Вирок за годину: швидкість правосуддя чи порушення правової процедури?

Суд виходить до нарадчої кімнати. Минає трохи більше години. Судді повертаються до зали і проголошують резолютивну частину вироку. Того самого дня учасникам процесу вручають повний текст — сотні сторінок, тисячі пронумерованих пунктів, оцінка великого масиву доказів і відповіді на численні доводи сторін кримінального провадження. Перша реакція очевидна: як це можливо? Але для кримінального процесу важливіше інше питання: коли, де і в який спосіб цей текст став вироком?

Йдеться не про змагання у швидкості друку. І не про спробу встановити універсальну норму, скільки сторінок суддя здатен підготувати за годину. Такої норми немає і бути не може. Питання значно серйозніше: чи була дотримана процедура ухвалення вироку, якщо проміжок часу між виходом суду до нарадчої кімнати та початком проголошення очевидно не відповідає обсягу роботи, яку суд мав виконати?

У кримінальному провадженні процедура – не декорація навколо «правильного» результату. Вона є гарантією того, що цей результат сформувався законно, після завершення судового розгляду, оцінки доказів, останнього слова обвинуваченого та реальної наради суддів.

Саме тому сотні сторінок за лічені години – це не історія про продуктивність. Це історія про належну правову процедуру.

Правосуддя починається не з відповіді, а зі способу її отримання

Стаття 2 КПК України серед завдань кримінального провадження називає забезпечення швидкого, повного та неупередженого судового розгляду, а також застосування до кожного учасника належної правової процедури. У цій формулі важливе кожне слово. Судовий розгляд має бути швидким, але водночас повним і неупередженим. Швидкість не скасовує повноти. Розумний строк не виправдовує відмови від передбачених законом гарантій.

Конституція України та Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод пов’язують визнання особи винуватою з доведенням її вини у законному порядку. Отже, значення має не лише те, якого висновку дійшов суд, а й те, яким шляхом цей висновок був сформований.

Об’єднана палата Касаційного кримінального суду ВС визначає належну правову процедуру як форму здійснення правосуддя, утворену сукупністю процесуальних гарантій, спрямованих на досягнення процедурної справедливості. Суд, як і будь-який орган публічної влади, повинен діяти не просто з доброю метою, а на підставі закону, у межах повноважень і саме у спосіб, установлений законом  (Постанова Об’єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі ВС від 24 травня 2021 року у справі № 640/5023/19, провадження № 51-2917кмо20). 

Для вироку цей спосіб має особливе значення. Адже вирок – не звичайний процесуальний документ. Це підсумок судового розгляду і рішення, яким держава відповідає на найбільш чутливе питання кримінального провадження: «Чи винувата особа і які правові наслідки для неї настають?».

Тому закон вимагає, щоб вирок був законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законність означає не лише правильне застосування кримінального закону. Вона охоплює також дотримання процесуальної форми: компетентний склад суду, належну послідовність дій, установлене місце ухвалення рішення, його структуру, підписання та проголошення. Обґрунтованість вимагає, щоб висновки суду спиралися на об’єктивно з’ясовані обставини та досліджені докази. Вмотивованість означає, що суд повинен пояснити, чому він прийняв одні докази й відкинув інші, як оцінив основні доводи сторін, чому застосував конкретні норми права та як дійшов до кінцевого висновку.

Інакше кажучи, вирок має не просто повідомити про процесуальний результат, він повинен показати шлях до нього.

Що відбувається в нарадчій кімнаті за зачиненими дверима?

Після останнього слова обвинуваченого суд негайно виходить до нарадчої кімнати для ухвалення вироку. У кримінальному процесі ця конструкція зберігається, хоча у цивільному, господарському та адміністративному судочинстві законодавець уже перейшов до більш широкої моделі таємниці ухвалення судового рішення (Про внесення змін до ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення ухвалення та проголошення судових рішень : Закон України від 19 грудня 2024 року № 4173-IX).

Чому кримінальний процес залишився винятком? Тому що нарадча кімната – це не просто окреме приміщення. Це спеціальний процесуальний режим, покликаний захистити незалежність суду в момент, коли формується остаточне рішення щодо винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення. У нарадчій кімнаті не може перебувати ніхто, крім складу суду. Судді не мають права розголошувати хід обговорення. Перервати нараду дозволено лише для відпочинку з настанням нічного часу, і навіть тоді судді не можуть спілкуватися з учасниками провадження.

Але таємниця наради – це не лише заборони. Це також конкретна робота, яку суд зобов’язаний виконати. Відповідно до ст. 368 КПК України, ухвалюючи вирок, суд повинен вирішити: чи відбулося інкриміноване діяння; чи містить воно склад кримінального правопорушення; чи винувата особа; чи підлягає вона покаранню; яке саме покарання слід призначити; як вирішити цивільний позов, долю речових доказів, процесуальні витрати, арешт майна, запобіжні заходи та інші питання.

У складній справі цей перелік не просто читається один раз. Він множиться на кількість обвинувачених, епізодів, правових кваліфікацій, доказів, клопотань і доводів сторін. Якщо справа розглядається колегією, то судді мають обговорити всі ці питання, висловити свої позиції та проголосувати. Ніхто не може утриматися. Головуючий голосує останнім. Після цього потрібно узгодити остаточний текст і підписати його всіма суддями.

Отже, нарада суддів – це не коротке підтвердження вже готової відповіді. Це завершальна частина судового розгляду, в якій попередні уявлення кожного судді мають перетворитися на остаточну позицію суду. Інакше нарадча кімната стає не місцем ухвалення вироку, а лише формальним підтвердженням уже прийнятого рішення поза її межами.

Вирок – не ухвала: резолютивна частина не замінює повного тексту вироку

Саме тут виникає одна з найпоширеніших процесуальних підмін. Стаття 376 КПК України дозволяє суду, якщо складання повного тексту ухвали або постанови потребує значного часу, спочатку скласти й оголосити їх резолютивну частину, а повний текст підготувати не пізніше, ніж за п’ять діб. Але ця процедура стосується саме ухвал і постанов, і аж ніяк не вироків.

Для вироку закон встановлює інше правило. Під час воєнного стану суд може після складання та підписання повного тексту вироку обмежитися проголошенням його резолютивної частини. Повний текст при цьому має бути вручений учасникам судового провадження у день проголошення [3].

Порядок термінів, вжитих у цій нормі, має правове значення.

Спочатку – складання повного тексту вироку.

Потім – його підписання.

І лише після цього – проголошення резолютивної частини.

Закон спрощує проголошення вироку, але не його ухвалення. Суд може не зачитувати сотні сторінок у залі. Однак ці сотні сторінок мають уже існувати як завершений і підписаний вирок до виходу суду з нарадчої кімнати і до зачитування резолютивної частини вироку. Тому проголошення резолютивної частини вироку не слід плутати зі складанням окремого процесуального документа.

Для ухвали або постанови резолютивна частина справді може бути тимчасовим самостійним документом. Її складають, підписують і оголошують, а повний текст з’являється пізніше.

Для вироку такої конструкції немає. Резолютивна частина – це частина вже складеного повного тексту вироку. Вона не «живе» окремим процесуальним життям, не замінює вирок і не відкриває суду додатковий строк для підготовки повного тексту вироку. Саме тому КПК України не передбачає окремого внесення до Єдиного державного реєстру судових рішень чи видачі сторонам документа з назвою «Вирок (резолютивна частина)». У цьому питанні різниця між словами «скласти» і «проголосити» є принциповою. Суд може проголосити лише частину того, що вже складено повністю. Але не може проголосити результат, а потім «дописати» шлях, яким нібито до нього дійшов.

Проєкт вироку: робочий інструмент чи готова відповідь?

Ніхто не очікує, що суддя вперше відкриє матеріали справи лише після того, як за ним зачиняться двері нарадчої кімнати. Суддя готується до засідань, вивчає докази, робить нотатки, аналізує судову практику, систематизує позиції сторін. Він може підготувати структуру рішення або один чи кілька робочих проєктів. Касаційний кримінальний суд неодноразово визнавав, що така попередня підготовка сама по собі не порушує таємницю наради суддів.

Однак між робочим проєктом і готовим вироком є відмінність. Проєкт відображає попереднє бачення конкретного судді. У колегіальному складі він не може враховувати остаточну позицію інших суддів, результати обговорення та голосування. Інші члени колегії можуть інакше оцінити доказ, не погодитися з кваліфікацією, запропонувати змінити мотиви або резолютивну частину. Крім того, остаточне рішення не може бути сформоване до завершення останнього слова обвинуваченого. Закон прямо передбачає можливість відновлення з’ясування обставин, якщо в останньому слові повідомлено про нові істотні дані.

Отже, до виходу в нарадчу кімнату суд може мати проєкт, але не повинен мати повного тексту вироку. Допустима підготовка допомагає суду працювати. Недопустима – підміняє саму нараду.

Перевірка проста: чи залишався проєкт відкритим для зміни після останнього слова, оцінки доказів, обговорення суддів і голосування? Чи був у нарадчій кімнаті реальний час для такого обговорення, редагування, перевірки й підписання? Чи був у нарадчій кімнаті час для вирішення судом тих майже двох десятків питань, які відповідно до ст. 368 КПК України він повинен вирішити, ухвалюючи вирок? Якщо відповідь негативна, то ми маємо справу вже не з попередньою підготовкою, а з наперед сформованим рішенням.

Таймінг ухвалення вироку: чи може він свідчити про порушення процедури?

КПК України не встановлює мінімального часу перебування суду в нарадчій кімнаті. І це правильно. Одну справу можна вирішити швидко: один обвинувачений, один епізод, кілька доказів, усталена правова кваліфікація. Інша справа може тривати роками, містити сотні томів, десятки свідків, експертні висновки, складні питання допустимості доказів, цивільні позови та численні клопотання. Було б абсурдно вимагати однакового часу для обох ситуацій. 

Тому сам по собі короткий проміжок у нарадчій кімнаті ще не доводить порушення. Судова практика знає чимало випадків, коли незначний час визнавався достатнім для того, щоб виготовити текст повного вироку в нарадчій кімнаті. Але в такому разі тексти вироків викладаються на кількох сторінках, мають стислу мотивацію та вирішують відносно нескладні правові питання.

Порівнювати такі рішення з вироком у надскладній справі, який налічує кілька сотень аркушів – все одно що порівнювати короткий лист із багатотомною монографією лише тому, що обидва документи надруковані на папері. Час у цьому контексті – не самостійний доказ, а індикатор. Він набуває значення у співвідношенні з кількістю обвинувачених та епізодів, обсягом досліджених доказів, кількістю клопотань про недопустимість доказів, складністю правової кваліфікації, необхідністю колегіального обговорення, обсягом і структурою мотивувальної частини, часом, потрібним для остаточного редагування, друку та підписання тексту.

Не існує формули «сторінка за хвилину». Але існують межі фізично та процесуально можливого.

Сотні сторінок за лічені години

Уявімо повний текст вироку обсягом понад 900 сторінок. Його мотивувальна частина містить понад п’ять тисяч пронумерованих пунктів. У ньому викладено показання, зміст документів, висновки експертів, оцінено належність і допустимість доказів, розглянуто доводи сторін, вирішено питання кваліфікації, покарання, цивільного позову, арешту майна та інших процесуальних наслідків.

Суд перебуває в нарадчій кімнаті менш як дві години. Чи породжує це серйозне питання, від якого суд апеляційної інстанції не може відмахнутися самим лише посиланням на можливість попередньої підготовки проєкту? Безумовно.

Адже за цей час суд повинен був не просто відкрити готовий файл і натиснути кнопку «Друк».

Після завершення судового розгляду потрібно: оцінити останнє слово обвинуваченого; обговорити та вирішити питання, передбачені ст. 368 КПК України; остаточно оцінити докази відповідно до статей 89 і 94 КПК України; вирішити спірні питання допустимості; узгодити позиції членів колегії; сформулювати остаточні мотиви; внести зміни до робочого проєкту вироку; звірити мотивувальну та резолютивну частини; перевірити посилання, нумерацію та формулювання; надрукувати повний текст; підписати його всіма суддями.

Попередній проєкт може пояснити, чому не потрібно набирати весь текст із чистого аркуша. Але він не скасовує жодної з перелічених дій.

Якщо ж проєкт вироку не потребував обговорення, змін, перевірки та узгодження, постає інше запитання: «Чи не був остаточний вирок фактично сформований ще до завершення судового розгляду?»

Саме тут часовий дисонанс перетворюється на правову проблему.

Де повний текст?

Частина 15 ст. 615 КПК України починається словами: «Після складання та підписання повного тексту вироку …». Отже, коли суд виходить до зали та проголошує резолютивну частину, повний текст вироку уже повинен фізично існувати. Не як чернетка. Не як файл, який ще потребує доопрацювання. Не як кілька аркушів із кінцевим результатом. А як повний підписаний вирок.

Сам факт того, що багатосторінковий текст вироку не продемонстровано учасникам кримінального провадження ще не є беззаперечним доказом його відсутності. Закон не вимагає від суду спеціально демонструвати повний текст вироку учасникам провадження. Проте спосіб проголошення не повинен породжувати обґрунтованих сумнівів у тому, що цей текст був складений і підписаний до виходу суду з нарадчої кімнати. Однак у поєднанні з критично коротким часом перебування в нарадчій кімнаті відсутність будь-яких видимих ознак повного тексту може посилити обґрунтовані сумніви щодо того, чи був він справді складений і підписаний до проголошення. З огляду на це, правильною видається практика тих суддів, які беруть на проголошення результативної частини вироку і демонструюсь учасникам судового розгляду його повний текст. 

Додаткові питання виникають, якщо примірник, вручений учасникам кримінального провадження, відрізняється за обсягом від примірника у матеріалах справи або від тексту в Єдиному державному реєстрі судових рішень. Різна кількість сторінок не завжди означає різний зміст. Причиною може бути формат друку, шрифт, поля або двостороннє розміщення тексту. Тому порівнювати потрібно не номери останніх сторінок, а самі тексти. Однак істотна різниця в обсязі потребує відповіді на просте запитання: «Який саме текст суд ухвалив і підписав у нарадчій кімнаті?».

Касаційний кримінальний суд виходить із того, що проголошений текст і текст у матеріалах провадження повинні бути тотожними за змістом. Допустимими можуть бути лише несуттєві технічні відмінності, які не змінюють фактів, мотивів та обсягу обґрунтування винуватості або невинуватості особи Постанови Касаційного кримінального суду у складі ВС від 17 липня 2019 року у справі № 500/6587/16-к та від 3 березня 2021 року у справі № 660/1122/18, провадження № 51-5088км20).

Тому для перевірки можуть мати значення журнал і технічний запис судового засідання, час виходу до нарадчої кімнати та початку проголошення, паперовий примірник із підписами, електронний файл, час його створення і редагування, накладення електронних підписів, реєстрації документа та внесення до Реєстру.

У цифровому правосудді час залишає сліди.

Технічна помилка чи істотне порушення?

Складання вироку поза нарадчою кімнатою не можна звести до питання, в якому кабінеті стояв принтер. Проблема полягає не у географії друку, а в тому, де і коли сформувалася остаточна позиція суду, були оцінені докази, узгоджені мотиви та підписаний текст.

Якщо повний вирок остаточно сформовано до завершення судового розгляду, виникає сумнів, чи могло останнє слово обвинуваченого реально вплинути на рішення. Якщо мотиви дописувалися після проголошення резолютивної частини, виникає ризик, що обґрунтування підбиралося під уже оголошений результат. Якщо члени колегії суддів не мали часу для реального обговорення, то постає питання, чи було рішення справді колегіальним. Якщо різним адресатам надано різні тексти вироку, незрозуміло, який із них є тим самим вироком, що ухвалено і підписано судом.

Частина 1 ст. 412 КПК України визнає істотними порушення, які перешкодили або могли перешкодити ухваленню законного й обґрунтованого рішення. Тому короткий час у нарадчій кімнаті не повинен оцінюватися ізольовано. Але разом з обсягом тексту, складністю провадження, відсутністю фізично наявного повного вироку, особливостями його проголошення, метаданими файлу та розбіжностями між примірниками, він може утворити сукупність обставин, що свідчить про порушення належної процедури.

І тоді йдеться вже не про формальність, а про законність вироку.

Швидкість правосуддя має межу

Судове рішення не повинно готуватися безмежно довго. Затягування правосуддя також порушує права людини, руйнує довіру до суду і перетворює справедливість на запізнілу обіцянку.

Але є принципова різниця між оперативністю і поспіхом. Оперативність означає організовану, професійну та своєчасну роботу суду. Поспіх починається там, де час уже не дозволяє реально виконати обов’язкові процесуальні дії, а процедура зводиться до зовнішньої видимості. Правосуддя не стає кращим лише тому, що сторінки вироку з’явилися швидко. Якість вироку визначається тим, чи були докази неупереджено оцінені судом, аргументи сторін почуті, позиції суддів узгоджені, а мотиви сформовані до оголошення результату.

Тому час у нарадчій кімнаті – не побутова деталь і не предмет цікавості щодо робочої швидкості суддів. Це процесуальний простір, у межах якого результати судового розгляду мають перетворитися на вирок. Коли сотні сторінок і тисячі мотивованих положень формально вміщуються у лічені години, питання «як вони встигли?» є лише початком з’ясування дотримання судом належної правової процедури ухвалення вироку. 

Головне питання звучить так: «Чи був вирок ухвалений у той час, у тому місці та в той спосіб, які встановлені законом?».

Швидке правосуддя є цінністю. Але правосуддя, яке випереджає власну процедуру, ризикує перестати бути правосуддям.

Зоя Загиней-Заболотенко, доктор юридичних наук, професор

завідувач відділу проблем кримінальної юстиції та кримінології 

Інституту держави і права імені В. М. Корецького НАН України

Микола Мельник, доктор юридичних наук, професор, адвокат