проявляється в Україні у приховуванні доходу, фетишизації власних потреб на противагу потребам сім’ї, пияцтві, наркоманії тощо.

Зловживання правом на розпорядження спільною власністю з боку одного з подружжя може проявитися у двох формах — пасивній (наприклад, у зволіканні з наданням згоди всупереч потребам сім’ї), і активній (у забороні на розпорядження або наданні згоди на розпорядження з умовою вчинення іншим з подружжя певних зустрічних дій, а також у використанні власності, як спільної, так і особистої, всупереч сімейним інтересам).

Юридичний наслідок зловживання правом у сфері сімейних відносин залежить від волі другого з подружжя: розірвання шлюбу, сепарація, зменшення його частки у спільному майні чи навіть відмова в його виділенні, визнання недійсним договорів, укладених без його згоди.

Якщо на рахунках дружини і чоловіка були приблизно одинакові суми коштів, це дає право суду вважати ці кошти реально поділеними між ними

Якщо йдеться про дарування одним із подружжя спільних коштів без згоди іншого з подружжя, правовим наслідком укладення цього договору може бути визнання його недійсним стосовно половини суми грошей і стягнення їх з дарувальника на користь другого з подружжя або ж зарахування цієї суми на його conto у разі наступного поділу спільного майна.

Якщо на рахунках дружини і чоловіка були приблизно одинакові суми коштів, це дає право суду вважати ці кошти реально поділеними між ними. А отже, розпорядження ними кожним із подружжя згоди іншого не потребувало. Такий висновок, зроблений Верховним судом СРСР дуже багато років тому, не втратив своєї актуальності, є розумним, а тому може як концепція стати в пригоді сьогодні судам України.

Відсутність згоди іншого з подружжя на укладення договору не завжди може бути достатньою підставою для визнання його недійсним, якщо цим не було завдано шкоди

Про можливість одноосібного відчуження об’єктів спільного майна можна вести мову й стосовно іншого майна за умови його повної юридичної автономності (реєстрації на ім’я кожного з них, перебування у їхньому фактичному володінні).

Якщо обсяг майна, яким володіє один з подружжя, не зменшився від того, що другий відчужив те, чим сам володів, для висновку про порушення інтересів першого не буде достатніх підстав. Такі дії відчужувача відповідають процедурній економії, яка має сенс не лише в судовому цивільному процесі. Отже, відступ від встановленої законом процедури укладення договору може призвести до його недійсності лише в разі заподіяння цим шкоди іншому з подружжя та інтересам сім’ї. Це означає, що відсутність згоди іншого з подружжя на укладення договору не завжди може бути достатньою підставою для визнання його недійсним, якщо цим не було завдано шкоди.


Кожен прояв зловживання правом однієї сторони може бути амністований поведінкою іншої. Маються на увазі акти прощення, тобто «виведення себе із зони прагнення помсти» (Мирослав Маринович), акти примирення.

Про акти примирення може свідчити продовження сімейних стосунків, незвернення скривдженого з позовом до суду протягом строку позовної давності. Юридичним наслідком примирення є повернення сторін на вихідну позицію: відсутність претензій один до одного, початок відносин з чистого аркуша.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter

.