Новини
Ракурс

COVID-19 змінив наше життя. Назавжди?

Сидячи за письмовим столом у Вільнюсі, я дивлюся на купу звалених в кутку карток. Серед них пропуски прискореного проходження на посадку, карти доступу в бізнес-зали аеропортів, платинові і преміум-карти авіакомпаній. Ще рік тому ці картки були на вагу золота, а тепер вони не лише втратили будь-який сенс, а й сприймаються як чужі для мене історичні реліквії. Їх місце в моєму гаманці займають сьогодні дисконтні карти супермаркетів і зоомагазинів (куди останнім часом я заглядаю найчастіше).

Моє життя увійшло в нове русло і вже ніколи не буде колишнім. Мій останній виліт із Вільнюса відбувся рік тому, і відтоді я подорожував лише на автомобілі і поромі. Понад рік тому у Вільнюському аеропорту замовив новий пропуск прискореного проходження передполітних формальностей, але так і не забрав його. Зараз пропуск уже прострочений, і я сумніваюся, що колись куплю його знову.

Зрозуміло, я не єдиний, чиє життя кардинально змінилося. І хоча сьогодні в кінці тунелю, схоже, з’являється світло, питання полягає в тому, чи залишаться ці зміни з нами назавжди або ж швидко зникнуть. У моєму випадку, вважаю, я знаю відповідь. «Абнормальне» несподівано обернулося для мене нормальним, упорядкованим життям, без прокидання о четвертій або п’ятій ранку, щоб встигнути на літак до Лондона, а потім повернутися додому через якихось двадцять годин. Тепер мій день починається з вигулу собаки, нового і несподіваного джерела щастя, а потім...

А потім, як і багато хто, з урахуванням одного із не зовсім нормальних аспектів цієї нової «нормальності», яка, хочеться сподіватися, незабаром закінчиться, я переходжу з однієї zoom-конференції в іншу, не встигаючи перетравити і виконати обумовлені на них завдання. Після шести або семи відеоконференцій мене накриває темна хмара втоми, і закляклий мозок прагне чогось іншого, крім одновимірних облич на екрані комп’ютера. Найбільше мене вимотують навчальні заняття — прісні заходи, позбавлені справжнього людського спілкування, зі студентами, які відмовляються включати свої камери і не відповідають на запитання. Вони лише формально дивляться на свої екрани, не беручи в заняттях реальної участі. Ви продовжуєте промовляти в чорну діру, не відчуваючи щонайменшого задоволення від процесу навчання.

Безумовно, вимушене впровадження онлайн-нарад має свої переваги, і я, наприклад, дійшов до розуміння того, що у минулому багато моїх поїздок не були такими вже необхідними, і їх цілком можна було замінити відеозустрічами. З іншого боку, помічаю, як через рік згасло моє власне соціальне життя, а неможливість побачитися уживу із потенційними партнерами, колегами або друзями поступово на багатьох діяло паралізуюче. Найчастіше люди не є повноцінними учасниками віртуальних зустрічей і використовують zoom, аби відповісти на е-мейли або зайнятися домашніми справами. Вони періодично вимикають камеру, щоб приховати свою неучасть і відсутність реального інтересу. Креативність, що виникає із живих зустрічей, де новаторські ідеї формуються під час спілкування за чашкою кави або келихом вина, здебільшого зникла. Натомість ми вихором проносимося крізь нескінченну низку zoom-конференцій, сподіваючись на келих гарного вина наприкінці напруженого дня і, звичайно ж, на щоденну вечірню прогулянку з нещодавно придбаним собакою.

Психічне здоров’я практично всіх моїх знайомих зазнало впливу пандемії COVID-19, причому в більшості випадків негативного. Хтось, правда, навпаки, оздоровився, бо в житті стало менше стресу, спричиненого поїздками і пробками на дорогах. У людей з’явилося більше часу для тривалих прогулянок на природі, читання книжок або відновлення старих захоплень. Водночас були втрачені захоплююча складова подорожей, задоволення від відкриття нових напрямків і соціальний аспект міжнародних конференцій. Навіть поїздки на роботу і додому мали свої переваги, даючи можливість побути наодинці із собою і поміркувати про життєві виклики. Під час пандемії з’явилася нова «примха» — так звана імітація поїздок на роботу (fakecommuting), коли ви робите вигляд, що йдете на роботу, а замість цього гуляєте околицями свого району. Робота з дому призводить до того, що істотний поділ між домівкою та офісом стирається, і от, ще не встигнувши випити своєї першої кави, ви вже починаєте ранок із завантаження електронних листів. Це загрожує звиканням і так само небезпечно, як куріння або зловживання алкоголем.


Минулої весни ще важко було однозначно передбачити наслідки для психічного здоров’я запроваджених у рамках пандемії обмежень — нова реальність викликала емоційне піднесення, zoom-конференції здавалися цікавими і були своєрідним дослідженням невідомого. Коли Федерація «Глобальна ініціатива в психіатрії» та Університет Вітаутаса Великого ініціювали кампанію «Разом на відстані» проти терміна «соціальне дистанціювання», намагаючись замінити його концепцією фізичного дистанціювання і соціальної солідарності, багато хто поставився до цього із недовірою. Кампанію сприймали як гру слів, а не як попередження про серйозні наслідки обмежень для всіх нас і насамперед для тих, хто і без того перебував у соціальній ізоляції. Сьогодні, майже через рік, практично всі засоби масової інформації повідомляють про проблеми психічного здоров’я, пов’язані з пандемією COVID-19. Проводяться численні дослідження, створюються комісії для деталізації наслідків пандемії та розробки способів пом’якшення цих наслідків.

Інакше кажучи, сьогодні стало очевидним, що «нова норма» зовсім не така вже й нормальна. Хоч би як ми намагалися переконати себе в тому, що COVID-19 послужив нам сигналом до усунення деяких найгірших ексцесів доковідного життя, ми все-таки підсвідомо сподіваємося на хоча б часткове повернення «старої норми», щоб отримати шанс привести в порядок власне психічне здоров’я. Не сумніваюся, однак, що на повернення до цієї норми знадобляться роки, і деякі шрами від коронавірусної пандемії залишаться з нами назавжди.


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter

.