Справа банку «Укоопспілка» розколола Велику палату ВС

У травні минулого року Велика палата Верховного суду ухвалила постанову, якою задовольнила позовні вимогу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про стягнення 77 мільйонів гривень з чотирнадцяти колишніх високопоставлених працівників збанкрутілого банку «Укоопспілка» в порядку відшкодування збитків, завданих ними цій фінансовій установі. Того дня на вулиці позивача було подвійне свято: по-перше, тому, що суди попередніх інстанцій відмовили йому, але зазначеним вердиктом їх рішення були скасовані, по-друге, тому що даною постановою було знято з паузи розгляд ще шести десятків аналогічних справ за позовами Фонду до восьми сотень інших банкірів на суму сто мільярдів гривень. А головне (як тоді видавалося) вказано правильний напрямок їх вирішення. Однак ці райдужні сподівання виявилися марними й по тому господарські суди так і не задовольнили жодного позову даної категорії. А зовсім недавно – 3 серпня 2022 року – Велика палата скасувала своє «зразково-показове» рішення за нововиявленими обставинами й направила справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Жертва банкопаду

Справа банку «Укоопспілка» є невеличким епізодом грандіозної драми, яка до історії вітчизняного казнокрадства увійшла під назвою банкопад. Доволі дивно, що з приводу його причин точилися дискусії, оскільки все й так зрозуміло як божий день. Ще в 2014 році Україна за кількістю банків на душу населення істотновипереджала більш розвиненні країни, з чого належить зробити висновок, що певна їх частина прямо чи опосередковано паразитувала на державному бюджеті. Тож коли на вимогу МВФ їх фінансування було припинене, вони одразу ж упали. Гірше того, вже після ліквідації банкрутів оплачувати  їхні рахунки змушені були всі платники податків.

Тепер про деталі. Якщо ви хоча би поверхнево ознайомитесь із положеннями Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», вас із високою ступінню ймовірності осяє ідея, схожа на ту, яка осяяла головного героя поеми Гоголя «Мертві душі», а саме заснувати банк, через тисячу підставних фізичних осіб вкласти в нього свої ж гроші по 200 тисяч гривеньна кожного, потім збанкрутувати і згодом через цих же фіктивних вкладників отримати 200 мільйонів державної компенсації. На перший погляд геніально, проте втілити подібну схему в життя не так просто, оскільки регулятор в особі НБУ має достатньо наданих йому законом «Про банки і банківську діяльність» повноважень, аби зарубати її в зародку – питання в тому, чи захоче він це зробити. А от для того, щоб «не захотів», бізнес набанкрутстві банків повинен мати системний характер, тобто в нього повинні бути залучені впливові представники всіх наявних у державі гілок влади.

Судячи з усього так воно й було у випадку з нашою країною. Ця лавочка прикрилася з причин, незалежних від волі її керівництва, але за збитки, заподіяні бюджету, матеріально так ніхто й не покараний не був і навряд чи колись буде.

«Сміттєві» цінні папери

Постановами НБУ банк «Укоопспілка» був оголошений неплатоспроможним у січні, а ліквідований у квітні 2015 року. Після цього він припинив банківську діяльність, але продовжував існувати як юридична особа, функції якої обмежувалися стягненням коштів зі своїх боржників та поверненням боргів кредиторам, акціонерам і вкладникам. Але керували ним уже не ті менеджери, які довели банк до банкрутства, а люди, призначені Фондом гарантування вкладів фізичних осіб. Влітку того ж року ними було складено два документи, з приводу достовірності змісту яких через сім років по тому й стався розкол у рядах Великої палати.

Перший – реєстр акцептованих, тобто визнаних Фондом вимог кредиторів ліквідованого банку, загальна сума яких сягала 110 млн грн. Другий – акт про ринкову вартість ліквідаційної маси банку, розмір якої становив 33 мільйони. Покрити різницю 77 млн грн, відповідно до покладених на нього законом обов’язків, повинен був Фонд, який вирішив у судовому порядку стягнути ці гроші з семи членів наглядової ради банку і ще семи членів правління.

Правовими нормами такий варіант допускається. У Цивільному кодексі України та законі про акціонерні товариства (а всі банки існують у формі акціонерних товариств), а також у двох уже згаданих вище законах можна знайти положення про солідарну матеріальну відповідальність посадовців банку за шкоду, заподіяну йому їхніми діями чи бездіяльністю. Щоправда на практиці таке траплялося лише в тих випадках, коли обвинувальним вироком задовольнявся цивільний позов потерпілої сторони.

В ситуації з нашим банком кримінальне провадження розслідувалось і навіть було повідомлено про підозру колишньому голові його правління. Але оскільки органи прокуратури, схже,булиу долі з банкірами, то сподіватися на обвинувальний вирок було марно.

Аби переконати суддів у справедливості позовних вимог, юристи Фонду підібрали один епізод з діяльності відповідачів, який найбільш красномовно свідчив про розтрату грошей вкладників з метою їх привласнення. Йшлося про купівлю банком у 2014 році облігацій двох товариств з обмеженою відповідальністю на суму 320 млн грн і терміном погашення 5 років.

Як з’ясувалося згодом, насправді це були «сміттєві» цінні папери, ринкова вартість яких не перевищувала трьох гривень. Працівники виконавчого та контрольного органів банку не могли не знати про завідому збитковість цієї покупки, оскільки фірми-емітенти були явними пустишками, які не мали ні майна, ні штату працівників і не вели ніякої прибуткової діяльності. Та навіть якби мали й вели, зазначені операції все одно були позбавлен економічної доцільності, оскільки облігації були придбані на умовах дохідності 5% річних, а кредити вкладників залучалися банком під не менш як 11% річних. Ще один пікантний момент, про який повідомили суду юристи Фонду, стосувався того, що опосередкованим власником емітентів придбаних облігацій значився Валерій Повний – рідний брат голови спостережної ради банку «Укоопспілка» Станіслава Повного.

Попри такі переконливі докази Господарський суд Києва та Північний апеляційний господарський суд вирішили, що в задоволенні позову слід відмовити. Найвагоміший з аргументів полягав у тому, що п’ять років після погашення облігацій ще не минуло, термін їх обов’язкового погашення не настав, а тому притягнення до відповідальності осіб, які були причетні до їх придбання, було би передчасним. Проте 25 травня 2021 року їхні рішення були скасовані й ухвалене нове, яким позовні вимоги були задоволені в повному обсязі. Відповідь суддів Великої палати на доводи відповідачів можна виразити словами «Бачили очі, що купували – платіть гроші».

Окрема думка

Судячи з офіційних повідомлень Фонду,його керівництво не дуже поспішало починати процес примусового виконання постанови ВП й на початку лютого 2022 року, нарешті, дочекалося, що один з відповідачів подав до Верховного суду заяву про її перегляд за нововиявленими обставинами. Заявник – колишній начальник відділу фінансового моніторингу – не ставив під сумнів правильність висновків суддів щодо його винуватості й виду призначеного йому покарання, але оскаржував суму, що підлягала стягненню з нього та інших відповідачів.

Доказом, на який він посилався, була відповідь на запит його адвоката, наданий Центральною спілкою споживчих товариств України (далі – Спілка).

Цікаво, що в постанові ВП наведено дослівний зміст адвокатського запиту, але дуже стислий переказ відповіді, з якого можна зрозуміти, що станом на липень 2015 року Спілка вважала себе одним з кредиторів банку й мала до нього претензії на суму 1,9 млн грн, а станом на січень 2022 року вже ніяких претензій до нього не мала. Коли й за яких обставин припинив існування цей борг – хтось заплатив чи Спілка простила його несплаченим за красиві очі – про це Велика палата писати не стала. Але погодилася з доводами заявника про те, що повідомлена заявником обставина є достатньою обставиною для перегляду справи.

В цій ситуації ключовим було питання про те, чи міг володіти заявник цією інформацію до того, як було ухвалене рішення суду останньої інстанції. Той, звісно, стверджував, що не міг знати, оскільки Фонд не надав суду повного тексту реєстру акцептованих вимог кредиторів, а лише витяг у вигляді першої та останньої сторінок, з якого витікало, що борг банку перед його вкладниками становить 110 млн грн. А от якби, мовляв, у матеріалах справи містився повний перелік, він одразу побачив би, що до нього включені зайві 1,9 мільйона, які рахуються за Спілкою. За його словами, відповідачі неодноразово подавали до суду клопотання про витребування додаткових доказів, але вони не були задоволені, а якщо й були, то не виконані Фондом, котрий посилався на якусь там конфіденційність.

У людини, яка дотримується юридичного принципу розумного сумніву, неодмінно має виникнути підозра, що заявник замилює очі й не можна виключати навіть того, що Спілка взагалі ніколи не включалася до реєстру кредиторів і не давала жодної відповіді на адвокатський запит, а лист на її офіційному бланку з підписом і печаткою підроблений. Можливо, саме так і думали судді Великої палати, але на думку більшості з них всі ці обставини потрібно перевірити й дослідити, для чого необхідно витребувати додаткові докази. А цим уже, відповідно до процесуального законодавства, повинен займатися суд першої, а не касаційної інстанції. Тому справу ібуло направлено на новий розгляд до Господарського суду Києва.

З такою позицією категорично не погодилися вісім із дев’ятнадцяти судів Великої палати, які склали окрему думку. В їх числі була й головуюча у справі Лариса Рогач. На їх переконання жодними нововиявленими обставинами в даному випадку й не пахне, зате є спроба переглянути судове рішення через незгоду з ним заявника. Спростовуючи викладені в його заяві доводи, вони зазначили, що в ході судового процесу відповідачі справдіподавали чимало клопотань щодо витребування додаткових доказів, але жодне з них не стосувалося реєстру вимог кредиторів. Тоді списи ламалися навколо питання про завідому збитковість придбання облігацій. Натомість загальну суму боргів банку під сумнів не ставила жодні зі сторін. З огляду на це надану заявником інформацію не слід вважати нововиявленою обставиною, через яку Великій палаті варто скасовувати власнерішення.

Проте більшість суддів вирішила інакше, а це означає, що Фонду можна розпрощатися з мрією про те, що йому коли-небудь вдасться стягнути сто мільярдів гривень з восьмиста банкірів у шістдесяти аналогічних справах.