Новини
Ракурс

Сумні роздуми про рішення КСУ та його вплив на інтереси учасників кримінального провадження

13 лип 2021, 08:56

Хотіли як краще, а вийшло як завжди.

Віктор Черномирдін

В засобах масової інформації з’являється велика кількість негативної інформації щодо як певних рішень Конституційного суду України, так і окремих його суддів. А також щодо намагання притягнути декого з них до адміністративної чи кримінальної відповідальності. Ми добре усвідомлюємо значення та необхідність цієї державної інституції. І не хочемо розхитувати ситуацію навколо Конституційного суду України, який забезпечує верховенство Основного Закону України, вирішує питання про відповідність йому законів України та може здійснювати офіційне тлумачення Конституції. Як практикуючі юристи, які щодня здійснюють незалежну професійну діяльність із захисту та представництва інтересів осіб на досудовому слідстві й суді, висловлюємо особисту думку щодо змін у кримінальному процесуальному законодавстві України, які виникли у зв’язку з рішенням Конституційного суду України від 17 червня 2020 року №4-р (ІІ)/2020 (далі — Рішення).

Згадане Рішення було прийняте за конституційною скаргою Плескевича В.Ю. щодо відповідності Конституції положень частини 3 статті 307 Кримінального процесуального кодексу України стосовно заборони оскарження ухвали слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дію чи бездіяльність слідчого чи прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань (ЄРДР), і частини 3 статті 309 КПК України, які передбачають, що скарги на інші ухвали слідчого судді оскарженню не підлягають і заперечення проти них можуть бути подані під час підготовчого провадження в суді.

Якщо проаналізувати згадані норми на відповідність їх Конституції України, то слід зауважити, що, на наш погляд, суд зробив це повно, всебічно та об’єктивно. Він зазначив, що право на судовий захист як гарантія захисту та поновлення системи прав і свобод особливо проявляється у разі, коли доступ до суду для особи унеможливлюється бездіяльністю органів державної влади.

В описовій частині Рішення зазначено: «Згідно з пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках —на касаційне оскарження судового рішення. Застосовність цієї засади Конституційний суд України оцінює у цій справі, зважаючи на її роль та вплив на ефективність захисту сутності права людини на судовий захист, гарантованого Конституцією України (частини перша та друга статті 55).

Конституційний Суд України зазначає, що право на судовий захист як гарантія захисту та поновлення системи прав і свобод особливо проявляється у разі, коли доступ до суду для особи унеможливлюється бездіяльністю органів державної влади.

Звертаючись до уповноважених державних органів із заявою (повідомленням) про вчинення кримінального правопорушення, особа очікувано перебуває в межах належної правової процедури, забезпечення якої є одним із завдань кримінального провадження (стаття 2 КПК України). Недостатність судових гарантій від свавілля у питанні початку кримінального провадження перешкоджає захисту порушених прав людини, зокрема внаслідок унеможливлення судового захисту, передбаченого частинами першою та другою статті 55 Конституції України».

Крім того, Конституційним судом було проаналізовано статтю 8Загальної декларації прав людини 1948 року, відповідно до якої кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами у разі порушення її основоположних прав, наданих їй конституцією або законом.

Не обійшлось і без аналізу Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року, відповідно до якого на державу, що бере участь у цьому пакті, покладено обов’язок забезпечити кожній особі, права і свободи якої порушено, ефективний засіб юридичного захисту, навіть коли це порушення було вчинене особами, що діяли як особи офіційні, а також розвивати можливості судового захисту (підпункти а, b пункту 3 статті 2).

Не залишилися поза увагою Конституційного суду і положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практика її застосування Європейським судом з прав людини, який, зокрема, зазначав, що право на доступ до суду має бути «практичним та ефективним», а не «теоретичним чи ілюзорним», і наголошував, що «це міркування набуває особливої актуальності у контексті гарантій, передбачених статтею 6, з огляду на почесне місце, яке в демократичному суспільстві посідає право на справедливий суд» (§77 рішення у справі Zubac v. Croatia від 5 квітня 2018 року, заява №40160/12).

Таким чином, прийняте Конституційним судом Рішення у жодному разі неможливо назвати необґрунтованим. Ми як практикуючі юристи згодні з кожним елементом обґрунтування прийнятого Рішення. Але, виходячи з його обґрунтування, під апеляційне оскарження має підпадати кожне рішення слідчого судді. Незважаючи на це, Конституційний суд дійшов вибіркового висновку, що положення частини 3 статті 309 КПК України відповідають Конституції України, а частини 3 статті 307 КПК України — ні, та зазначив, що «інші ухвали слідчого судді оскарженню не підлягають і заперечення на них можуть бути подані під час підготовчого провадження в суді». На наш погляд, згадана частина резолютивного рішення абсолютно не збігається з його мотивувальною частиною.

На наш погляд, найбільш незахищеними учасниками кримінального процесу є заявник і потерпілий. Вони потребують захисту з боку держави. Саме для цього і створено правоохоронні органи.

Тому хочемо проаналізувати, до чого призвело прийняття згаданого Рішення Конституційним судом для заявника та потерпілого. Яким і без цього Рішення було «не дуже весело».

Відповідно до частини 1 статті 60 КПК України заявником є фізична або юридична особа, яка звернулася із заявою або повідомленням про кримінальне правопорушення до органу державної влади, уповноваженого розпочати досудове розслідування, і не є потерпілим.

Відповідно до частини 1 статті 55 КПК Українипотерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди.

Права і обов’язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого. Таким чином, особа може бути потерпілим ще до внесення та реєстрації відповідної інформації у Єдиному реєстрі досудових розслідувань.

Потерпілим є також особа, яка не є заявником, але якій кримінальним правопорушенням завдано шкоди, і у зв’язку з цим вона після початку кримінального провадження подала заяву про залучення її до провадження як потерпілого.

За наявності очевидних і достатніх підстав вважати, що заява, повідомлення про кримінальне правопорушення або заява про залучення до провадження як потерпілого подана особою, якій не завдано шкоди, зазначеної у частині 1 статті 55 КПК України, слідчий або прокурор виносить вмотивовану постанову про відмову у визнанні потерпілим, яка може бути оскаржена слідчому судді.

Тепер проаналізуємо ситуацію, подібних до якої в межах України щодня виникає не одна сотня, а можливо, і тисяча. Особа письмово власноруч виклала заяву про скоєння щодо неї кримінального правопорушення. У заяві вона зазначила, що згаданим правопорушенням їй завдано моральної, фізичної чи майнової шкоди. На наш погляд, на сьогодні досить нечастою є ситуація, відповідно до якої згадану заяву приймає уповноважений працівник правоохоронного органу (наприклад, Національної поліції) та видає відповідний талон, що підтверджує її реєстрацію. Нині навіть зареєструвати заяву про скоєння кримінального правопорушення може бути певною проблемою.

Незважаючи на відповідні норми КПК України та наказ МВС України №100 від 8 лютого 2019 року (зі змінами та доповненнями), зареєстрований у Міністерстві юстиції України від 5 березня 2019 року за №233/3319 «Про затвердження Порядку ведення єдиного обліку в органах (підрозділах) поліції заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення та інші події», у більшості підрозділів Національної поліції працівники чергової частини (а інколи навіть працівник поліції, який охороняє вхід до приміщення) рекомендують потерпілому (заявнику) заяву (повідомлення) про скоєння кримінального правопорушення «кинути у скриньку». При цьому досить часто посилаються на карантинні обмеження, викликані коронавірусом. У разі «кидання документів до скриньки» заявник (потерпілий) позбавлений доказів реєстрації своєї заяви (повідомлення), що у подальшому ускладнює (а інколи й унеможливлює) оскарження бездіяльності уповноважених на те працівників Національної поліції щодо невнесення до ЄРДР відомостей, викладених у заяві (повідомленні) про скоєння кримінального правопорушення.

На сьогодні мають місце непоодинокі випадки, коли заяви та повідомлення про скоєння кримінальних правопорушень, «кинуті до скриньки», реєструють як «вхідну кореспонденцію», що її розглядають у місячний термін у порядку, передбаченому Законом України «Про звернення громадян».

На жаль, нині невнесення до ЄРДР і нереєстрація заяв і повідомлень про скоєння кримінальних правопорушень (крім резонансних) у всіх органах досудового розслідування є поширеним фактом. Це підтверджується інформацією, отриманою з Єдиного реєстру судових рішень України, де містяться тисячі (а можливо, і десятки тисяч) ухвал слідчих суддів, якими вони зобов’язують внести відповідні відомості до ЄРДР, що містяться в заявах (повідомленнях) про скоєння кримінальних правопорушень. І це відбувається по всій території України та стосується всіх органів досудового розслідування незалежно від їхньої відомчої належності. Згадане також підтверджується аналізом судової практики по певних регіонах, який періодично здійснюють апеляційні суди цих регіонів.

Тож, попри те, що стаття 214 КПК України передбачає, що слідчий, дізнавач чи прокурор не пізніше 24 годин після подання заяви (повідомлення) про вчинення кримінального правопорушення вносить відповідні відомості до ЄРДР і розпочинає досудове розслідування, цього досить часто не роблять. Тобто заявник (потерпілий) отримає чергове порушення своїх прав від правоохоронців, які не виконують положень закону та відомчих нормативних актів.

Щоб відновити та захистити свої права, заявник (потерпілий) у порядку статті 303 КПК України змушений звертатися до слідчого судді зі скаргою на бездіяльність уповноваженої особи правоохоронного органу щодо невнесення його заяви (повідомлення) про скоєння кримінального правопорушення до ЄРДР. Статтею 304 КПК України законодавець установив десятиденний строк на оскарження бездіяльності слідчого, дізнавача чи прокурора. Початок цього строку можна обчислювати з дня, наступного за тим, коли мала бути внесена відповідна заява (повідомлення) до ЄРДР.

Однак більшість пересічних заявників (потерпілих) навіть не можуть отримати інформацію про відмову у внесенні відомостей до ЄРДР і пропускають установлений законом термін. А поза межами згаданого терміну слідчий суддя може прийняти рішення про відмову у задоволенні скарги на бездіяльність слідчого, дізнавача чи прокурора щодо невнесення відповідної інформації до ЄРДР. А в певних випадках від слідчого, дізнавача чи прокурора надходить письмова відмова у внесенні відповідної заяви (повідомлення) до ЄРДР. Інколи подібна відповідь приходить через місяць, оскільки заяву (повідомлення) про скоєння кримінального правопорушення розглядали як «вхідну кореспонденцію» відповідно до Закону України «Про звернення громадян». У подібній ситуації згаданий термін починає свій відлік з дня отримання письмової відмови щодо невнесення відомостей до ЄРДР.

Заявник (потерпілий) за захистом своїх прав змушений звернутися з відповідною скаргою до слідчого судді. Зазвичай для цього йому потрібні послуги адвоката, який не тільки складе скаргу, а й представлятиме інтереси клієнта при її розгляді. Статтею 306 КПК України передбачено, що згадана скарга має розглядатися протягом п’яти днів з дня її надходження до суду. Але, як свідчить практика, у кращому випадку у згаданий проміжок часу справи тільки призначаються до розгляду. А потім відбувається відкладення розгляду на іншу дату, оскільки у слідчого судді відсутні докази, що зацікавлена особа (слідчий, дізнавач чи прокурор) належним чином повідомлена про розгляд скарги. Тому з урахуванням завантаженості слідчих суддів непоодинокими є випадки того, що рішення за подібною скаргою ухвалюються через кілька місяців.

Крім того, досить поширеною є ситуація, коли слідчий суддя проголошує лише резолютивну частину судового рішення, а повний текст рішення оголошує через п’ять днів. Слідчі судді практично завжди задовольняють подібні скарги та зобов’язують уповноважених на те посадових осіб внести відомості про скоєне кримінальне правопорушення до ЄРДР. Але якщо раніше, тобто до рішення Конституційного суду від 17 червня 2020 року, згадана ухвала слідчого судді відразу набувала чинності, то тепер вона підлягає апеляційному оскарженню.

Виникає запитання: хто має право на апеляційне оскарження та з якого моменту відраховувати початок строку на його оскарження? Зазвичай дізнавачі, слідчі та прокурори не з’являються на судові засідання при розгляді скарг на їхню бездіяльність щодо невнесення заяв (повідомлень) про скоєння кримінальних правопорушень до ЄРДР. Таким чином, і відповідні ухвали ними не можуть бути отримані особисто. Виникає наступне запитання: через який проміжок часу слідчим суддею буде направлено копію ухвали суду посадовій особі, яка зобов’язана внести заяву (повідомлення) про скоєння кримінального правопорушення до ЄРДР ? І це питання риторичне… Якщо раніше подібна ухвала слідчого судді надходила до відповідного правоохоронного органу для виконання, то тепер —для реалізації права на апеляційне оскарження. І тільки після закінчення строку на апеляційне оскарження слідчий суддя може направити свою ухвалу з відміткою, що вона набрала чинності, для її виконання. Але як слідчий суддя може відстежити, чи мало місце апеляційне оскарження?

Ось до чого на практиці призвело вказане Рішення Конституційного суду. Ті, хто фактично порушив права заявника (потерпілого), ті, хто був зобов’язаний негайно, але не пізніше 24 годин внести відповідну інформацію до ЄРДР, тобто ті, хто порушив вимоги КПК України, отримали ще й право на апеляційне оскарження. За великим рахунком, ускладнивши право заявника (потерпілого) на справедливий судовий розгляд. При цьому, як ми вже згадували, положення частини 3 статті 309 КПК України визнані такими, що відповідають Конституції, хоча мотивувальна частина Рішення Конституційного суду говорить абсолютно протилежне. Проаналізуємо, як це може вплинути на права особи, яка вважає себе потерпілим унаслідок скоєння кримінального правопорушення.


Така особа в межах конкретного кримінального провадження звертається з клопотанням до слідчого, дізнавача чи прокурора з проханням визнати її потерпілим (наприклад, у зв’язку із завданням їй моральної шкоди). Слідчий, дізнавач чи прокурор відмовляє у задоволенні згаданого клопотання. Згадану відмову зацікавлена особа оскаржує до слідчого судді. І уразі відмови слідчим суддею у задоволенні скарги вона позбавлена права на апеляційне оскарження цього рішення. Як то кажуть, більше коментувати нічого. Таким чином, на наш погляд, згадане Рішення Конституційного суду нагадує несмачну цукерку в дуже яскравій обгортці. На практиці воно не сприяє захисту прав і законних інтересів заявників (потерпілих) та ускладнює їхнє і без того незавидне становище. Як казали древні: «Благими намірами вимощена дорога до пекла»…

Володимир МОРГУН, Олег ПОПОВЧЕНКО, партнери адвокатського об’єднання «Нотар Захист Груп»


Помітили помилку?
Виділіть і натисніть Ctrl / Cmd + Enter

.