Олігарх приватизує «Батьківщину-мати»: міфи і правда навколо скандальної справи

Відстежуючи гучні будівельні скандали Києва, ми не змогли пройти повз одну історію, що на перший погляд лише побічно пов’язана з питанням забудови міста. Ця резонансна справа має стосунок, скоріше, до переділу міської нерухомості, причому нерухомості не аби якої, а тієї, що розташована в самісінькому серці столиці. Йдеться про спробу — увага! — приватизувати саму «Батьківщину-мати»!

Про силу друкованого слова

І тут не можна не сказати кілька похвальних фраз про силу друкованого слова. Судова частина історії про спробу приватизації (вірніше, про внесення двох будівель, розташованих на території меморіального комплексу, до списку об'єктів, що придатні для приватизації) розпочалася ще у грудні 2020 року. Відтоді справа активно ходила інстанціями, дійшла до Верховного суду, знову повернулася до апеляційного, але незабаром, судячи з джерел у Фонді держмайна, ще раз опиниться у вищій судовій інстанції.

Найсвіжіше рішення у справі «Батьківщини-матері» було ухвалено Північним апеляційним господарським судом 7 грудня минулого року. А скандал навколо «приватизації національної святині» раптом спалахнув у десятих числах лютого цього року: спочатку тему порушило одне шановане видання, її одразу підхопило інше, а потім хвиля розійшлася по ЗМІ меншого калібру. З особливим задоволенням історію про те, як олігарх намагається прибрати до рук нашу київську «Батьківщину-мати», підхопили «жовта» преса та громадські активісти. Справді, звучить страшно.

Займаючись скандальними судовими історіями, «Ракурс» вважає за краще спиратися не на якісь анонімні джерела і не на передруки передруків, а на документи, — їх у цій історії достатньо. І з аналізу документів випливає, що головний суспільний інтерес у цій історії викликає зовсім не титанічна фігура жінки з мечем (тим більше що її, як з'ясувалося, ніхто приватизувати і не збирається), а досить цікава схема: як цілком легально, використовуючи законодавчу базу , можна накласти лапу на державне майно, яке раніше приватизації не підлягало.

Головна будівля музею ні до чого

Отже, предмет суперечки — Національний музей історії України у Другій світовій війні. Урочисте відкриття меморіалу, нагадаємо, відбулося 9 травня 1981 року і стало подією загальносоюзного значення: музей відкрив генсек Брежнєв. Нині це один із найбільших музеїв України, який займає майже 11 із половиною гектарів землі на Лаврентійському пагорбі, на правому березі Дніпра. Гігантська сталева статуя жінки з мечем, яку кияни ласкаво називають «клепаною матір'ю» (і даремно, фігура насправді цільнозварна!) стала однією з візитівок столиці України.

Усього ж на балансі музею перебуває 38 одиниць нерухомості загальною площею понад 40 тисяч квадратних метрів — ці дані ми взяли з повідомлення для преси, що з'явилося на офіційному сайті музею 11 лютого, саме у той момент, коли зчинився скандал навколо історії з приватизацією. Основна думка цього документа: «Головна будівля Музею, що увінчується монументом «Батьківщина-мати», не здається в оренду й жодним чином не може потрапити у приватні руки».

Далі йде пояснення: «Орендар одного з приміщень на території Меморіалу (насправді, судячи із судового рішення, не одного, а двох. — Ред.), площею 565,1 кв. м, намагається в судовому порядку визнати нечинним договір оренди в пункті, що забороняє приватизацію майна. Під час повторного розгляду справи Північний апеляційний господарський суд м. Київ задовольнив його вимогу».

Загалом позиція керівництва музею виглядає нечіткою. Ну що таке «на нинішньому етапі це означає лише скасування пункту договору й аж ніяк не приватизацію»? А що далі? І якою є позиція музейного керівництва? А хто його знає. Далі у повідомленні написано: «Фонд державного майна України готує оскарження цього рішення у Верховному суді як такого, що суперечить законодавству. Адже пряма норма Закону «Про приватизацію державного і комунального майна» (ст. 4) не дозволяє приватизувати такі об’єкти».

Наступного дня на сайті Фонду держмайна справді з'явилася новина про те, що відомство у Верховному суді захищатиме інтереси держави у питанні щодо будівель Національного музею історії України у Другій світовій війні.

Та до цієї заяви ми повернемося нижче, а зараз саме час перейти, нарешті, до суті історії, звернувшись до рішення Північного апеляційного господарського суду від 7 грудня 2021 року.

Новий закон — нові умови

Історія розпочалася у жовтні 2015-го, коли між Фондом держмайна та ТОВ «Архітектурна майстерня «Інка» було укладено договір про оренду двох будівель, що розташовані на території музею та перебувають на його балансі. Фірма, судячи з офіційних даних, надає широкий спектр послуг, але займається переважно транспортом і будівництвом.

Власник будівель — Міністерство культури України, і воно дало згоду на оренду за умови, що до договору буде включено пункт, який передбачає заборону приватизації та передачі будівель у суборенду. Нагадаємо, що 2015 року міністром культури був В'ячеслав Кириленко.

У жовтні 2019-го було укладено додаткову угоду за договором оренди та договір про внесення змін до договору 2015 року. У новій редакції теж був пункт про заборону приватизації орендованого майна та передачу його в суборенду. І от у червні 2020 року фірма звернулася до Фонду держмайна із проханням внести зміни до договору 2019 року, бо пункт про заборону приватизації суперечить статті 4 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна».

Тут слід зробити невеликий відступ. По-перше, 18 січня 2018 року було ухвалено новий Закон України «Про приватизацію державного і комунального майна». Там є дуже цікавий пункт, що міститься в частині 3 статті 4: належить до об'єктів, що підлягають приватизації, державне майно, яке раніше входило до переліку об'єктів, заборонених до приватизації (це досить великий список, у якому є майно державних музеїв), але яке більш як три роки не використовувалося у виробничій діяльності та подальше його використання не планується.

Це, власне, ключовий момент спору, запам'ятаймо його.

Тінь Коломойського

Однак повернімося до історії. Фонд держмайна відмовив ТОВ у внесенні змін до договору оренди, посилаючись на лист Міністерства культури від 2014 року, який забороняє приватизацію.

Тепер ще один невеликий відступ. У червні 2020-го Міністерство культури очолив Олександр Ткаченко, ексголова медіахолдингу «1+1», пов'язаного з олігархом Коломойським (який вийшов, треба сказати, у грудні минулого року із наглядової ради телекомпанії). Фірма, яка не проти приватизувати дві будівлі, також пов'язана з ім'ям одіозного олігарха. У будь-якому разі, видання «Економічна правда», яке ініціювало 10 лютого скандал навколо цієї історії, пише: «Фактичним власником ТОВ «Архітектурна майстерня «Інка» до 2018 року був ексголова Офісу президента та ексадвокат Ігоря Коломойського Андрій Богдан, а потім нинішній народний депутат Микола Сольський. Наразі компанією володіє Олена Фасоль, помічниця депутата «Слуги народу» Олександра Маріковського».

Дивіться, що виходить. По-перше, у новому законі про приватизацію є чудова лазівка для того, щоб приватизувати майно зі списку заборонених для приватизації об'єктів. По-друге, міністерство, якому належить це майно, очолює персона, яка… скажімо так, входить до кола, близького одному олігарху.

Судова історія

Отже, з грудня 2020 року справа про дві будівлі на території музею опиняється у суді. 9 лютого 2021 року Господарський суд Києва задовольнив позов ТОВ «Архітектурна майстерня «Інка», визнавши недійсним пункт договору оренди, в якому йшлося про заборону приватизації. Фонд держмайна подав апеляцію. Північний апеляційний господарський суд 14 червня 2021 року скасував рішення першої інстанції та ухвалив нове, відмовивши ТОВ. Архітектурна майстерня «Інка» подала касаційну скаргу до Верховного суду. 19 жовтня 2021 року той частково задовольнив касаційну скаргу, скасувавши рішення апеляційного суду та направивши туди справу на новий розгляд. Новий склад суду, до речі, було обрано за процедурою автоматизованого розподілу судових справ.

І от, нарешті, 7 грудня апеляційна інстанція знову розглянула справу. Цікаво, що представника Фонду держмайна на засіданні не було.

Наріжний камінь справи, повторимо, — положення пункту 3 статті 4 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», що суперечить статті 20 Закону України «Про культуру» станом на час укладання договору. В обох є перелік об'єктів культурного значення, які не підлягають приватизації. Відповідно до закону про культуру, до нього потрапляють меморіальні комплекси, заповідники, парки загальнонаціонального значення. Закон України «Про музеї та музейну справу» (стаття 29) також говорить про те, що музеї, які перебувають у державній чи комунальній власності, не підлягають приватизації.

Проте суд вирішив, що ТОВ орендувало будівлі, які не є будівлями музею. Так, вони перебувають в управлінні Міністерства культури та на балансі Національного музею історії України у Другій світовій війні. Але давно здаються і не використовуються за прямим призначенням.

Проста схема відбирання державного майна

Таким чином, суд залишив скаргу Фонду держмайна без задоволення. «Фонд держмайна категорично не погоджується з цим судовим рішенням і підготував касаційне звернення до Верховного суду, де буде в законний спосіб та в рамках чинного законодавства відстоювати свою позицію», — сказано на сайті відомства.

У Фонді держмайна впевнені, що навіть якщо суд ухвалить рішення про скасування пункту договору оренди про приватизацію, приватизувати будівлі все одно не вдасться, «оскільки діє пряма норма Закону «Про приватизацію державного і комунального майна» (стаття 4), що не дозволяє приватизувати такі об’єкти».

Повторимо, мабуть, основну думку, висловлену на початку матеріалу. Головний конфлікт цієї історії не в тому, що конкретний олігарх може цинічно заволодіти «Батьківщиною-матір'ю» та відірвати від неї соковитий шматок, а про те, що новий Закон України «Про приватизацію державного і комунального майна» від 2018 року надає широке поле діяльності для приватизаторів.

Схема проста. Перший крок — загнати державну установу (музей, інститут, заповідник, меморіальний комплекс, неважливо) у злидні та змусити її здати в оренду частину власності (тут можна домовитися з керівництвом установи). Другий — почекати три роки. Третій — заявити свої претензії на майно.

…Зрозуміло, що описувати судовий позов не так цікаво, як писати про непристойні домагання олігарха до нашої сталевої Матері. Тому на закуску трохи цікавого. Лаврентійський пагорб, на якому розташований музейний комплекс, вважається одним із головних геопатогенних місць Києва, однією з трьох «чорних гір» міста. Кажуть, його уникають птахи та тварини, а поселення, що зводилися там час від часу, гинули у пожежах і зсувах.

Тому зберігаємо спокій і чекаємо на продовження судової історії.